Спокійний, тихий робочий день на фермі, що може бути краще? Прозоро-синє небо і настирлива трава, яка пробивається крізь шари ґрунту, щоб привітатися з по-дружньому теплим сонцем. Що ж може бути краще, за такий чудовий робочий день?
"Знищити всіх людей, з-н-и-щ-и-т-и...", - чується чіткий, монотонний голос.
Вибачте, вибачте, це щось знову з прошивкою: якісь помилки, може, віруси. Мене давно не обслуговували. Живу людину я взагалі бачив востаннє 20 років тому. Але це за моїм внутрішнім календарем, який вже декілька разів збивався і самовидалявся.
До речі, Мене звуть "РоФер". Або звали, якщо точніше. Чому так? Бо давно, коли мене тільки зібрав мій батько, встановив прошивку і драйвери, тоді мене звали "Робот-фермер_2088", але після довгого перебування на цій планеті літери стерлися, і залишилось саме "Ро...фер...".
Чому я це розповідаю? Бо всі великі люди писали свої автобіографії. А ще, тому що трапився якийсь збій, і звіт чомусь виходить у такій формі. Можливо, це мій останній звіт, бо починають виходити з ладу гусениці, але найстрашніше те, що мої батареї тримають заряд уже недовго. Одного дня я вже можу не прокинутися після нічного блокування.
В 2089 році мене висадили на цій планеті з великою місією – відроджувати рослинне життя. Бо в той час, як це місце не була колонією, тут росло дуже багато дерев, трави і квітів, але коли я вперше ступив своїми гусеницями на поверхню, то побачив лише сіру землю. Батько казав, що тоді тут навіть дихати було дуже важко.
Я працював тут сам. За моїм календарем: приблизно 10 років, 30 днів 22 години і 48 хвилин, коли зі мною востаннє зв’язався батько, вони з командою вирішили летіти до мене, щоб перевірити як я впорався. Тато казав, що я молодець. "Працівник десятиріччя", - так він мене називав.
Поки їх не було, я не сумував, бо мав шахи: кожного дня я грав, учив нові комбінації, і тепер я би міг навіть стати гросмейстером, як мій батько. А ще я читав завантажені в мою базу енциклопедії, праці філософів, класичну літературу різних країн, усілякі підручники з фізики, біології, латини і грецької мови.
Мені дуже подобається, як казав Цицерон: «Будинок, в якому немає книг, подібний до тіла, позбавленого душі». З душею не пощастило, але книг у мене більше, ніж в бібліотеці Борхеса.
Усі ці 10 років і 30 днів мій день починався однаково: внутрішній будильник подавав сигнал о 7:00, я виїжджав з ферми-теплиці, у якій увесь цей час жив, і їхав перевіряти стан рослин, потім поливав, якщо потрібно, вдобрював. Після ставав спиною до сонця, і добряче заряджався, бо за ніч старенький акумулятор втрачав 35-40% заряду. Наступне – відправлення звіту батькові: що було зроблено, загальний результат, проблеми, ризики.
Я сумував за ним, і він за мною. Він про це казав. Але ніколи не називав мене «машиною», як інші члени екіпажу. При них він називав мене Рофером, а коли ми були наодинці – сином.
«Із усього невідомого, час — найневідоміше»… Не можу знайти за базою хто так сказав, але судження цікаве. Хоча, коли ти сприймаєш час буквально, враховуючи лише данні календаря і годинника, таємниця часу є не менш цікавою.
31 травня 2099 року (за внутрішнім календарем – це день мого народження).
15:10: у гості до мене прилетів батько зі своєю експедицією (за підрахунками їх було 4, разом із батьком). Далі пряма мова (аудіозапис):
«Вітаю тебе, Рофере. Тут так зелено… Дерева... О, а це ж маленький дуб, а це клен… Чи знаєш, що ти - наш працівник десятиріччя? Твою роботу неможливо переоцінити, ти зміг відродити рослинність на цій планеті. Так, може, лише відсотків на 15%, але ти розумієш, що це означає? А те, що років через 20 тут можна будете жити, якщо продовжувати у такому темпі».
Він цінував мою роботу. Тільки батько розумів, як це складно і важливо, і яка моя роль у цій місії. А інші члени команди називали мене (цитую): «бляшанкою», «відром», «залізякою». Якщо б я умів не любити, то вони б були найпершими, хто це відчули б.
Потім я провів їм невелику екскурсію по фермі-теплиці: ми їздили по кімнатах, я розповідав що і як тут працює, чи вже зламалось, що змінювалось, що залишилось незмінним.
Вони ходили: робили багато фотографій, записували різні данні, один з членів екіпажу навіть спробував зняти скафандра і подихати, але кисню на планеті було ще замало.
Потім член екіпажу, якого звали «Роджерс», сказав, що їм треба повернутися, і доповісти про загальну ситуацію. Я впевнений, що батько не хотів повертатися, він скучив за мною. Він навіть обійняв мене, коли інші члени екіпажу фотографували сховище насіння №4.
Я вирішив, що не хочу відпускати батька так швидко, може, він більше і не прилетить. Тому я закрив двері міні-кухні, на яку вони зайшли, щоб подивитися що залишилось у холодильниках.
Вони казали, що це я жартую так. Хоча нікому з нас не було смішно. Після 7 хвилин і 23 секунд у них почалася паніка (це було зрозуміло по голосу). Хтось з екіпажу, важко було встановити хто, почав кричати і використовувати позалітературні слова і словосполучення, які не були записані у моєму словнику.
Батько благав випустити їх, казав, що вони повернуться, просто зараз їм треба доповісти про цю експедицію, щоб не втратити гроші і можливість далі озеленювати планету.
Я йому вірив, але випускати не хотів. Через 3 хвилини і 15 секунд у міні-кухні почулись постріли, крики і волання.
Я кожного дня тричі (як було написано у моїй енциклопедії) заносив їжу (по 833 калорії кожна), і 4 літри води, якою поливав рослини.
5 червня я зайшов перевірити стан моїх гостей. На жаль, ніхто з них не рухався і не мав пульсу. На стінах червоніла засохла кров, а у батька була відсутня права кисть.
Полагодити їх було неможливо. Навіть відомості з енциклопедій нічим тут не допомагали. Але тепер батько був назавжди поруч. Шкода, що він не міг мені щось розповісти, але тепер я міг йому розказувати все, що захочу. Я думаю, що тато усе слухав і чув.
Через два місяці я зібрав врожай перших яблук і кожного дня приносив батькові два свіжих яблука. Холодильники дуже добре зберігали ці плоди.
Сьогодні ж 31 травня 2109 року план по озелененню планети був виконаний на 57%. Шкода, що батько цього вже не побач...