- Алло. Можна викликати таксі?

- Так, звичайно. Куди водій має під’їхати?

- Тут трохи важко пояснити. Просто кажучи, я зараз між Вінстоном і Тальвілем на дорозі. Знак каже, що до Вінстона 40 км.

- Я вас зрозуміла. Розберемося. Чекайте автомобіль приблизно за 15 хвилин. Подавайте якісь знаки, щоб водій вас помітив.

- Так, звичайно. Ясна справа. Дякую.

Джордж стояв на обочині і дивився на свій розбитий автомобіль. Аварія сталася приблизно годину тому, але ідея викликати таксі з’явилася лише тепер. На жаль, на п’яну голову не виходить все усвідомлювати зразу. З моменту аварії він уже просидів немало часу недалеко від автомобіля, розглядаючи наслідки своїх походеньок тупим і розгубленим поглядом. Від такого перебігу подій Джордж настільки втратив зв'язок з реальністю, що йому вистачило нахабства відкрити ще одну пляшку пива, яка лежала на задньому сидінні його понівеченого Форда. Мабуть, саме тому ідея викликати таксі та поїхати забрати сина прийшла лише через годину. З машиною він би вже розбирався завтра.

Аварію ніхто і не помітив. В цей час нечасто автомобілі їздять цим відтинком дороги. Тим більше Джордж так далеко з’їхав з дороги, заїхавши в ліс і врізавшись в дерево, що навіть просто проходячи повз, ти навряд чи щось помітиш. Тому вже не дуже холодного весняного вечора він сидів у самоті й чекав на порятунок.

Джордж їхав за Чарлі. У їхньому місті не було музичної школи, тому його син їздив у сусіднє місто. Недовго, всього лише година їзди автобусом. Але мати заборонила йому самому їхати додому ввечері. Сильно переживала за нього. Тому двічі на тиждень Джордж їздив забирати свого сина з занять. Але цього разу не все пішло за планом.

Після роботи Джордж зустрів давнього друга і той покликав його в бар випити по пиву. Важко було відмовити другу дитинства, тим більше, що він свого часу дуже сильно йому допомагав. Одним пивом це не закінчилося, але Джордж, далеко не в адекватному стані, сів за кермо. Було б простіше зателефонувати дружині і хай зі сваркою, але вона б поїхала за сином. Але швидше за все він просто цього злякався. Свою дружину Джордж дуже кохав і не хотів її турбувати. Вона, напевно, в той час лише поверталася з роботи й збиралася готувати вечерю.

Еллі завжди приходила дуже змученою. Вчителювання дуже виснажувало її.

Однак, вона любила свою роботу і всю себе віддавала їй. Завжди старанно готувалася до занять і намагалася якнайбільше знань вкласти в голови дітей, які тільки починають вчитися. Вона закінчила педагогічний університет з відзнакою і завжди хотіла вчитися чомусь новому. Проте коли віддаєш всю себе своєму покликанню, на це не завжди вистачало часу. Якби в неї спитали, коли вона востаннє прочитала якусь книгу, або подивилася фільм, то вона й не згадала б. Їй на це просто не вистачало часу. Але для Чарлі та для свого чоловіка Еллі знаходила час. Вона завжди ходила на концерти свого сина. Він грав в оркестрі на трубі. Коли Чарлі виступав з сольними номерами, вона відводила для нього час перед ними, щоб послухати його гру і висказати якісь побажання або зауваження. В навчанні теж завжди намагалася допомогти. Все ж, син йшов по стопах матері та хотів закінчити школу з відзнакою. Але і Джорджа вона не обділяла увагою. Завжди після його роботи слухала його і намагалася якось підтримати. Він працював адвокатом. Частий стрес його завжди переслідував, і Еллі була єдиним порятунком. Вони не часто могли посидіти разом ввечері і подивитися якусь програму по телевізору, але інколи на вихідних у них виходило вибратися на природу або в якийсь боулінг. Еллі та Джордж дуже цінували ці моменти, бо їх було небагато і це були короткі перерви, коли можна було провести досить часу з родиною, а не за столом і з паперами. Вони жили цими днями.

Пройшло трохи часу і Джордж уважно вдивлявся в бік Вінстона, очікуючи таксі. Пляшка пива вже спорожніла і лежала викинутою десь поблизу автомобіля. Зовнішній вигляд у нього був, м’яко кажучи, не святковий. Брудна сорочка в клітинку і джинси, які були в дірках не тому, що так було задумано, а через те, що автомобіль при аварії пошкоджується, і вилізти з нього – це не завжди легка задача. Коричневі шкіряні туфлі стали схожими на плямисту корову. Обличчя було все чорне. Таке, наче він цілий день працював на шахті.

Джордж згадав про те, що було б непогано зателефонувати до сина і сказати, що він затримується. Почав шукати телефон в кишені. Однак нічого, крім папірців від цукерок і гаманця, він там не знайшов. Мабуть, загубив його, поки ходив відливати в ліс. «Добре, що хоч гаманець на місці», - подумав Джордж. Він глянув на свій годинник. Уже десь скоро мало під’їхати таксі. Джордж перевальцем пішов у бік дороги, став на узбіччі та почав вдивлятися в поворот, звідки б мав приїхати його порятунок. Була вже майже дев’ята вечора, і в цей час на цьому відрізку дороги він би навряд чи спіймав якусь машину.

З-за дерев почало виднітися якесь світло. Джордж придивився уважніше. Так, справді їхав якийсь автомобіль. Він простягнув руку, щоб його спинити. Водій, помітивши Джорджа ще здалеку, вимкнув дальнє світло і почав гальмувати.

- Доброго вечора. Ви той бідолага, якого треба рятувати?,– запитав чоловік за кермом.

- Доброго. Так, я.

- Сідайте, чого стоїте?

- Сідаю, сідаю. Вибачте, а можна спереду сісти?

- Та сідайте вже. Що швидше ви вмоститеся, то швидше ми поїдемо.

- Ой дякую.

Джордж нарешті вмостив свою дупу на сидіння старенького міні-кеба і вони поїхали. Він навіть забув перепитати чи водій увімкнув лічильник, але це його вже не сильно хвилювало. Джордж починав тверезіти й думав про те, як би швидше доїхати до міста і забрати сина.

- Що ж у вас сталося? Як ви примудрились потрапити в аварію? – почав розпитувати водій. – Хоча, з вашого амбре все і так ясно.

- Та не дуже весела історія. Йшов з роботи, зустрів старого друга, ми трохи випили, а оскільки я не вмію пити, це закінчилося тим, що я п’яний поїхав забирати свого сина з музичної школи. На повороті не впорався з керуванням і в’їхав в сосну аж за 30 метрів від дороги.

Якусь хвилину вони мовчали. Джордж не дуже хотів сидіти в тиші, бо треба хоч якось відволікти себе від думок про те, що з сином щось могло статися. Але раптом він подумав, що було б непогано дізнатися, як там Чарлі.

- Можна у вас попросити телефон? – запитав Джордж у водія. Треба терміново подзвонити сину.

- Так, звичайно. Ось, тримайте.

Джордж трохи здивувався від такої раптової добродушності, бо водій без запитань віддав йому свій телефон. Якось він по-дружньому його приваблював і викликав довіру, хоч він і був трошки схожим на хіпстера. Довге каштаново-руде волосся, борода, яка була на диво добре доглянутою, карі очі і постійна легка посмішка.

Джордж почав нервово набирати номер сина. Через те, що він так сильно переживав, довелося тричі повторити цю процедуру. Але, на жаль, це нічого не дало.

«Абонент не відповідає» лише чув він у відповідь.

- Мабуть, телефон розрядився, - сказав Джордж. – Сподіваюся, що розрядився.

- Сильно переживаєте за сина?

- Так, дуже. Чесно кажучи, він і не мій рідний син. Я з дружиною взяв його з притулку ще дуже малим. Але це неважливо. Вважаю, що батько не той, хто зачав дитину, а той, хто її виховав, поставив на ноги і показав дорогу в житті. Дуже сильно його люблю. Вибачте, це я, мабуть, ще трішки п’яний, не до кінця зв’язно говорю.

- Нічого. А чому ж ви взяли його з притулку? Чому у вас немає власних дітей?

Джордж встиг помітити, що розмова стала досить інтимною, але він і сам це почав. Тим більше, що цьому чоловіку до того? Це лише розмова, яка швидко забудеться і вже більше не згадуватиметься ніким з них, тому можна й поговорити, щоб відволіктися від думок про те, що Чарлі вже кілька годин чекає на батька десь там.

- Це дуже сумна історія. Знаєте, я дуже люблю свою дружину. Не звертайте на це уваги, я ще не до кінця протверезів, тому можу зараз багато чого наговорити. Якось ми довго пробували завагітніти і коли після двох місяців спроб нарешті вийшло, то ми були просто найщасливішою парою в світі. Влаштували гулянку в честь цього, запросили всіх сусідів і ніяк не могли натішитися. Маленьку кімнату в нашому домі ми почали обладнувати під дитячу. Купили нові шпалери, ліжечко, безліч іграшок. Нам все одно було до того, хто це буде – хлопчик чи дівчинка, ми були раді самому факту, що у нас буде дитина. Уже минуло пів року з початку вагітності Еллі, і раптом сталося найжахливіше. Те, що нас підкосило так сильно, що кілька місяців ми не могли оговтатися. Викидень. Як же ж сильно це по нас вдарило. А Еллі... Уявляєте, що це таке, почути, що ти вже ніколи не матимеш дітей? На ній лиця не було місяці два. На момент викидню їй було 25, а після нього їй стало наче 35. Мені було боляче на неї дивитися. Ви собі навіть не уявляєте наскільки. Вона тоді вже працювала вчителькою в початкових класах. Просто подумайте як їй важко було дивитися на те, як батьки забирають свою дитину. Вона приходила додому, падала на ліжко і годину плакала. Я не витримав. Зібрав всі необхідні документи і в один день підхожу до неї і кажу: «Ми йдемо вибирати нам дитину. Збирайся.» Так швидко вона ще ніколи не бігала. Спочатку стрибнула на мене і почала обіймати, а потім в сльозах і з посмішкою на обличчі вдягалася. Ось так у нас і з’явився Чарлі.

- Справді сумна історія. Але водночас і з щасливим кінцем. Ви молодці, що знайшли сили взяти дитину з притулку. Не всі можуть піти на це. А скільки Чарлі було, коли ви його забрали?

- Здається, півтора року. Зовсім маленький. Знаєте, така дивна ситуація була, коли ми прийшли до нього в притулок. Я з Еллі зайшли в кімнату, де були діти. Ми стояли і дивилися на те як мило спали ці малюки. Я помітив ковдру на підлозі. Мабуть, малюк уві сні її з себе скинув. Недовго думаючи, я взяв і накрив його. Коли я вже повертався до Еллі, то цей малюк повернувся в бік і прихопив мою руку. Він так міцно вхопився за мій палець, що довелося дуже постаратися, щоб звільнити руку і не розбудити його. Це й був Чарлі. Але про те, що ми не його батьки він знає. Було важко йому про це сказати, але і приховувати від нього це – неправильно. Після такої розмови він довго ходив понурий, але якось ввечері я повертався з роботи і заїхав по Еллі. Це було рік тому. Ми заходимо в будинок, а він весь ідеально прибраний, на столі стоїть вечеря і перед нами Чарлі який посміхається на всі свої 28 зубів. Хай це і була лише піца з соком, але ми оцінили. Він кинувся до нас в обійми і сказав:

«Хай ви і не мої рідні батьки, але я вас дуже люблю. Мамо, тату, дякую вам за все, що ви мені дали». Ми з Еллі розплакались.

- Який же ж він у вас чудовий. Ви все правильно зробили, коли взяли його з притулку. Я вважаю, що якщо не можеш власних, то було б як мінімум непогано дати дім іншим. Та й не тільки. Є багато цінніших речей.

- Саме з такими думками я з Еллі і йшли в притулок. Вирішили, що якщо не можемо дати своїй дитині любов, турботу і тепло, то дамо все це тому, хто насправді цього потребує, бо залишився покинутим.

Вони на якусь хвилину замовчали. Джордж помітив знак, який говорив, що до Вінстона залишилося 30 кілометрів. Дорога в цьому місці була сильно закручена, бо почалася гірська місцевість, і тому водій їхав повільно. Ще однієї аварії Джордж точно не захотів би.

- А ви давно працюєте таксистом? – обірвав мовчанку Джордж.

- Та знаєте, давно. Уже дуже довго завожу людей до місця призначення. Так би мовити, поводир. А ви …

- Адвокат. Уже 15 років як.

- І як, цікаво захищати людей?

- Знаєте, як коли. Буває трапляються випадки і справа справді цікава, а буває, що сусіди просто не можуть поділити клаптик землі. Але навіть це вимагає справедливості.

- Любите захищати невинних і допомагати обділеним? – з легким насмішкуватим тоном запитав водій.

- Не те, щоб люблю, просто прагну справедливості. Якось я вже від цього постраждав і не хотів би, щоб вбивць і ґвалтівників відпускали, а невинних засуджували до довічного.

- А що ж у вас такого сталося?

- Все почалося того самого дня, коли з моїм батьком стався нещасний випадок на заводі. Я назавжди запам'ятаю цей день. Мами в мене не було. Вона померла при пологах. Я бачив її лише на фотографіях.

Тут Джордж на трішки замовчав і водій помітив, що він витер сльози.

- ... Прекрасна була жінка. Принаймні тато так розповідав. Гарно пам’ятаю його історію про те, як вони познайомилися. Тато в мене був спортсмен і любив пограти у волейбол. Якось в парку він грав зі своїми друзями і коли біг рятувати м’яч, який летів в аут, то лише вибив його далі, а сам впав і вдарився головою об лавочку, яка стояла неподалік поля. Не повірите, але це було, здається, найвдаліше його падіння в житті. М’яч влучив в голову татової майбутньої судженої, яка проходила повз. Від несподіванки всі книжки в неї повипадали з рук і вона аж впала, а до неї вже біг мій тато. Смішна історія.

На цьому моменті обоє посміхнулися, але водій зрозумів, що це лише коротенька весела історія перед чимось жахливим, що сталося в житті Джорджа.

- … Що ж, повернуся до історії. Був звичайний день. Мені, здається, було років 10. Я точно не пам’ятаю. Тато пішов на роботу. Він працював на заводі з виготовлення фармацевтичних засобів. Пігулки там різні і т.д. Він був оператором на одній із машин. Стежив за тим, щоб вона працювала, налаштовував її і можна сказати, що в нього це добре виходило, бо він часто приходив і розказував як змагався сам з собою у швидкості. Бив свої ж рекорди в налаштуванні цієї машини. Так от, він як зазвичай прийшов на своє робоче місце. Ніщо не передбачало біди. Тато перелаштовував машину, але в один момент все пішло не по плану. Коли він увімкнув машину для холостої перевірки, то зачепився за конвеєр… Його рука… Йому…

Джордж залився сльозами.

- Спокійно, спокійно. Все гаразд. Якщо не хочете, то не розповідайте. Я ж не змушую.

- Йому відірвало 4 пальці на лівій руці, - сказав схлипуючи Джордж. – На роботі сказали, що він сам винен і виплачувати компенсацію йому за це ніхто не буде. Це був один з кращих заводів, але водночас, один з найгірших в плані ставлення до людей. Вони навіть не прописали в контракті хоч щось, пов’язане з нещасними випадками і компенсацію за них. Тато з ними довго судився, але це нічого не дало. Він залишився без роботи, без пальців і вже ніяк не міг самостійно мене утримувати, поки був в лікарні. Тому мене забрала його сестра до себе на якийсь час. Тато потім ще довго пробув у лікарні, але після виписки його з такими травмами нікуди вже не брали. Всюди треба руки. Взяли лише в магазин канцелярії, продавцем. Зарплата невисока, тому ми з татом жили бідно. А після того як я закінчив школу, то подавав документи лише в ті університети, де хороший правовий факультет.

- А як же ж вас туди взяли?

- Школу ж я закінчив на відмінно. Не хотів в цьому підводити свого тата. А через те, що батько не до кінця працездатний, в мене були пільги і вчився я безкоштовно.

Джордж поглянув на дорогу і побачив знак. До Вінстона лишалося якихось 15 кілометрів.

- Але, мабуть, через це я з часом і почав все запускати. Вирішив, що мені все дозволено. Перший рік провчився ідеально. Нічого не перездавав, самі п’ятірки. А потім все пішло якось вниз. Десь в цей час помер тато. Це мене просто підкосило. Я вже й ніби забув про свою ціль в університеті. У мене почалася затяжна депресія. Я постійно пив. Ну, не те, щоб постійно, але дуже часто. На навчання я ходив, але вже з’явилися перші зауваження щодо моєї успішності. Мене ж пам’ятають як студента-відмінника, а я почав запізнюватися на пари, сваритися з викладачами. Якось бувало таке, що я просто вставав і виходив з авдиторії і що? Звісно, йшов за пляшкою пива.

- Важкенький у вас видався період. Це ви зараз теж маєте з цим проблеми? Чи це просто випадковість?

Джордж уже був хотів образитися і послати якнайдалі цього нахабу, але зрозумів, що був би неправий. Його зовнішній вигляд і далеко не аромат квітів, який йшов від нього, ніяк не говорили про те, що він культурна і вихована людина.

- Ні, все потім змінилося. Я хоч і часто пив, але заняття з фізкультури не пропускав. Дуже любив футбол. І якось на одному з таких занять я й познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Ми грали з хлопцями, все було як зазвичай. До нас часто приходили дівчата на трибуни. Ні, не вболівати. В основному це були всякі заучки, які просто шукали місця на свіжому повітрі, щоб повчитися. І знаходили його у нас на стадіоні. І от в один момент я вибивав м’яч і влучив в одну з таких заучок. Я підбіг до неї. Навіть швидше не для того, щоб вибачитися, а щоб забрати м’яч, який я вибив. Підхожу, а там… Там сиділа невимовної краси дівчина. Така, що я аж забув за чим йшов. Навіть те, що її лице все було червоне від м’яча, який в нього потрапив, не змінювало цього. Я ледве вичавив з себе жалюгідне «вибач». І почервонів. Я, хлопець, який вечорами ходить пити зі старими дідами, раптом відчув себе нікчемним поруч із якоюсь заучкою. Я підняв її книги, бо від удару в неї все розлетілося. На одній з них було написано «Основи педагогіки». Вручив їй і, ще раз сказавши «пробач», втік з м’ячем.. Так соромно мені ще не було. Я навіть не пішов ввечері гуляти і як завжди випивати. Думав, як знайти її. Ну і знайшов.

Згадав, що в неї була книжка з педагогіки і пішов в їхній корпус. Я тоді прогуляв всі пари, які в мене були, заради Еллі. Дуже хотів її знайти. І біля однієї з авдиторій я її нарешті побачив. Нерішуче підійшов і ще раз перепросив за те, що влучив у неї м’ячем. Ми трохи розговорилися, я взяв її номер телефону і коли ми попрощалися, то я як п’ятикласник бігав і стрибав від щастя.

- То у вас схожі історії з батьком. Ви так само при знайомстві зі своєю майбутньою дружиною спочатку привалили її м’ячем по голові.

Обоє розсміялися. Це справді був дуже кумедний збіг.

- А що ж з вашою, ем, проблемою? – запитав таксист. – Як Еллі на це дивилася?

- Я зав’язав. Одразу ж. Просто не міг біля ідеальної дівчини бути тупий алкоголік. Я взявся за навчання. Нормально так взявся. Відробив усі пари, які прогуляв. Життя почало налагоджуватися. Еллі мені в цьому дуже допомагала. Вона була дуже чуйна і завжди мене підтримувала. Завдяки їй я змінився і вийшов з депресії. Ми з Еллі зустрічалися. Потім поселилися разом. А як закінчили університет, то знайшли роботу і почали спокійне життя. Так, не все було гладко. Було важко. Ми жили на знімній квартирі. Грошей бракувало. Та й в особистому житті не все було ідеально. Я інколи зривався. Мій добрий друг часом кликав мене погуляти. Я перший час тримався. Але потім стара звичка дала про себе знати і я почав з ним випивати. Після одного з таких вечорів ми з Еллі посварилися. Я кинув в неї стільцем. Я був п’яний і не розумів, що робив. Вона в сльозах втікла з дому. З моменту смерті батька це був, мабуть, найгірший час в моєму житті. Я довго шукав її по всяким готелям і навіть їздив до її батьків, а як знайшов, то ще довше вибачався. Вона пробачила, але за умови, що більше ніколи не побачить мене п’яним. Я, звісно, погодився. Ми ще довго не могли повернутися до наших попередніх стосунків. Постійно була якась напруга. Вона не довіряла мені. Боялася, що зірвуся. Та й підстави у неї були. Як я можу її за це судити? Але з часом все налагодилося. Я довів, що можу триматися. Сходив в лікарню. Пройшов курс кодування. Еллі знову почала мені довіряти, і все ніби було добре. До сьогоднішнього дня.

- А що ж змінилося?

- Це мій старий друг. Його звати Ендрю. Він колись давно допоміг мені з переїздом. Та й не тільки. Еллі не знає, але я часто позичав в нього гроші. Ні, звісно, я йому потім все повертав, але він мені часто допомагав. І в новий дім ми переїхали завдяки йому, і машину купили завдяки йому, і він мав непогані зв’язки. Тому те, що Еллі взяли в одну з кращих шкіл міста, більше його заслуга, ніж моя. І от сьогодні я його випадково зустрів. У нього померла мати. І йому терміново потрібно було з кимось випити. Я не зміг відмовити. Думав, вип’ю келих, і потім поки забиратиму сина, то все вивітриться. Але…

- Ви тут їдете зі мною, - продовжив таксист. – Вас можна зрозуміти. Хотіли підтримати хорошого друга. Але ж хіба алкоголем?

- Та я все це знаю. Повірте, я вже тричі встиг пошкодувати про це.

Вони заїжджали в місто. На вулиці вже давно було темно. Автомобілів по вулиці їздило не так багато. Джордж знову попросив телефон, щоб подзвонити сину, але ніхто не відповідав.

- Вам потрібно до…? – запитав водій.

- Музичної школи.

Ось залишився один поворот. Вулиця була на диво пустою, хоч і є однією з центральних. Джордж побачив біля центральної брами дві постаті.

Однією з них був Чарлі. Він невимовно зрадів, що з його сином все гаразд.

А хто ж той другий? Ще й з таким довгим волоссям і бородою. До речі, дуже схожий на таксиста. Джордж подумав, що то, мабуть, його новий вчитель, бо Чарлі на днях згадував, що його навчатиме хтось інший. Тому все якось сходилося. Вчитель, напевно, вирішив почекати разом з Чарлі, щоб з ним раптом щось не трапилося. Вечорами часто ходять якісь бродяги і боятися справді було чого.

Вони зупинилися і Джордж почав діставати гаманець зі своїх брудних штанів. На диво там ще були гроші.

- Дякую, дуже вам дякую. Скільки я вам винен? – нервово і щасливо водночас сказав Джордж до таксиста.

- Та ніскільки. Ідіть собі з Богом. Не потрібно мені нічого. Джордж невимовно зрадів такій щедрості з боку таксиста.

- А як вас хоч звати? – запитав Джордж.

- Габріель.

- Ще раз вам дякую. Дуже дякую, - уже тремтячим голосом казав Джордж бо хотів побігти й обняти сина.

Він виліз з таксі і побіг до сина. Той відповів тим же ж. Але Чарлі біг весь в сльозах. Джордж не розумів чого, але, мабуть, тому, що довго чекав його, сильно переживав і зрадів, коли нарешті побачив батька. Принаймні так подумав Джордж.

І ось вони – довгоочікувані обійми. Але Чарлі захлинаючись сльозами почав кричати:

- Ні, ні, тато, навіщо, чому ти?! Чого ти мене покинув?! Чому не забрав?! І що ти тут робиш?!

- Пробач, пробач синку. Я не хотів. Пробач, будь ласка. Я потрапив в аварію. Але ж все добре, все ж закінчилося, заспокойся.

- Ніііі!!! Нічого не добре! Тато, для чого…? Як …? Чому…?

Чарлі захлинався сльозами. Джордж не міг нічого зробити. Ніякі заспокоювання не рятували. Чарлі продовжував плакати і кричати на батька.

Тут через плече Чарлі Джордж помітив, що таксист підійшов до того чоловіка, потиснув йому руку, поглянув на Джорджа, і з дуже сумним поглядом по губах можна було прочитати, що він сказав «бувай». Пітер сів в машину і поїхав у темряву.

Джордж абсолютно нічого не розумів. Йому стало страшно. Ще страшніше стало коли той чоловік їх обох покликав. Незнайомець обійняв Чарлі та сказав:

- Тихо, дитя, все одно вже нічого не зміниш. Ходімо.

- Що не зміниш?! Що сталося?! Хтось пояснить мені?! – кричав Джордж і просто не розумів, що відбувається і що за маячню ніс той чоловік.

А Чарлі… Чарлі стояв весь в сльозах і по його погляду було зрозуміло, що він ненавидить свого батька.

- Ти помер, Джордж, - сказав незнайомець. І Чарлі помер. Коли ти потрапив в аварію, то до Чарлі причепилися якісь молодики і вимагали в нього гроші. Він опирався, але один з них був неадекватним і вдарив його ножем. Лікарі його не врятували. А ти… Ти помер одразу як розбився. А зараз ми йдемо вирішувати, що буде з тобою і твоїм сином.

- А як же ж ось це що щойно було? Я ж приїхав на таксі, он мій син і все гаразд, про що ви говорите, що за маячня?!

- Це я за тобою послав Пітера. Хотів, щоб ти сам зрозумів, що втратив і що накоїв. Ти ж не мовчав в дорозі, правда?

Джордж просто заціпенів. Він впав на землю і почав кричати. Так, як ніколи раніше. Від нього було чути лише крики і ридання. Джордж рвав на собі волосся і бив кулаками об землю. Нарешті він зрозумів, що накоїв.

І на кінці величезна подяка моєму редактору і стимулу до писання Ульяні Пилипенко.