…«Если вам говорят: Откуда вы произошли? ˗ скажите им: Мы пришли от света, от места, где свет произошел от самого себя» (Евангелие от Фомы, 55).
Можливо, через це світло в дитинстві мені так хотілось літати у небі поміж зірок. Та зараз я ходжу, дивлячись собі під ноги, думаючи тільки над тим, як мені жити…
Сонце сходить і заходить. Я біжу рікою часу. Але якщо спинитись і прислухатись, можна почути кроки Бога в пронизаній світлом тьмі…
Цей дощ, мабуть, ніколи не закінчиться… Його монотонне рівне звучання заколисує. Вода ллється під шкірою. Помаранчеве світло вуличного ліхтаря, кованого вичурними химерними лініями, протікає крізь завіси кімнати. Підстаркуватий настінний годинник замикає одвічне коло.
00:00
Я зав’язую очі чорною непроникною пов’язкою, щоб краще розгледіти свої сни.
Світ якийсь час ще гойдається переді мною, як величезний, потомлений морем корабель, а далі відпливає поволі, зникаючи, що марево, за горизонтом пітьми…
Цієї ночі мені сниться сон, реальний як ніколи…
У потоці безутішної зливи я опиняюсь перед багряною вивіскою «Варадеро», швидко складаю парасольку і заходжу у затишний ресторан у м’яких, теплих тонах. На третьому поверсі, підіймаючись із зручного крісла біля розпаленого каміну, мене зустрічає привабної зовнішності молодий чоловік. Він одягнений у вишуканий сірий костюм і такого ж кольору дорогі туфлі, начищені до сліпучого блиску. Я звідкілясь знаю тільки його ім’я ˗ Іван.
˗ Ви вже пробачте мене, що я зробив замовлення, не порадившись, ˗ люб’язно посміхається він і, опускаючись за мною у ще одне крісло біля столу, накритого на трьох, дістає з дипломату декілька примірників договору.
˗ Що ж… залишилась приємна формальність ˗ підписати договір і… до справи! Знаєте, мені цікаво, чому ви стали копірайтером?
˗ Я люблю працювати зі словом. У слові закладена сила змінювати світ. Пригадуєте, у Біблії: «Спочатку було Слово…».
Дощ… Я чую, як дощ падає у цей час на місто з новою силою.
˗ Ні-ні-ні! ˗ Іван заперечно змахує рукою. ˗ Спочатку був Логос! Розум!
Він здіймає угору палець. Його сорочка, біла як сніг, ніби зблискує крізь цей хмурий ранок.
Повз нас, кваплячись, проходить руда офіціантка і, раптово перечіплюючись через край червоного килиму, летить з підносом додолу…
Дзвінок.
Піали з тонкого фарфору розлітаються залою. Гарячий чай з білого витонченого чайничка розтікається червоним килимом.
Іван наливає до чашок грушевий настій.
˗ Ви не проти, якщо я замовлю кальян? Цієї суботи ми з другом курили його саме тут… був смачний, відмінний!
Дивлюсь на нього здивовано. (Зранку ˗ кальян… Він жартує?).
І враз чую дзвінок у своїй голові.
Я роззираюсь навколо, кажу розгублено:
˗ Іване, це сон! Я ще сплю…
Оглушливий дзвінок будильника вириває мене з м’якого крісла біля теплого каміну.
07:40
Я прокидаюсь, злітаю з ліжка і біжу до ванної.
За п’ятнадцять хвилин, щодуху шарпаючи двері, забігаю назад до кімнати. Чорний кіт ліниво розтягується у теплому ліжку, споглядаючи мене великими здивованими очима.
Я на льоту змітаю з шафи сукню. Вигортаю перед дзеркалом гору косметики.
Боже, мені так хочеться сьогодні виглядати бездоганно!
08:30
На кухні однією рукою готую каву, іншою ˗ дофарбовую вії.
08:40
Вилітаючи з ліфта, раптово виявляю себе взутою у домашні капці. Біжу назад до квартири, з ентузіазмом заскакуючи у нові туфлі з позахмарним каблуком.
Колготки нахабно пускають довгу широку стрілку у момент, коли я хапаюсь за ручку вхідних дверей.
08:50
(Хто вигадав ці колготки?!)
О дев’ятій ранку виходжу на вулицю. Дощ сильнішає, ллється містом рясними потоками. Кияни, хмурі і холодні, як перші вересневі дощі, біжать чимдуж крізь пронизуючий небесний водоспад. Я перелітаю з вулиці на вулицю, не ховаючи своєї усмішки. Йде дощ, віє вітер? Та хай хоч сніг випаде, чи не все одно, коли на тобі нова сукня ˗ голуба, ніби небо!
Сідаю в автобус, потрапляючи у безконечний затор. Пересідаю на інший, вже не сподіваючись встигнути на зустріч. Вигадую чудернацькі варіанти вибачень за своє спізнення: один за другим, спостерігаючи, як по вікнах стікають краплі дощу…
Дібравшись до бульвару Шевченка, я опиняюсь біля вивіски «Варадеро». Заходжу, складаючи синю парасольку. Ноги геть змокли.
Боже, коли закінчиться цей дощ?
На третьому поверсі, підіймаючись з крісла, мене зустрічає представник компанії «***», з якою тиждень тому була попередня домовленість про підписання договору. Я знаю тільки його ім’я ˗ Іван.
Привітавшись, я застигаю на місці, як мармурова статуя: це вже все було у моєму сні… І був цей вогонь у каміні! І стіл, накритий на трьох! Уся логіка вмить ламається при вигляді Івана у бездоганному сірому костюмі з бездоганними манерами серед стін вже знайомого закладу. Мене проймає моторошне чуття: я стала героєм фільму «День сурка»?
Іван допомагає мені сісти і потім опускається у крісло навпроти. Здається, він прийшов з якогось ідеального світу: там, коли потрапляєш під зливу, дощ не залишає на твоїх довершених туфлях жодної краплі і парасолька завжди залишається сухою. Я доскіпливо намагаюсь знайти у ньому хоч якусь відмінність з Іваном зі сну. По спині пробігає холодок.
І коли він хоче щось сказати, я з усмішкою пригадуючи деталі свого сну, обриваю його на півслові:
˗ Обожнюю штрудель… я взагалі не планувала бути копірайтером… так склалось.
Іван якийсь час дивиться на мене розширеними очима.
˗ Склалось? Людина ˗ це постійний вибір. Що ж, сьогодні нам залишилась формальність…
Він дістає з дипломату документи. За моєю спиною поспішає офіціантка, наближаючись до пухнастого килиму. Я злякано окликаю її:
˗ Обережно!
Та вона уже летить з тацею додолу… Білі порцелянові чашки зіскакують з підносу, чай виливається з чайничка на червоний килим… Руда дівчина підіймається з колін, дивлячись на мене з неприхованою ненавистю.
Я роззираюсь навколо. Слова, що сполохані пташки, зринають у залі:
˗ Іване, це сон! Я ще сплю…
Іван хмуриться і, трохи відхиляючись назад, схрещує руки на грудях. Я говорю майже пошепки:
˗ Зараз ви хотіли запитати, чи не проти я, якщо ви замовите кальян, бо цієї суботи ви вже були тут зі своїм другом, адже так?
Він опускає руки на коліна і не зводить з мене здивованого погляду:
˗ Ви мене заінтригували… Сон? Мені ближче відчуття життя як азартної гри, навіть комп’ютерної гри, яку ми проходимо рівень за рівнем. Але навіть якщо це сон… Хто може знати напевно, сон це чи реальність?
Мій погляд падає на наручний годинник.
10:10
Боже, яким чудом сьогодні я опинилась вчасно на зустрічі?
˗ Той, хто створив реальність і сон, може їх розрізнити… ˗ говорю півголосом і піднімаюсь з-за столу.
Зараз мені найбільше хочеться зупинити це все.
Офіціанти озираються на нас, спиняючись на місці з великими підносами у руках і, здається, пара за сусіднім столиком не ворухнеться у теплих обіймах… Мені ввижається на мить: все по правді зупинилось. Божевільне місто і божевільні люди. І дощ застиг. І краплі дощу провисли як срібні намистини в ранковому тумані.
Я вигукую щосили:
˗ Боже, я ˗ Твій сон?!
Спалахує світло…
Я раптово опиняюсь на сцені. Стіл, за яким сидить Іван, чайник з розлитим чаєм, білі піали на червоному килимі, затишний ресторан і дощ, безкінечний дощ… усе швидко віддаляється як прозоре видіння і вмить зникає вдалині. Я розвертаюсь до залу ˗ очі, засліплюючи, обпікає світло прожекторів. І згасає.
Боже, що за…
Я сходжу сходами. Зал пустий.
Хто сидить тут, під час вистави?
Яскраве світло гасне потроху, лампа за лампою, лампа за лампою… і я опиняюсь в півтемряві.
Режисер?..
Чорна бархатна завіса, ніби темна непроглядна ніч, спадає важко на сцену. Я відчуваю, як один за одним сходять з неї актори, переобтяжені своїм гримом і роллю… вони ідуть зі сцени, щоб зняти свої маски, віддати свою втому і повернутись до витоків.
Хто вигадав їхні образи? Хто написав для них ролі?
Я розвертаюсь від сцени, жадібно роззираючись: з зали ведуть десятки дверей… І я раптом чую: за ними відлунюють кроки! Я біжу до одних дверей ˗ вони зачинені, і я хапаюсь за ручку інших… і тут замкнено… я відчайдушно біжу від одних дверей до других, третіх… з силою хапаюсь за ручки, щодуху натискаю на двері… і дверям цим замкненим немає кінця… І кроки стихли…
Я стою перед нескінченними дверима, як перед невидимою завісою. Я знаю, там, за нею, вібрує інший світ, недовідомий, непізнаний…
Боже! Маю я очі, але Тебе не бачу… Маю вуха, та не чую. Жодним чуттям своїм не відчуваю я Тебе, Боже. Маю я серце, але Тебе не люблю.
Та колись…
Боже, Ти приймеш мене у Свої обійми. Приймеш черговий раз, але уже зовсім не так. Я повернусь до Тебе свідомо. З любов’ю, щастям, з Твоїм сонцесяйним світлом у серці, з Твоєю блаженною усмішкою на вустах… Я повернусь до Тебе, я повернусь до себе: відкрита, ясна, спокійна і щаслива. Я віддамся Тобі без страху і без остатку. Не залишаючи собі нічого. Не озираючись назад. Я втону у Тобі, нап’юсь Твоєї любові, я спопелю від Твого вогню. Ти розкажеш мені Свої імена, повідаєш Свої історії… Боже, колись Ти забереш усе у Свої претеплі обійми. Але зараз, прошу, поверни мене назад у Свої блаженні сни…
Яскраве світло…
˗ Присядьте!
Іван підіймається з крісла. Я сідаю, хапаючись руками за стіл, ніби за борт корабля. Іван з хитруватим полиском в очах простягує мені ручку, і я ставлю свій підпис на договорі. Мій погляд зісковзує на годинник.
10:10
˗ О, хвала небесам! ˗ вигукує Іван. ˗ Ви мене цілком заплутали цими розмовами про сни! Я вже думав: доведеться вас вмовляти… Ви знаєте, вони завжди посилають мене укладати договори, а я для цієї ролі зовсім не підходжу!
Він задоволено потягується у зручному кріслі, припрошуючи пригощатись. На три чашки розлитий запашний чай. Приставлені до столу три крісла…
˗ Ви ще на когось чекаєте? ˗ я з інтересом зазираю Івану у вічі. Він мовчить, завзято наминаючи пиріг, і тільки посміхається усмішкою чеширського кота.
Дощ ущух. І сонце яркою хвилею накриває місто. Офіціант, з білим рушничком на руці, розчиняє навстіж вікна і якийсь час утішено впивається поглядом у ясне, просвічене сонцем, небо. Світло ривком захоплює зал. Я відчуваю його тепло як сердечні обійми, воно по правді обіймає мене, покриваючи собою весь світ ˗ свіжий, яркий і прозорий після благодатного дощу.
В дитинстві мені так хотілось літати у небі поміж зірок. Та зараз я ходжу, дивлячись собі під ноги, думаючи тільки над тим, як мені жити…
Сонце сходить і заходить. Я біжу рікою часу. Але якщо спинитись і прислухатись, можна почути кроки Бога в пронизаній світлом тьмі.