Запах ліків дратівливо вдарив у носа, хоча Абігейл вже не раз відчувала цю суміш спирту, трав, настоїв і хімічних компонентів, які були притаманні лікарським препаратам. Не любила вона і палату, в яку її помістили три дні тому після важкої операції, наслідки якої гарно виражалися у чорних колах під очима дівчинки. Палата, на думку Абігейл, була чимось на подобу концтабору, з якого не можна втекти, а саме високо підняте ліжко - місцем катувань ката або схибленого лікаря, який хотів поставити декілька експериментів над і так вже напівмертвою дівчиною.

У двері хтось тихенько постукав, наче намагаючись не розбудити юну пацієнтку, проте дівчинка не могла заснути, занадто сильними були болі у голові, а тіло ламало від слабкості. Двері в палату повільно відчинилися і всередину зайшов лікар, від якого тягнувся непоганий шлейф перегару.

- Нус, - сказав він із виглядом знавця, - Хто тут у нас? Ага, пані Абігайл, - чоловік, тримаючи в руках записник, перегорнув історію хвороби, глянув на маленьку дівчинку, яка скорчилася при його вигляді на ліжку. Лікар посміхнувся холодною, нещирою посмішкою, оголивши дрібні зуби, - Ну, малеча, що нас турбує, що болить? - запитав він на автоматі, а сам в голові думав, з ким би йому допити нещодавно розпочату пляшку коньяка.

- Голова болить, пане Генріху, не можу спатки, все тіло ламає, - відповіла дівчинка поникшим голосом.

- Ага, угу, ясненько, отже голова болить, це недобре, - захиляв головою "лікар", і хоча в голові таких медпрацівників давно були зазначені прописані препарати і таблетки, але на ділі допомогти вони аж ніяк не могли, - Ось тобі таблетки, - він поклав ліки дівчинці на живіт, - Випий по одній і лягай спатки, а завтра я приведу лікаря Тадешського, і він тебе огляне як слід.

- Але мені болить...

- Нічого-нічого, переболить, тобі ж вирізали пухлину, малеча, а не якийсь прищик, так просто воно і не пройде, тому доведеться потерпіти.

Справжні слова лікаря, думала дівчинка, дивлячись у спину чоловіка, який зник за дверима, голосно гримнувши ними. Залишились лише вона і таблетки, безкорисність яких були відомі навіть дванадцятирічній дівчинці, та попри це вона ковтнула по одній, запила водою, що стояла на тумбочці поруч з нею, їжа ж, яка лежала на іншій, викликала у неї нудоту, тому в той бік вона і не дивилася.

Абігейл глянула в пошуках дзеркала, яке їй залишила мама в останню їхню зустріч, що була не багато не мало п'ять днів тому. Напевно, мама Ганна ще не просохла після останнього перепою, а батька і взагалі можна було оголошувати безвісті зникшим, бо якщо він і пив, то робив це красиво і загадково зникав, створюючи певну інтригу - повернеться чи ні, але, все ж таки, на щастя Ганни і нещастя Абігейл він повертався знову і знову. Проте дівчинка не шкодувала про те, що народилася у такій "повноцінній" сім'ї, навпаки, інколи навіть пишалася, що могла, на відміну від своїх однолітків, гуляти на вулиці до самої ночі і при цьому не отримувати стусанів від батьків за те, що пізно прийшла з гулянок.

Сама ж біографія дівчинки не потребує особливого розголосу, тому що розголошувати немає чого. Народилася 1989 року у місті Кракові, у сім'ї вічно п'яного батька і такої ж матері, яка працювала, а це вже досягнення, у місцевому барі офіціанткою на пів ставки, іншу ж половину забирав чоловік на свої розваги. З чотирьох років дівчинка займається у художній школі, по словам її викладачки пані Лілії, має необмежений потенціал і хист до малювання, а тому на слова батька: "У мене немає чим платити, тому доведеться їй якось обійтися без вашого малювання", пані Лілія відповідає тими словами, які чудово розуміє пан Анджей: "Хрін вам, пане. Тут справа не в грошах, але в таланті і майбутньому не тільки цієї дівчинки, а і цілої країни." Так, пані Лілія була вкрай войовничою патріоткою, а тому дівчинку, яка могла принести для Польщі велику користь і славу, вона могла утримувати сама, тут вже справа принципу і відповідальності. Ну і досить, гадаю, тому як інша сторона життя юної Абігейл вам вкрай не сподобається своєю багнюкою і матюками, якими було б слід описати цю історію, краще повернемося до самої дівчинки, розповідь про яку саме починає набирати обертів.

Як виявилось, дзеркало у дівчинки забрали, аби вона не могла подивитися на своє личико і не жахнулася від результатів операції, яка, хочу вам сказати, пройшла доволі складно і лікарі за спиною батьків і пацієнтки давали їй не більше двох днів, якщо ж не менше, тому то всі обходилися простими вітамінками, а ніякий там Тадешський приходити не збирався.

Абігейл повільно повернула голівку вліво, глянувши у відчинене вікно, де саме цвіли вишні, засіваючи своїм цвітом, як здавалося дівчинці, весь земний шар, а тому літом наставала своя зима, проте без Нового року. Співали пташки, що нагадало їй про зоопарк, у який вона колись ходила разом з однокласниками. Дівчинка пам'ятала великих страусів, папуг із ірокезами, які вміли говорити і навіть називали її ім'я, дуже ясно пам'ятала чорного старого ворона, який сидів на гілці і голосно та протяжно тягнув своє "кар". Але на цьому усі спогади дівчинки і завершувалися. Вона не пам'ятала майже нічого із того, що було у її минулому, навіть не могла згадати деяких імен своїх друзів, а хоча ні, стоп! Все ж таки пам'ятала вона ще одну річ - мольберт. Абігейл пам'ятала художню школу, поруч з якою виник образ пані Лілії, пам'ятала свою першу картину "Яблуко і груша", пам'ятала свою перемогу на конкурсі у місті Лодзь, де її нагородили невеличкою грошовою винагородою і дипломом. Це все вона пам'ятала добре, але ж інше все десь загубилося, кудись безслідно поділося, наче сон.

Вона сплакнула, сльози потекли по блідим щічкам, тихенько впали на простирадло, утворивши маленькі чорні цяточки. Сльози все лилися і лилися, а спогади так і не приходили, проте прийшов дехто інший. Двері у палату відчинилися і Абігейл вже подумала, що це пан Тадешський, але всередину зайшов не лікар, а маленька темноволоса дівчинка, яка тримала щось в руці. Незнайоме дівчиня підійшло до ліжка пацієнтки, сіла на його край, опустивши голову, не дивлячись у вічі Абігейл.

- Привіт, - сказала вона, - ти хто?

Темноволоса дівчинка поглянула на Абігейл, очі її були кольору синього неба, тоненькі губки чомусь були темними, а довге чорне волосся падало аж до землі, при цьому здаючись килимом. Саме личко незнайомки було милим, навіть в чомусь чарівним, але і водночас щось лякало Абігейл у цій дівчинці.

- Хто ти? - повторила вона.

- Я захотіла тебе провідати. Чула, що тобі зробили операцію, - сказала темноволоса дівчинка мелодійним голосом, від якого Абігейл потягнуло на сон.

- Так, але мене скоро випишуть, так лікарі кажуть.

- А ти їм віриш?

- Ні, - недовго думаючи відповіла Абігейл, при цьому роздивляючись свого незвичайного гостя, - Ти не представилася.

- Всьому свій час. До речі, це тобі.

Чорноволоса дівчинка поклала на тумбочку три пензлика для малювання, Абігейл здивовано взяла їх зі столу і притиснула собі до грудей, наче боячись, що їх хтось забере.

- Дякую тобі! Ти що, знаєш, чим я займаюся?

- Так, я багато чого про тебе знаю.

- А, ти напевно знайома з моєю двоюрідною сестричкою?

- І з нею знайома, але ж прийшла до тебе, чи не так?

- Так, - кивнула Абігейл, - Ти хочеш їсти?

- А ти не будеш?

- Ні, мені не лізе, а тобі, здоровій дівчинці, не завадить, тому їж, особливо скуштуй бабусині тістечка із заварним кремом, мої улюблені.

- А де твоя бабуся? - запитало темноволосе дівча, і додало, - На скільки я знаю, тебе вже дуже давно ніхто не навідує.

- Бабуся померла шість років тому від інсульту, - у Абігейл знову побігли сльози, тому що вона якоїсь миті змогла згадати про свою улюблену бабусю, яка жила в селі неподалік від Кракова і періодично навідувала свою доньку та онуку.

- Але ж ти сказала, що це бабусині тістечка.

- Так, тому що саме бабуся навчила мою маму їх готувати, тому і бабусині. Ти їж, спробуй, дуже смачно.

- Я знаю, Абігейл, знаю, що смачно, - трішки сумно сказала дівчина, глянувши на мить у вікно, - Настала літня зима.

Абігейл посміхнулася вперше за цілий тиждень, поглянула на все ще цвітучі вишні, які продовжували засівати землю своїм цвітом.

- А звідки ти знаєш як мене звати?

- Чула про тебе, про твою перемогу у Лодзі, я там була, спостерігала за тобою.

- Ти також малювала? Я тебе не пам'ятаю.

- Ні, - дівчинка із чорним волоссям знову поглянула на Абігейл, від чого холодок побіг по шкірі, - Я лише спостерігала. Ти дуже красиво малювала, Абігейл, у тебе талант.

- Так само каже пані Лілія, - відповіла сумно дівчинка, - Я вже дуже хочу знову почати малювати.

- А навіщо це тобі? - запитав раптово гість, - Навіщо взагалі щось робити у цьому дурному світі?

- Чому дурному?

- А він не дурний? Всюди бідність, смерті, аварії, катастрофи, горе і море сліз. Невже ти хочеш жити у такому світі?

- Чому ти про таке запитуєш?

- Це запитання варто ставити кожній людині, особливо дітям.

- Ну я б хотіла ще малювати, хотіла б знайти друзів, побачити маму, а те що світ важкий, то яка різниця, я ж іще дитина, рано думати про таке.

- А як ти відносишся до смерті?

Абігейл завмерла, тіло затрусилося, як тільки вона почула це слово, у неї не раз виникали думки про смерть, не раз вона чула як лікарі перешіптуються, дивлячись на неї і при цьому недобре ховаючи обличчя. Дівчинка навпроти сиділа незворушно, мовчки, чекаючи відповіді, але пацієнтка вагалася, не знала, що відповісти.

- Ти боїшся її? - знову запитала незнайомка.

- Так, я не хочу помирати, ще є багато чого зробити, тому я і боюся її - відповіла Абігейл трішки вагаючись, - Але лиш до певної миті.

- Тобто?

- Коли я побачу свою маму і намалюю ще один свій останній портрет, ось тоді вже не буду боятися, тому що мій портрет буде проданий за величезні гроші, які я віддам мамі і вона побудує собі новий будинок, розпочне нове життя.

Чорноволоса дівчина сиділа так само незворушно, але в очах її пробігло щось схоже на жалість і сум, а куточки губ опустилися, від чого вона зробилася і зовсім сумною.

- Невже це все, чого ти хочеш?

- Так, хочу аби моя мама пишалася мною і була щаслива.

Гостя поглянула у вічі Абігейл, зустрілася з нею поглядами, обмінялася якимось невідомим імпульсом, ходом думок, втягнула бажання дівчинки у себе і...посміхнулася.

- Ти розумне дитя, - сказала дівчинка до Абігейл, - Цей світ негідний тебе і таких, як ти.

Абігейл поглянула на свого гостя, яка саме підвелася, підійшла до неї і поцілувала у холодний лобик.

- Я хочу тебе забрати, Абігейл, до свого королівства, - за вікном якоїсь миті спалахнула блискавка і в палаті запанувала тиша, - Там багато красивого і прекрасного. Є дуже багато мольбертів, картин і тістечок, а також я знаю, де знайти твою бабусю.

- Але ж вона померла! - вигукнула не вірячи у почуте Абігейл, яка хотіла вскочити з ліжка, але сили підвели її і перед очима побігли темні кола, - Я ж бачила, як її хоронили.

- У моєму королівстві багато таких людей, старих і молодих, але усім там буде прихисток, коли настане їх час.

Декілька хвилин стояла гробова тиша, за вікном раз за разом спалахували блискавиці, своєю руйнуючою силою перетворивши літній день на вир тривоги і вогню, птахи перестали співати, а цвіт із вишень закрутився у дикому танці, виплясуючи танок разом з вітром, який розгулявся по вуличкам Кракова.

- Це тебе звуть Смертю? - зрозуміла Абігейл, дивлячись у чорні очі дівчинки, які тільки що потемніли, - Ти прийшла за мною?

- Так, - одразу сказала чорноволоса, незворушно стоячи біля ліжка, - Боїшся мене?

- Ні, ти подарувала пензлики для малювання, а отже не бажаєш мені зла. Ти забереш мене із собою?

Смерть поглянула на неї, відвернулася, підійшла до вікна.

- Що ти бачиш у вікні? - замість відповіді запитала Смерть не повертаючи голови. Абігейл поглянула на бурю, яка розпочалася на дворі.

- Мама завжди мені казала, що блискавка - супутниця руйнування, і я згодна з нею, тому як завжди щось горить або ламається.

- А хочеш я тобі відкрию істину, Абігейл? - Смерть повернулася обличчям до дівчинки, мило посміхнувшись, що ніяк не писалося із самою її подобою. - Блискавка і буря - це просто супротив природи проти мене. Коли я прихожу сюди за чиєюсь душею, природа починає гніватися, що хтось вдерся на її територію, на кульку, яку ви, люди, звете Землею. Грім - це її крик, а дощ і град, який часто випадає в найлютіші бурі - це сльози Природи від безсилля, вона плаче за кожною людиною, твариною чи птахом, рослинкою чи рибиною, яка гине у цьому світі, і саме тому Природа ненавидить мене, адже я є вісницею руйнування, вісницею смерті, бо я сама Смерть. Тому то і відбуваються ці катаклізми: виверження вулканів, повені, урагани, потопи, бурі, снігопади і ще багато чого страшного, чого ви, люди, дуже боїтеся, навіть намагаєтеся з цим боротися, а тут і не варто боротися, тому що Смерть, себто мене, ніхто і ніколи не поборить.

Абігейл, зачарована розповіддю, поглянула через вікно на темне небо, з якого били блискавки, а за ними грім та дощ - крик та сльози матінки Природи. Вона задумалася над словами Смерті і...повірила їй, зрозуміла, що не було сенсу обманювати. І вона розуміла, чому вона тут.

- Пані Смерть, можна у вас про дещо попросити?

- Звичайно дитя, проси.

- Справді можна? - здивувалася Абігейл, - Дивно.

- Чому дивно?

- Тому що я не знаю, щоб колись Смерть виконувала чиїсь прохання.

- А ти знаєш багатьох таких, які б просили щось окрім пощади?

Абігейл замовчала, хоча секунду тому хотіла щось сказати. Чорноволоса підійшла до неї ближче, присіла на стілець, поклала свою руку на лобик дівчини. Рука була льодяною.

- Проси, дитя, проси, поки я дозволяю.

- Якщо ви заберете мене із собою, добавте будь ласка ті роки, які повинна була прожити я, моїй мамі, нехай вона ще поживе, гаразд?

Смерть трішки відхилилася, очі її розширилися, а потім вона простягнула Абігейл свою руку, все ще дивлячись їй у вічі.

- Візьми мене за руку, дитя.

- Отже, я помру?

- Дай руку і побачиш.

Абігейл вагалася лише мить, а потім подала Смерті свою вихудлу долоньку. Зараз рука Смерті була теплою, навіть приємною на дотик, від неї почала виходити якесь незвичне, до цього небачене тепло, на вустах заграла посмішка, схожа на посмішку бабусі Абігейл, тому дівчинка мимоволі посміхнулася. Смерть, побачивши посмішку дитини, відпустила її руку, а сама підвелася, поцілувала дівчинку у лобик і мовчки направилася до виходу.

- Ви не заберете мене? - вскочила з ліжка Абігейл, у якої невідомо звідки з'явилися сили, - Я гадала, що доведеться піти з вами.

У самих дверях, вся зморена і страхітлива, Смерть повернулася, глянула на дівчинку вже синіми очима, посміхнулася дружньо та мило.

- Нехай щастить, пані Абігейл, дитя, якому Смерть подарувала життя.

- Але чому? Ви ж не щадите усіх, чому я? - не розуміла дівчинка.

- Я дарую другий шанс лише тим, хто на це заслуговує, тому як багато хто здається без боротьби, пані Абігейл. До зустрічі через багато-багато років, моя дівчинко.

Палату на мить осяяв яскравий вибух із темноти, склалося відчуття, наче опустилася ніч і на вулиці зараз мають засвітити зорі, але через хвилину усе розвіялося, дівчинка самотньо стояла посеред кімнати, дивлячись на вихід, в якому зникла чорноволоса дівчинка. Абігейл озирнулася, поглянула на тумбочку, де все ще лежали залишені гостем пензлики для малювання. Дівчинка підійшла до ліжка, сіла, дістала з торбинки заварні бабусині тістечка, з'їла декілька, від насолоди заплющивши оченятка. За вікном цим часом все вщухло, вишні продовжували цвісти, а вулички Кракова наповнилися людьми, яких чекала повсякденщина. Абігейл, відірвавши погляд від вікна, взяла в руки пензлики, зроблені з темного дерева. Помітила на кожній з них напис маленькими золотистими літерками, які красиво переливалися, там було написано: "Даруй шанс тим, хто на це заслуговує."

Історія моя підійшла до кінця, і останні слова, гадаю, надовго закарбуються як у підсвідомості Абігейл, так і у вашій, шановне панство. Щодо самої дівчинки і її життєвого шляху, так тут вам не варто турбуватися, з нею все пречудово. У лікарів полізли очі, коли вони дізналися, що дівчинка абсолютно здорова і може жити повноцінним життям. Через чотири роки, у шістнадцятирічному віці Абігейл намалює одну із своїх самих відомих картин під назвою "Я і Смерть", де буде зображена їх розмова із відомою нам пані, причому усі свої картини Абігейл буде малювати подарованими чорноволосою дівчинкою пензликами. Картина піде з молотка за величезні гроші, це зробить дівчинку знаменитою, невдовзі не тільки уся Польща, а і Європа заговорить про талант із Кракова, який так цікаво і загадково передав через малюнок розмову простої дівчини зі Смертю. Мати Абігейл - Ганна, попри усі намагання донька повернути її до життя, помре від туберкульозу у місцевій лікарні, де колись лікувалася її донька. На жаль про долю батька нічого невідомо, видно, останній запій видався на славу, а може це і на краще? Подальша доля пані Абігейл видалася напрочуд цікавою і захоплюючою, тому лікарі, які приписували їй смерть із подивом дізнаються через якихось вісімнадцять років, що у Абігейл з'явиться чудовий чоловік і народиться троє гарних діточок, вона буде жити у достатку до ста чотирьох років - саме у такому віці Абігейл востаннє погляне на цвіт вишні, поцілує своїх онуків та правнуків і зі спокійною душею піде на зустріч зі своєю давньою подругою, яка колись, ще цілих дев'яносто два роки тому подарувала їй нове життя. Якщо вам цікаво знати, то на пам'ятнику вічно молодої Абігейл висічені наступні слова: "Даруй шанс тим, хто на це заслуговує."


Назар Велес