Я прийшла. Прийшла сюди знову, через десять років після нашої останньої зустрічі. Ми приходили сюди кожного вечора, на заході сонця. Це місце було для нас другим домом. Ця гора була недоступною для різних проблем, а це дерево завжди давало нам прихисток. Тут завжди на нас чекали розуміння і підтримка. І найкращий друг.

Потім моя сім'я переїхала в інше місто. А моя школа, знайомі, друг, і думаю, навіть моя душа - усе залишилось тут...

Всередині щось защеміло. А вид з місця, спогадами про яке я жила весь цей час, застелила пелена сліз. За ці десять років я пережила стільки всього! Я так і не знайшла справжніх друзів. А може і не шукала. Адже завжди поривалась сюди: де не чути гудків машин і вічної метушні прохожих; де у повітрі не висять тонни автомобільних вихлопів, а дує легенький вітерець; де стосунки між людьми побудовані не на вигоді, а на розумінні і допомозі.

Сльози усе текли з очей. А з ними не відходили і спогади про дитинство: такі буденні, незначні речі, які запам'ятались на усе життя. Це було так давно, а наче і вчора ми з ним ходили до річки, лікували пораненого горобчика, наїдалися сусідських черешень а потім втікали від самого сусіда...

І ось, я знову прийшла. Туди, де десять років назад ми дали обіцянку, що обовязково повернемось. І я виконала її.

Мене тихо покликали. Але від цього голосу по тілу пробігли мурашки, губи затряслись, а з очей ще сильніше потеки сльози. Проте тепер це були сльози радості, адже саме цей, трохи низький, тихий, але такий приємний голос завжди підбадьорював мене, заспокоював і сміявся разом зі мною.

Я змахнула рукою сльози і обернулась. Він сильно змінився, проте його очі залишились такими ж добрими, усмішка такою ж щирою, а обійми такими ж теплими і затишними.

Ми не говорили, як скучили, адже давно навчились розуміти одне одного без слів. Знаю, він чекав цієї зустрічі так же сильно, як і я.

І, наче й не було тих десяти важких років розлуки. Адже на цій горі немає місця для проблем. Тут є лише дружба, затишок, радість і розуміння. Тут немає вузьких запилених вулиць міста, а лише безкрайнє небо з призахідним сонцем, що забарвлює весь світ навколо в дивовжні барви. Адже я нарешті повернулась сюди. Я нарешті вдома!