Цього святкового дня сніг аж надто активно атакував столицю Лірона своєю незмінною армією. Пухкі, не сніжинки, а цілі їхні скупчення, рясно летіли з неба, заліпляючи собою все, до чого торкалися. І то з самого ранку – прокинешся, зирк у вікно, а там – біло! І лише коли спросоння протреш очі, які ще й засльозилися від світла, зможеш розгледіти якихось жителів Софоса, що сновигають казковими вулицями. Так-так, усілякі парочки почнуть з'являтися лише ввечері. Я не дуже розуміла чому, але з певних причин вони любили саме цей час доби. Можливо, це пов'язано з ніччю і тим, які легенди люблять складати про її магічність, та ще у святковий день?

Відійшовши від невеличкого вікна, я солодко потягнулася і трохи невдоволеним поглядом оглянула спальню. Знову сама прокинулася. Останні кілька днів таке кожного ранку. Ех, напевно, Амаліель ще досі не усвідомлює, що саме він є запорукою мого хорошого настрою. І коли я оговтуюся від сну, а його нема, то ходжу потім насуплена й похмура весь час. Та й ці дні він приходить додому пізно і зразу ж спати лягає, не встигаємо навіть ні про що поговорити. А коли патрулюю місто, то теж не можу з ним перетнутися – вічно справи якісь має то з королем, то з Егоном. Здається іноді, що хтось навмисно таке підлаштовує!

Звичайно, я б могла не сприймати це так емоційно, розуміючи, що в коханого ті самі справи важливі і інакше вчиняти він не може... Але дівоча душа ласа на таке ображатися.
Сподівалася, що хоч при святі чорнявий буде вільним, як і більшість звичайних громадян. Та що там – для патрульної гвардії Софоса свят не існує! Ні, не подумайте, я люблю свою роботу, просто... Трясця! Невже я все-таки настільки звикла до того, що живу разом з Амалом, що й дня без нього витримати не можу?! Фу, наче героїня якихось дешевих романів, треба це припиняти...

Поки збиратимусь на патрулювання, розкажу вам історію сьогоднішнього свята. Отже, день Валентина почали святкувати давно. Якщо вірити розповідям пані Лейли, з якою я недавно зустрічалася, ще в перше століття після заснування Лірона. Це свято в державі всіх рас відмічають що три роки, в честь кохання якраз третього короля і його обраниці. Завдяки своїй неймовірно сильній любові вони змогли стати вічними і, самі того не бажаючи, започаткувати день закоханих. Звичайно, з минанням століть початкова історія вже обросла всілякими, не факт, що правдивими, додатками, але найперша її версія все ж зачаровує і зворушує.

Кажуть, що одного чарівного зимового вечора Його Величність Валентин Мáллі (судячи з прізвища, вампір) – молодий і чи не найвродливіший із усіх своїх попередників і наступників, залишив стіни палацу, аби прогулятися Софосом і на певний час забути про державні справи. Він іноді любив таке втнути – хвилясте волосся заплітав у неакуратний хвостик, переодягався у непримітний одяг і бродив містом у ролі звичайного жителя. Хлопець був дуже добрим і бажав своєму народові лише найкращого, тож таким чином вважав, що може більше дізнатися про його проблеми. Зазвичай, якщо і говорив у цей час із кимось, його не впізнавали, але й не дізнавалися потім ніколи, з ким мали честь теревенити.І от одного такого разу чорнявий блідолиций красень зустрівся з простою русявою ельфійкою, яка своїми загадковими фіалковими очима захопила його душу у вічний полон. Проте, в її серці кохання запалало не відразу – королю треба було добре постаратися, аби завоювати увагу Алії. Довго вона не оборонялася і врешті здалася перед його залицяннями, також сильно покохавши. Він не розказував їй, ким є насправді, і ім'я назвав несправжнє. Вважав, що так буде для неї безпечніше. Кохання настільки сильно засіло у єстві молодика, що та донька звичайних торговців не покидала його думок ні вдень, ні вночі. Валентин став частіше зникати з палацу, аби тільки побути зі своєю Алією і це не залишилося не поміченим. Ворожі шпигуни, які на той час ще й бунт хотіли влаштувати у столиці, дізналися про витівки очільника Лірона і викрали його обраницю. А тоді показово привели вже після катувань змучену дівчину в палац, шокувавши цим і Його Величність, і її саму. Грубо виказали нещасній всю правду про її коханого, і поставили Валентина перед жорстоким вибором: зректися престолу і повністю втратити пам'ять разом із зором, чи дозволити їм убити найдорожчу серцю. Переказують, що ситуація в ту мить була настільки складною, що король ніяк не міг придумати такий варіант розвитку подій, який би ні тому, ні іншому не дав статися. Його Величність щиро вірив собі, вірив Алії і вірив їхній любові. Вагань у його душі не було і тому останніми словами монарха були: "Мені не потрібна ні велика влада, ні пам'ять, ні зір, аби кохати тебе, люба Аліє. Адже знаю, що яким би я не був, ти нізащо не відвернешся від мене." Ельфійка кричала, благала і плакала, але її ніхто не слухав. Заклинання подіяло на короля миттєво і її тоді ж відпустили. Вона не могла повірити, що хтось колись зможе пожертвувати чимось таким цінним заради неї... Ледве підбігла до непритомного коханого і судомно шепотіла йому щось, сподіваючись, що насправді це все брехня, що сталася похибка... Та, на превеликий жаль, хлопець тепер дівчину і не пам'ятав, і не бачив. В ті доленосні секунди повністю довірив їй своє майбутнє і не помилився з цим рішенням.
Коли Алія вивела чорнявого з палацу, їхнє життя змінилося назавжди. Її любов не згасла, не потонула в океані шкодувань, а лише розгорілася неймовірним, не баченим донині жаром. Валентин хоч не міг угледіти, але відчував кохання русявої дівчини у кожному її слові, у кожному торканні. Бо його душа, на відміну від нього самого, не була сліпою – бачила те безмежне світло, яке випромінювало любляче серце ельфійки і тягнулася до нього тремтячими руками. Те світло допомогло тій втраченій душі віднайти себе і сенс буття, допомогло не загрузнути у відчаї незнання. Завдяки старанням обраниці, минуло зовсім не багато часу, перш ніж вампір призвичаївся до нового життя і зміг знову, з тією ж і навіть набагато більшою силою покохати Алію.
Також, у ту рокову мить монарх довірився не лише ельфійці, а й своїм друзям, своєму народові. Він знав, що захопити трон назавжди узурпаторам не дадуть, і це було ще однією причиною того, чому вибрав життя Алії, а не зір, пам'ять і владу. Жодна віра не підвела – через кілька місяців трон очільника Лірона справді звільнили, але Його Величність не повернули – закляття було незворотнім і ще й кохана колишнього правителя постаралася над тим, аби його не знайшли. Не хотіла, аби жах того дня, або щось подібне могло коли-небудь повторитися. Виїхала з чорнявим зі столиці і на додачу підстригла вампірові волосся, тому у хлопцеві вже точно ніхто не міг впізнати короля. Таким чином благородна кров Валентина Маллі з роками змішалася з простою і тепер ніхто й не здогадується, що може бути далеким нащадком одного з правителів королівства всіх рас. І от жителі, які дізналися про ту драму в житті загубленого монарха (деякі так про нього кажуть), вирішили відзначати раз на три роки свято його величного кохання. Розповідь про це передавали з покоління в покоління, і з ходом часу всі звикли, що в цей день тих, кого люблять, символічно називають Валентинами.

Згадка тодішньої розмови з пані Лейлою (від якої і про все й дізналася) викликала тужливу усмішку під час сніданку. Невже лише драматичні й трагічні історії кохання стають вічними легендами?.. Не хочеться в таке вірити, бо сумно робиться…Надовго не затримуючи в голові нерадісні роздуми, я хутко одягнула відповідний одяг і вийшла з дому, аби якнайшвидше приступити до патрулювання. І якраз коли в процесі ходьби намагалася не затуляти очі від бешкетного лапатого снігу, на шиї завібрував кристал зв'язку. На щастя, бажаючий зі мною скомунікувати був наполегливим і не припинив своїх зусиль, поки я нервово і поспіхом знімала рукавички, розстібала верхнє і витягала з-під нижнього вбрання славнозвісний предмет.

— Ерлайн слухає, — швидко відповіла і вирішила зупинитися під дахом найближчого будинку, щоб вже геть-чисто снігом не засипало.

— Доброго ранку, це Егон, — у голосі хлопця відчувалася усмішка і мені навіть приємніше на душі стало. — Підозрюю, що ти вже навулиці, тож повідомляю, що сьогодні патрулюватимеш Центральний район Софоса, разом з Ірмою, — немов зачитав звідкись останні кілька слів той засмаглий ельф і, як і завжди, перепитав: — Можу на тебе покластися?

— Можеш, — незмінно відповіла я, а тоді турботливо додала: — Гарного дня. І постарайся хоч сьогодні менше працювати.

Друг невимушено засміявся, подякував і закінчив виклик. А я видихнула, мовляв: "навряд чи він мене прослухає" і попрямувала в уже знайомому напрямку. Під час розмови проскакувало бажання спитати в ельфа-блондина про Амаліеля, але чомусь змовчала. Цілком можливо, що не хотіла таким чином показати свою слабкість (ох, подруга Гордість задоволена). Значить – і при зустрічі з ним треба зберігати стриманість, а то враження, ніби тепер лише я в наших стосунках кохаю...

Пам'ять нагадувала, що найбільше "пригод" чекають патрульних на околицях столиці, тому я вже знала, що оскільки буду в Центральному районі, можна буде не загострювати свою увагу. Жили ми з Амалом якраз недалеко від нього, тому шлях не зайняв багато часу. Не знаючи, де зустрітися з Ірмою, я вийшла на площу Юнера – найпершого короля Лірона, саме вона асоціювалася жителям із цим районом Софоса. Оглянула її примруженими від білизни навколо очима і відмітила, що тут доволі людно, навіть попри такий рясний снігопад. Поодинці, чи парами, представники найрізноманітніших рас просто гуляли, або ж насолоджувалися їздою на магічних ковзанах, що видавали незвичний слухові звук, дряпаючи такий же магічний лід. Великий громадський каток, який надумали створити посеред площі Делора з Амоном за допомогою своїх магій, явно був популярним серед молоді і не тільки. Не здивуюся, якщо дізнаюся, що і за межами столиці про нього вже знають. Сама ж незвичайна парочка закоханих сиділа на лавці напроти свого творіння і про щось воркувала. Прекрасно, навіть у королівської гвардії сьогодні вихідний є, а в нас – ні! Ух! Подумки наказуючи собі обов'язково на тому катку покататися хоча б увечері, я припинила спостерігати за демоном і ельфійкою. Зловила позіром знайому агонку, синюще волосся якої довгими витонченими кучерями виглядало з-під шапки і спадало на темно-коричневе пальто із акуратними яскраво-жовтими погонами на плечах – зимову форму патрульних Софоса. Кривавого кольору очі із білими голкоподібними зіницями були задумано опущені донизу. Незабаром вона помітила мою персону, що йшла назустріч і припинила виглядати щось у снігу (до слова, щедро його діти її коси вкрили). Майнула думка, що дівчина чимось сильно засмучена, варто було нашим поглядам зустрітися. На зазвичай блідому обличчі панянки, яке порожевіло від холоду, я емоційних змін не помітила, але ось моє почало виражати привітність (вирішила, що старатимусь не думати про сердечні справи на роботі), бо давно Ірму не бачила і була рада зустрічі.

— Приві-іт, — потішно і щиро протягнула я, виставивши руки. — Давно не бачились! — тепло обійнявши агонку, яка мляво відповіла такою ж дією, я усміхнулася.

— Привіт, Ерлайн, — безпристрасно відказала багряноока, сховавши голі долоні в глибоких кишенях пальта. — Виходить, що сьогодні патрулюватиму з тобою? — я чітко кивнула. — Тоді пішли, — стисла, як і завжди. А може, при Егонові вона більш розкута, просто мені ще не настільки довіряє?Сніг завзято заскрипів під чобітками Ірми, яка пішла попри будинки, покидаючи площу. Я ж поспіхом покрокувала за нею.

— А може, розділимося? — спала на думку ідея і була миттю озвученою. З іншими напарниками ми часто так вчиняли, а там, в разі чого, комунікували по кристалах зв'язку.

Товаришку немов знову поглинули роздуми, тому вона не зразу мене почула. Але коли я повторила питання, Ірма такими очима зазирнула в мої, що стало зрозуміло – саму її краще не залишати. В них було море, ні – цілий океан тривоги і суму... Здалося, наче вони й у моєму серці тоді ж поселилися. Проте лиш я захотіла торкнутися до тендітного плеча агонки, її погляд спеціально перескочив на одну з будівель, щоб сховатися від мого.

— Як хочеш, — байдужо відповіла дівчина, прискоривши крок. Я спершу остовпіло завмерла, спостерігаючи за нею і намагаючись второпати, що це було, а потім почала доганяти. Так-с, комусь точно треба виговоритись. І було б супер – не без хорошого вина! На жаль, друге зараз навряд чи вийде влаштувати, а от перше – цілком. От тільки чи захоче Ірма мені відкритися?.. Напевно, спершу треба обдумати, як би почати розмову, а тоді приступати до дій. Часу має бути достатньо, тож поспішати не варто.

Близько півтори години наш дует мовчки ходив вулицями Центрального району, виконуючи обов'язки патрульних. Сніг вже не йшов так завзято, як раніше, тож можна було краще роззиратися по боках. Раз у раз знаючі жителі підходили до нас, поважно віталися і щиро дякували як за повстанську бувальщину, так і за теперішню службу. Я приємно усміхалася їм у відповідь і бажала чудово провести сьогоднішнє свято. А от Ірма здебільшого відмовчувалась, похмуро зиркаючи на тих привітних громадян Лірона.На диво, за той час ніяких суттєвих ідей щодо початку розмови у мене не виникло. Схоже, не треба тягнути кота за хвіст і починати. Прямо. А то ходити біля сумної товаришки мені радості не приносить.
Як тільки я захотіла заговорити, на Ірму несподівано набіг маленький хлопчик і, не витримавши зіткнення, впав задом у сніг.

— Ой, вибачте! — швиденько піднявся, вклонився і навіть не обтріпавшись, обійшов нас і помчав далі. Агонка ж, видно, мала бажання щось сказати, але коли обернулася за хлоп'ям, то передумала.

— В нього були такі виразні жовтогарячі очі. Ти помітила?.. — замислено і немов із гіркотою спитала синьоволоса напарниця, дивлячись у слід дитині, а в мене виникло відчуття, ніби їй геть байдуже, що я відповім. — Вони були схожі на очі... Схожі на... — не договорила дівчина тремтячим голосом, вочевидь, забоявшись, що може розплакатися. Тоді гучно видихнула, обернулася, витягла одну руку з кишені, щоби поправити шапку, і мій зір вловив дещо неприємне.

— Що це? — вхопивши агонку за долоню, схвильовано вказала на невеликий поріз на її внутрішній стороні.

— Пусти, — захотіла вирвати кінцівку Ірма, чим роздратувала мене. — Це не твоя справа! — набагато різкішими тоном виказала вона, поки я не звернула на те увагу і, швидко знявши рукавицю, а за нею й стримуючий перстень, своєю голою рукою торкнулася її руки. За мить магією вловила думки багряноокої і відразу ж налякалась. Тоді припинила застосовувати допомогу Телі, одягнувши артефакт і рукавичку назад.

— Як це "не моя справа"?! — зі злістю зненацька вигукнула я товаришці в обличчя і вона опустила винуваті очі, збагнувши, що нічого вже не приховає. — Це якраз-таки дуже моя справа, Ірмо! — відчайдушно мовила я, взявши її лице в долоні і ображено заглядаючи у вічі. — Ти ж моя подруга!

Після цієї щирої фрази моральна оборона агонки здала позиції – кольору крові дзеркала душі засльозилися, а дрібне підборіддя затремтіло немов від холоду. Дівчина захникала на моєму плечі, поки я мовчки заспокійливо почала гладити її спину. Коли мешканці і гості Софоса стали дедалі зацікавленіше озиратися в наш бік, я відійшла з дівчиною до найближчого будинку і стала під дахом забігайлівки, яка в ньому розмістилася.

— Пробач, що вдерлась у твої думки... — тихенько заговорила, міцніше обіймаючи тендітну агонку. — Думаю, розумієш, що я хотіла тобі лише добра. Сумніваюся, що ти б розказала мені наболіле просто за проханням, тому довелося діяти так, — невпевнено усміхнулась я, лишень синьоволоса глянула на мене, витираючи із розпашілих щік сльози. — Пам'ятай, що всі у "Полум'ї" – твої друзі. Ти не повинна приховувати від нас свої душевні тривоги, а ділитися ними, щоб отримати підтримку, — моя тепер уже добра усмішка і серйозність у зелених очах мало не викликали новий приступ плачу у товаришки, добре, що вдалося швидко його вгамувати.

Ми пішли до однієї з вуличних лавочок і, почистивши від легкого шару снігу, вмостилися на ній. Центральний район Софоса, як вже згадувалося, не славився шумом і всілякими порушенням, тому наш дует без дорікань совісті зміг дозволити собі спокійно поговорити деякий час.

Виявляється – поранення на долоні подруга отримала при самообороні (не хотіла його бинтувати, щоб не було настільки помітно). Не пальцем роблені дівчиська, які близько двох місяців тому вступили на службу до Егона, теж в один із патрульних загонів, скоса дивилися на Ірму. Схоже, їм припав до вподоби молодий генерал, який за сумісництвом ще й ельфійським принцом є. Спершу вони просто розпускали неправдиві і дурні чутки про агонку серед інших патрульних і начальства, які вона намагалася спростовувати, проте, на жаль, не завжди це їй вдавалося. Добродушний Егон навпаки нерідко вважав, що то Ірма якийсь наклеп хоче новеньким влаштувати й це ображало і злило товаришку. І сталося раз, коли багряноокій Дейрінг молодший наказав патрулювати Північний район Софоса з деякими з них, що вони захотіли серйозно її збутися, і потім списати все на нещасний випадок. Певно, тим дівкам, які точно не з бідних сімей вийшли, геть не подобалося, що серце генерала вкрала якась простачка з агонів, та ще й напів сирота. Слава Кіфарі, Ірма не настільки слабка, щоб не вистояти в сутичці з кількома суперницями. Обійшлася трьома-чотирма невеличкими порізами і синяками, які тепер приховувала, поки повністю не загояться. І навіть нездійснення задуму ті дівчиська змогли на свою користь викрутити – набрехали, що через те, що Ірма не нормально вміє контролювати свою магію, вони постраждали, та ще й порушників закону не спіймали. Правду подруга не довела, бо це було надто складно – в неї справді з контролем магічної сили не все гладко і Егон те знав. Після цього інциденту Ірма з ним більш не говорила і відмовилася виходити на патрулювання з кимось із тих "добродійок". На ельфа образилася, не хіба через те, що він був не достатньо чуйним, а й тому, що, як і в моїй ситуації, вони й під час роботи нечасто бачились, і затримувався він на ній довго (а то й узагалі не приходив додому), і одна вона прокидалася дуже часто, від того часу, як молодик офіційно став ліронським генералом. І тепер сум Ірми досягнув апогею – вона зрозуміла, що не може стільки часу жити так, наче між нею й Егоном нічого немає. Вона не хотіла втрачати їхнє кохання, проте, що робити – не знала.

— Думаю, пані Лейла такого не відчувала, адже завжди була поряд з генералом Абелардом, як його радниця, — зневірено роздумувала вголос агонка. — А в мене схожої можливості немає, бо я не достатньо розумна, щоб займати таку посаду. Тому доводиться приймати все, як є...

Я обіймала товаришку за плечі і мовчки дивувалася її терплячості і моральній силі. Довго ж вона те все витримувала, аби не розплакатися (як би то могла зробити я)… Гадки тоді не мала, що маю сказати. Водночас було бажання виправдати Егона, бо хто винен, що він такий добрий, та й може, Ірма не достатньо багато йому розказувала? Але також хотілося строго вичитати йому нотації!А ще – поки сиділа з синьоволосою на лавці і слухала її наболіле, спостерігаючи за мирним падінням сніжинок, відчула сором. Сором за сприйняття своєї такої ситуації. Амал же ж також отак зникати на роботі почав, але це лише останні кілька днів, а я вже ображатися і гордувати надумала, дурепа... Он, яка Ірма терпляча і розуміюча! В неї з Егоном таке вже який місяць, і розплакатися вона дозволила собі лише сьогодні, та й то під моїм натиском.

— Ірмо, а може, тобі варто було хоч при святі щиро поговорити про все з Егоном? — обережно порадила я, від власної незручності не бажаючи дивитися дівчині в очі, вкотре в житті оцінювала поглядом чудову архітектуру столиці.

— Не знаю… — пробубоніла напарниця, машинально поправляючи невисокий комір пальта. — Сумніваюся, що він би захотів залишити роботу просто, щоби провести час зі мною.

Свята Кіфаро, чому це прозвучало наскільки безнадійно і жорстоко? Невже тому, що було правдою?..

— Ну тоді якщо не сьогодні, то іншого дня, але обов'язково постарайся з ним поговорити, — тепер я вже сміливо заглянула в незвичайні багряні очі. — І не затягуй із цим. Такі розмови не люблять чекати.

Подруга, бліді щоки якої були червоні вже не від сліз, а від морозу, слухняно кивнула і ми підвелися. Мовчки вирішили продовжити патрулювання, і тому наступні декілька годин знову ходили Центральниим районом, перекидуючись сухими фразами. Коли за той час нічого не сталося, Ірма обурилася, мовляв: сьогодні свято і тому навіть у нашій зоні патрулювання могло би щось статися. Не знаю, чи то їй конче пригод хотілося, чи ще якась причина була, але мене трохи здивувала її поведінка. Проте, рада була усвідомлювати, що товаришка стала відкритішою зі мною.

— Мабуть, лиходії активізуються ближче до ночі, — видала я дурнуватий смішок, стенувши плечима. Але думку, що може бути й таке, що вони замишляють якесь зло прямо зараз, чомусь не озвучила. А агонці тим часом потрібна була точність і впевненість, тому наступної миті вона попросила:

— А давай ти використаєш магію, щоби почути думки жителів? Таким чином наше патрулювання пройде з більшою користю, ніж зазвичай, — аргументувала свою ідею стримана напарниця і я замислилась на кілька хвилин. Вагалася. Такий "фокус" не найкращим чином вплине на моє самопочуття... Але якщо вже ми на службі, то треба нести її сповна!

Я чітко кивнула, таки погоджуючись із думкою синьоволосої, і зняла з пальця вже рідний перстень. Стулила повіки, зосереджуючись на численних потоках думок найрізноманітніших істот. Надшвидко перебирала ними і зненацька вловила голос до жаху наляканого хлопчика.

— Якісь гади хочуть викрасти дитину і продати її! — на емоціях вигукнула я те, що почула, вгамувавши плин магії, і про себе подякувала Ірмі, яка не дала впасти – в голові сильно закрутилося й закололо. Ох і не любить вона це заклинання!

— Де вони? — налякано заговорила багряноока, поки я намагалася прикладеним до чола снігом трохи втихомирити біль. Думки-то почула, але місце перебування не дізналася, ще не вмію такого… І перш ніж я сказала про це напарниці, із недалекого провулку почувся дитячий плач і вереск. Ми дві тоді ж зрозуміли, що це відповідь на питання Ірми і щодуху кинулися на звук.

Агонка, що не дивно, прибігла першою і до мого прибуття вже боролася з паскудами. Магію ніхто поки що застосовувати не поспішав, але інтуїція підказувала, що то ненадовго. Тому я, старанно обминаючи вибрики (складно їх було назвати ударами) молодиків у каптурах, опинилася біля дитяти, яким виявися знайомий хлопчик із жовтогарячими очима. Достатньо було замахнутися на лиходія, як він миттю відпустив заплаканого малого і я схопила його на руки, тулячи до грудей. "Значить, непрофесійні бандити..." – аналізувала на ходу, молячи біль не штрикати в голові у найневідповідніший момент. Але молитви не допомогли – коли настрашено збагнула, що на мене наступає квартет добре збитих, хоч і не таких вмілих хлопців, у скронях немов різонув хтось. Нападники, в силу своєї недосвідченості (знаю, бо набагато серйозніших зустрічати доводилося) трохи розгубилися, не розуміючи, чому я раптом скривилась, і гріх було не скористатися цим, навіть попри клятий біль.

— Ірмо-о! Лови і тікай! — закричала я подрузі, яка, на щастя, була зовсім не далеко і встигла зробити непритомним одного з крадіїв. Трясця, наскільки ж незручно зараз бути в тому зимовому одязі!Я хотіла кинути їй хлопчика, дякуючи богам за його легкість, але не встигла. Все наступне відбулося за лічені секунди, але немов із сповільненим часом – хіба агонка обернулася до мене, як ззаду від неї розкрився явно за допомогою сувою викликаний телепорт. А тоді з нього визирнув ельф із волоссям кольору безмісячної ночі.

— От ти і втрапила в нашу пастку, — підступно заговорив незнайомець і різко затягнув дезорієнтовану Ірму в портал. Інші бандити тоді ж стали не зацікавленими ні в мені, ні в жовтоокому хлопчикові і хутко позаскакували в те магічне творіння. Я думала, що встигну пробігти через телепорт, але ні – він зник так само миттєво, як і виник. Можливо, якби не старалася дитину акуратно покласти на землю, змогла би...

— Що за чортівня?! — вигукнула я роздратовано й водночас налякано, злісно кинувши ні в чому не винну шапку в сніг. — Значить малий їм із самого початку не був потрібен і вони це спланували, щоб Ірму викрасти?.. А ці гади хитріші, ніж я думала… — намагалася осмислити ситуацію моя і так змучена болем голівонька. — Зараза, — знову вилаялась, вже надягаючи обтріпану шапку. — Їй треба було магію використати, тобі б ми могли... — я запнулась і спохмурніла, як тільки згадала, що подруга теж не дуже вміє контролювати свою магічну силу. А тоді мене несподівано схопили за низ пальта і легенько потягнули до себе.

— Хочу до мами... — заплакані жовтогарячі оченята благально дивилися в мої і я мимоволі трохи заспокоїлася – головне, що дитина жива-здорова, а Ірма не така проста – не пропаде. Але й тягнути з її порятунком точно не варто, бо не знати, що ті невідомі хочуть від неї.
Піднявши малечу на руки, я вийшла з провулку й озирнулася. Довго матусю шукати не довелося – з такими ж виразними очима русява жіночка нажахано кидалася від одного перехожого до іншого, розпитуючи про своє чадо. Коли ж побачила, як я з її сином іду назустріч, у сльозах щастя почала дякувавати, а потім ледве не задушила хлопчика в люблячих обіймах. Я ж попросила неуважну матір не залишати дитя наодинці і легко вклонилась на черговий потік вдячних слів. Знаючи, що тепер хлопчик у безпеці, розгубилась. Гадки не мала, як можу знайти напарницю... Долоня майже інстинктивно залізла під пальто через комір, намацуючи кристал зв'язку, за допомогою якого я хотіла поговорити з Егоном про всю ситуацію. Але хіба хотіла диктувати предметові код ельфа, як гордість запищала не робити цього. І я послухала. Ха, бо чому суперзайнятий генерал королівства має залишати свої надважливі справи і бігти рятувати кохану дівчину? Тож нехай Ірма не ображається, але її "принцом на білому коні" сьогодні буду я! І взагалі – навіть Валентинами одна одній побудемо, бо перш ніж дочекаєшся від вічнозаклопотаних хлопців чогось, то й молодість промайне.

Зібравши всю свою маленьку міць у кулак, що ховався від морозу в рукавиці, подякувала Пресвятій Кіфарі за те, що у голові вже остаточно припинило колоти болем і твердим кроком зібралася йти не знати куди. Озирнулася, пожувала губу і нервово тупнула ногою, як норовлива кізочка. Незабаром починатиме вечоріти і треба якнайшвидше відшукати викрадену агонку, бо займатися таким уночі нікому не подобається, а мені й поготів.
Вже за мить розум підкинув одну ідейку. Я щиро повірила, що вона буде дієвою. Зняла рукавичку, а за нею і стримуючий перстень – треба було використати вже знайомий прийом. Ох, голівонько моя, пробачай, але сьогодні ти навряд чи припинятимеш боліти! Заплющила очі, всіма своїми спогадами і думками налаштувавшись на Ірму. Мимоволі аж долоні в кулаки стиснула, намагаючись вловити ментальний голос синьоволосої. "Сподіваюся, вона хоч при тя..." – не встигла додумати, як у свідомості залунало обурене:

"І як я могла так легко попастися цим пройдисвітам? Ганьба! Хоч би Ерлайн привела когось на допомогу, щоб врятувати мене, а то перебувати в компанії цих поганців нема бажання. І якого диявола я їм здалася? Нічого не хочуть мені казати!"

"Ірмо! Чуєш мене?! Це Ерлайн!" Я радісно загукала багрянооку, відчуваючи, як у макітру починає пробиратися добре знайомий гострий біль.

"Що? Ти в моїй голові?! Не може бути, ти як телепатка! Як ти це зробила?!" Ірма щиро тішилася і дивувалася, але пояснювати щось часу не було.

"Потім розповім, якщо ще хотітимеш, а зараз швидко кажи, де ти! Я не витримаю довго застосувати це закликання…" Пробубоніла подумки останнє речення і тихо застогнала від різкого болю, немов спеціально підтверджуючи власні слова. Синьоволоса швиденько описала мені місце, в якому перебувала. Зрозумівши, що сказаного достатньо, я миттю попрощалася з подругою і одягнула перстень назад. А тоді впала колінами у сніг, вхопившись за голову і глухо засичала, ніби це могло допомогти притупити нестерпні больові відчуття у всій черепній коробці. Потім ще й обличчям припала до зимової ковдри і на кілька секунд стало легше, але холод швидко змусив відсахнутися від того білого пуху. "Ох, Ерлайн, а чи дійсно тобі не покликати нікого на допомогу в твоєму-то становищі?" – здоровий глузд підказував цілком непогану думку, але гордість успішно його перепищала словами про те, яка я сильна дівчинка і чудово зможу сама впоратися. Звичайно, приємніше було вважати себе сталевою леді, що без проблем врятує подругу, а не дівчам, яке через біль у голові було ладне кого завгодно про поміч просити. Тю, це квіточки в порівнянні з тим, наскільки паршиво мені було під час катувань Зендала. Тож нема чого киснути!

Мляво підвівшись, я поволочила за собою ноги до будівлі оперного театру, яка розмістилася на тій самій площі короля Юнера і цього дня пустувала. То була найбільша архітектурна споруда в Центральному районі Софоса і саме в ній тримали Ірму. А й справді – для чого вона їм, взагалі, здалася?

На превелике щастя, від театру я була недалеко, але йшла все одно страшенно повільно, боячись заїхати лицем у сніг, бо в очах раз у раз темніло, а в голові крутилося. Опинившись перед входом до будинку, сперлася на нього спиною і втомлено стулила очі. Поки намагалася не оговтатися від того, що самотужки (справжня героїня!) пройшла кілька десятків метрів, одна незвичайна і добре знайома парочка зацікавлено спостерігала за моїми муками. І гаразд-гаразд! Хоч і не чула, але перекажу вам, про що говорив представник сильної статі у тім дуеті.

— Елю, тут твоє чудо якось геть паскудно себе почуває, — голос Амона виражав явну насмішку над моєю збідованою через власні вчинки персоною. — Та так, просто дивлюся зараз на неї здалеку. Ледве на ногах стоїть, — схоже, рогатий відповів на питання від мого коханого, з яким і теревенив по кристалу зв'язку. — Подбати про неї? Не будь смішним. Твоя – ти і дбай, — з боку Амала почулася лайка на противний характер капітана королівської гвардії. — Біля оперного театру. Не знаю, що вона там забула, але затримуватися не раджу. До чері, сьогодні ж Валентинів день... Ти хоч щось Ерлайн подарував? — певно, для Амона такі речі як обійми і поцілунки були апріорі зрозумілими. Шкода, що він не знав, що я навіть їх вже довго не отримувала від чорнявого. — О, та ти трохи безсовісний, — спокійно заговорив той рожевоокий демон, вже яку хвилину погладжуючи Делору по плечі, що обіймала його тулуб. Білява ельфійка взагалі ні в що не вслухалася, перехожим іноді здавалося, що вона й зовсім заснула. — То ж раз у три роки відзначається, та й Ерлайн ще така юна. Не марнуй найромантичніше свято королівства і її щире кохання на роботу. Пошкодуєш.

Все! Більше вам знати не треба! На чому я там зупинилася? Ах, так – перевела подих і пішла вишукувати чорний вхід. Не буду ж через головний заходити, це ж геть не розумно. І... Що ви собі думаєте? Хвилин п'ятнадцять побродивши довкола немаленької будівлі, нічого не знайшла. Чи то надто млявою була, чи то неуважною, чи того входу справді не було, але незабаром я, намагаючись тримати поставу рівно, стояла перед парадним входом і здогадувалася затуманеними від болю мізками, що вчинити "геть не розумно" таки доведеться. Оминемо те, як важко я добиралася до головного залу. Той театр то точно не лабіринт? Бо після тривалих походеньок ним, я б могла впевнено його таким назвати. І кого кортіло свого часу вигадати в ньому стільки ходів?! Ах, звичайно, вони ж не знали, що через кілька десятків, а то й сотень років у ньому буде блукати дурненька Ерлайн, гордість якої таки не поступилася, і тому вона нікого на допомогу не закликала. Ох, а я й подумати не могла, що на додачу до всіх "приємностей" подруга зустріне мене настільки радісними словами:

— Ти зовсім здуріла?! Сама прийшла, хоч мало не падаєш, та ще й через головний хід! — Ірма була щиро шокована моєю появою і не стримувала обурених вигуків. Напевно, вона не усвідомлювала, що мене б у напівтемряві могли й не помітити, якби не її верески. Здалеку мені лише вдалося побачити, що синьоволоса на сцені, прикута чимось до дерев'яного кругу, наче її катувати зібралися. Але навряд чи з нею щось погане робили, бо почувалася дівчина, на мій погляд, бадьоро. Чого не скажеш про її рятівницю. І чому вона не звільниться звідти сама? Чорт, точно – агонам для використання магії треба робити рухи руками...

— Не кричи, — не дуже розбірливо занила я (добре, що ехо йшло від найменшого шурхоту). — В мене й так голова тріщить. А задній вхід у зал шукати сил не було, тому через парадний пішла… — аж говорити тяжко стало. Я стала почуватися вже немов п'яна, ще й раптово захотілося все кинути і піти спати, а гордість там най хоч голос зриває. Просто абстрагуватися від болю вже не виходило, тому й хилило в хворобливий сон. Але товаришку рятувати все ж треба, понию пізніше!

— Ей, ви! — неземними зусиллями терплячи всі больові відчуття, нагло звернулась я до бандюганів. Пам'ятала свої думки про те, що вони недосвідчені, тому вирішила, що дешева брехня подіє. — Я вже повідомила королівській гвардії і іншим патрульним, що ви тут! Тому швидко відпустіть Ірму, бо інакше гірко буде! — спершись на спинку останнього ряду крісел, біля якого стояла, як на найміцнішу в світі опору, я намагалася тримати свідомість при собі, бо вона, як неслухняний підліток, дуже вже норовила піти погуляти.

Патрульних може й ні, а от королівської гвардії боялася більшість лиходіїв. Певно, це тому, що перші ще не стали такими авторитетними, оскільки існували недавно. Банальний трюк спрацював і крадії, що поставали біля Ірми, активно запанікували-заметушилися. Звичайно, в мої плани не входило, що вони не втечуть, а всього-на-всього продовжать задум. Через уже відомий телепорт доправлять товаришку на дах театру і мені доведеться блукати його ходами, аби знайти хід ще й туди! Ну але кого це цікавило?
Кріселко, на яке можна було сісти й подрімати, виглядало дуже спокусливо. Не уявляю, як встояла і незворушно пішла шукати ходу наверх.

Коли я горя прикупивши викарабкалася старими сходами на дах будівлі (на щастя, двері на нього недолугі викрадачі залишили відчиненими), там вже відбувалося щось явно цікавіше, ніж у залі. І, слава богам, свіже морозне повітря трошки допомогло мені привести думки і самопочуття до ладу.Мову Ірмі скували шнурівкою, тому агонка могла лише пручатися і гарчати. Не подобалося їй бути полоненою і безсилою. До біса знайоме почуття. Треба швидше витягати її звідти!

— Стій! — крикнули загрозливо хоч і не надто впевнено, коли я зробила кілька нестійких кроків у напрямку багряноокої. — Стій, інакше будеш убита магією своєї ж подруги! — голос молодика ледь тремтів, а це викликало сумніви в тому, чи вбивав він ще когось до цього часу. Той самий ельф, із доволі довгим вугільного кольору волоссям і синющими очима, що тоді вхопив Ірму, вочевидь, був лідером усієї банди.
Я слухняно спинилася, хоч і не могла поки що зрозуміти, як він може перетворити свою погрозу у дію. Слава богам, чим менше рухалася, тим слабше штрикало в голові, тому стояти мені сподобалося. І сфокусувати зір на дрібницях, які могли б допомогти з планом визволення напарниці, було простіше.
Найпершими очі натрапили на невелику колбочку із фіолетовою рідиною у долоні головного супротивника. А далі вони, власне, й не пішли. Інтуїція переконувала, що та баночка зовсім не звичайна і її треба якнайшвидше забрати у ельфа, тому погляд вперто з неї не злазив, лише іноді переводячись на втомлене і явно невиспане лице того, хто тримав незнайомий предмет.

— Як Вас звати? — обережно запитала я в найголовнішого і єдиного, чию зовнішність не приховував чорний капюшон. Не знаю, що змусило мене не забути про манери.

— Навіщо тобі моє ім'я? Хочеш відтягувати час, поки не прийдуть дружки із гвардії?! — вигукнув істерично чоловік, і на його губах заграла навіжена посмішка. Дідько! А я й забула, що наплела їм таке... — Нічого в тебе не вийде! Зараз я за допомогою цього зілля викличу в твоєї напарниці неконтрольований викид магії і тоді ніхто цього дня вже не буде веселитися! І мені легше буде! — я напружилась і постаралася сконцентруватися.
Так-с, це зовсім не жарти. Яка б магія в істоти не була, коли вона стає некерованою – це в будь-якому випадку небезпечно. Клятий біль, лише на десяток секунд зникає, а далі знову як заколе – хоч із ніг вались! Слава Кіфарі, що інші поганці в каптурах не підходили до мене. Не розуміла з чим таке пов'язано, але тоді це чудово грало на руку.Чоловік чомусь діяти не поспішав, а лише тремтячими пальцями стискав баночку і досліджував моє напружене обличчя наляканими очима. Лиш я зробила крок у його бік, як він миттю ворухнувся і судомно затряс предметом у руці, ніби нагадуючи про свої слова.

— А ви чому стоїте, як у землю зариті?! А ну схопіть її, щоби мій план не зірвала! — обурений наказ пролунав у повітрі, але не всі пішли його виконувати.

— Стійте, хлопці! — вигукнув один із тих, хто не зрушив з місця. — Ви, напевно, не знаєте, але це ж Ерлайн Вердінг – героїня нашого королівства! Вона не дала йому розпастися! Тому піти проти неї, то немов проти Лірона піти! — ух, які чудові і сильні слова! Давно про мене так ніхто не казав, аж зашарілась мимоволі... Схоже, цей парубок був на промові короля, коли той розказував усе і показав усім присутнім мене, щоб знали героїню в лице. Пам'ятаю, я тоді ледь не знепритомніла від сорому – народу зібралося справді багато.

Інші молодики зупинилися і перезирнулися, а головний лише роздратовано сплюнув і вилаявся. Сто відсотків непрофесійні бандюгани.

— Хай вам грець, хлопці! — поки очільник банди кидав не найприємнішими фразочками в своїх підопічних я зняла і рукавицю і перстень. Це не повинно так погано вплинути на самопочуття, багато ж разів уже таке робила. Зосередила позір на чоловікові і швидко змогла почути його думки (вочевидь, ментальний захист у нього слабкий). З них успішно дізналася, що конкретно цей брюнет хоче зробити і почала на ходу підбирати слова, якими б могла відмовити його від тієї затії. Він мав на меті за допомогою магії Ірми розтопити сніг у всьому місті. Звичайно, це не так вже й просто, бо в неї то вода, але з думок чоловіка стало зрозуміло, що агонка була єдиною знайомою йому із хоч трохи підхожою для плану магічною силою. Не ловити ж їм було самого Амаліеля, ха-ха.

Через те, що надто довго засіла в його голові, я не помітила, як ельф підійшов до Ірми і, розстібнувши її пальто, задер сорочку. Певно, для активації заклинання йому треба було якісь символи тим фіолетовим зіллям на її животі вивести, бо саме таке він і почав робити. А я тим часом кинулася до того псевдолиходія, подумки вкотре за сьогодні проклинаючи біль у черепній коробці, і вчинила те, що точно мало б допомогти вийти з ситуації. Лишень підбігла до нього, то затулила очі голими долонями і постаралася пройнятися потрібним настроєм.

— Далею, ти ж добрий. Я знаю це краще, ніж будь-хто інший. Ти добрий і нікому не завдаш шкоди, навіть попри своє важке минуле. Тому прошу – залишайся таким і після того, як мене не стане... — не думаю, що хотіла, але вийшло сказати все таким втомленим і захриплим голосом, що тон коханої цього чоловіка вдалося передати неймовірно чуттєво. Аж самій на серці важко стало, бо через думки ельфа, я немов перейняла його душевний біль. Забравши долоньки з синіх очей відійшла на кілька кроків.

Так званий Далей завмер ще тоді, коли я почала говорити, а Ірма змогла полегшено зітхнути і скривитися від холоду, що геть не ласкаво дихав на оголені ділянки шкіри. Руки чоловіка опустилися, в результаті чого баночка впала і розбилася. Він повернувся до мене і зі сльозами в очах кольору моря впав на коліна.

— Чому так жорстоко?.. — зім'ятим голосом звернувся до мене ельф, поки я зі шкодуванням опустила очі. — У Лі... — заїкнувся Далей, шморгнувши носом. Я ж несміливо підійшла до нього і присіла поряд, акуратно обійнявши. — У Лі була магія снігу. Вона часто говорила, що хотіла б вічної зими... Хвороба забрала її тиждень тому і здавалося, що я збожеволію від постійного нагадування про неї... — брюнет наважився обійняти мене у відповідь. — Тому й задумав весь цей план, аби розтопити сніг хоч на кілька днів. А заодно зіпсувати свято іншим, щасливим закоханим, — туга в голосі синьоокого ельфа була настільки відчутною, що в самої скоро сльози могли в очах з'явитися. Можливо, я вчинила геть не гарно, залізши в його думки і озвучивши передсмертні слова коханої дівчини, але тоді повважала це єдиним виходом…

— Я впевнена, що якби Ви таки здійснили цей задум, Лі би довго на Вас ображалася, — щиро заговорила я, обережно розімкнувши обійми. — А так вона може порадіти снігу у столиці ще трохи, перш ніж її душа віднайде вічний спокій, — поклавши долоню на плече співрозмовника, я без прихованих мотивів і з розумінням заглядала в його очі. — Та й день Валентина, це ж таке чудове свято! Думаю, що Лі не хотіла б, аби Ви псували його закоха... — закінчити репліку не змогла, бо в наступну мить сталося щось дивовижне. Незвичайно витончена і велика сніжинка повільно закружляла між нашими обличчями і вертикально приземлилась на червоний від морозу ніс Далея. Потім закрутилася і зникла, лишаючи за собою чарівні білі блискітки. Спершу ми з чоловіком в нерозумінні дивилися одне на одного, а тоді легенько усміхнулися. Дива...

— Напевно, Лі таким чином подякувала Вам за те, що дозволили їй ще трохи поспостерігати за снігом, — моя посмішка мимоволі набула невимовної лагідності. Брюнет несміливо кивнув і підвівся, допомагаючи заодно й мені стати на ноги.

— Дякую тобі, Ерлайн, що зупинила мене... — з провиною в голосі чесно заговорив ельф, старанно не дивлячись в очі. Я ж знову обійняла його і прошепотіла, що все в нього буде добре і нехай сніг, як нагадування про кохану, приносить йому радість, а не сум.

А далі я довго вислуховувала Ірму, яку, на щастя, вже звільнили і тепер вона сповна могла обурюватися на всі мої дурні вчинки. Звичайно, за порятунок теж подякувала, і ще й коли я озвучила свої думки про принца на білому коні і Валентинів, ми дві щиро розсміялися. А з молодиками, які завдали нам сьогодні тих всіх клопотів, серйозно поговорили і домовилися, що всі мовчатимуть про цей інцидент і штрафувати ми їх не будемо. Взагалі, виявилося, що Далей був викладачем у місцевій академії, а інші, то його найслухняніші студенти. Мда, цікавенько вийшло...

Лідер групи горе-викрадачів, запримітивши, що я ледве на ногах стою і раз у раз кривлюся, хапаючись за голову, люб'язно взяв мене на руки і проніс так аж до самого виходу з театру. Само собою, я не відмовлялася від такої великодушної послуги, в моєму-то стані! Та й давно мене так не носили. Завдяки тому, що хазяйка не зробила зайві кілька сотень кроків, голівонька відгукувалась про біль уже трохи рідше. Самопочуття зі швидкістю слимака приходило до норми.По дорозі до пункту призначення патрульні з недобандюганами домовилися, що в разі чого прикриємось історією про незаконне репетирування виступу у залі опери. Сподіваюся, що незабаром вони заберуть з її даху всі докази своїх діянь... А потім ті, що були в капюшонах, познімали їх і почали тихо (попросила не кричати) але від цього не менш захоплено розпитувати про мої повстанські будні, а особливо про все, що сталося в той роковий день визволення Лірона. Зрозуміло, що розповідала я не кожну деталь, щось приховувала, але намагалася не брехати. Ірма ж лише мовчала і легенько усміхалася весь час, як і Далей. Не думала ніколи, що мати шанувальників так потішно! Проте, навіть попри цікаву розмову втома коли-не-коли жадала відправити мене у світ сновидінь.Але, але, але! Задрімати на сильних руках ельфа-викладача не судилося. Слава Кіфарі, що я не впала від тієї несподіванки, яка потім сталася. От знали б ви, наскільки великим і щирим було моє здивування побачити перед дверима славнозвісного театру Амаліеля! Сонливість, яка встигла примоститися на плечі за час "подорожі" до виходу, зіскочила звідти одномоментно!

— Привіт, — безневинно мовила я, коли вже була поставлена на сніг, а мізки, у темпі найшвидшого у світі танцю, придумували відповіді на всі ймовірні питання капітана.

— Привіт... — вражено відказав сіроокий, проваджаючи оторопілим поглядом інших представників сильної статі, що стисло попрощалися і покрокували у своїх справах. — А що це за хлоп...

— Ей, більше так не робіть! Затямили? — весело-строгим тоном перепитала я в молодиків (благо, стан дозволив так крикнути), не дослухавши запитання чорнявого. Ірма ж поки що мовчки стояла збоку, схрестивши худенькі руки на грудях і дивлячись то на брюнета, то на парочки на катку, що був позаду. Група бешкетників (ох, яке миле слово підібрала!) заусміхалася і гучно "такнула" мені у відповідь, а тоді зникла за поворотом.

— Це студенти з академії, дуже вже хотіли відчути себе на великій сцені, от і залізли без дозволу до опери. Довелося їх відчитувати, — стенула плечима я, поглянувши на коханого. Брехати Ельові не любила зовсім, але домовленість є домовленість. Проте, не пояснила, чому раптом один із них ніс мене на руках, і саме це спровокувало тінь недовіри у погляді сіроокого.

— І то добре, що вчасно помітили тих хуліганів, — коротко додала синьоволоса агонка, щоб моя історія виглядала більш правдиво. — А ти чому тут? — спокій у очах Ірми був настільки звичним, що Амал мимоволі забув, чому мав би не повірити цьому поясненню.

— Я... — завагався з незрозумілих причин капітан. — За покликом серця! — видав схвильовано, здалося, перше, що прийшло на думку, а ми з напарницею лише покосилися одна на одну.

— Але як ти так дізнався, що ми в театрі? — одночасно виразили своє нерозуміння.

— Ой, дівчата! — з'явився ззаду від брюнета добре знайомий демон. — За покликом серця, який носить моє прекрасне ім'я, Ель хоч на край світу піде! — Амон, звичайно ж, своєму характерові не зраджував. Цей статний володар хижих рожевих очей і білявої чуприни, спирався зараз на плече Амаліеля і щиро шкірився. Коханий же ж лише обурено й засоромлено фиркнув, з чого ми всі дружно засміялися. Потім очільник королівської гвардії відлучився до своєї пасії, побажавши вдалого вечора, і наше тріо залишилося мовчки стояти, вслухаючись у захоплені верески парочок, що каталися на ковзанці.

— Егон просив передати вам, що просить вибачення. Забув повідомити, що робочий день сьогодні триває до третьої години дня, — дещо знічено заговорив Ель, винувато відводячи погляд. Ми ж із подругою, помітивши, що надворі вже давно стемніло, лише перезирнулися й зареготали, як навіжені. Ну, зате якби знали про це, то сумніваюся, що стали б учасниками сьогоднішньої пригоди!

— Значить, я можу йти, — наче підсумовуючи щось, подала голос товаришка, коли регіт стих. — Гарно вам провести свято, — вона вже розвернулася і була готова йти, але у парубка була приготована приємна несподіванка для неї.

— Ірмо, на тебе Егон чекає біля входу на каток, — обережно мовив чорнявий і дівчина з блиском в очах повернулася до нього. — Не змушуй його довго чекати. Він тобі хоче сказати дещо важливе, — по-доброму усміхнувся хлопець, кивнувши в бік, де якраз ходив колами Дейрінг молодший. Ой, розмова в них, схоже, дійсно непроста буде, якщо вже той ельф так нервується.Ми з Амалом мовчки поспостерігали за тим, як агонка бігла до молодого генерала, кидалася йому на шию, потім вони міцно обіймалися і багряноока плакала. Вірю, що невидима магія сьогоднішньої свята забере з їхніх стосунків всілякі недомовки і відтепер усе в них буде чудово... Ніжно усміхнувшись теплоті, що виникла всередині, я зустрілася очима з капітаном. Ах, давно він таким багатозначним поглядом на мене не дивився… У ньому стільки всього можна було побачити!.. І гірке шкодування, і палке кохання, і ласкаву доброту, і підлітковий сором... Аж подих перехопило!

— Ерлайн, пробач, будь ласка, що зникав на роботі і не говорив з тобою… — нечіткими кроками підступивши до мене, глухо мовив Амаліель і я відчула, наскільки щиро він це каже. Душа немов поважчала через той тягар провини, який був у нього на серці.Якось зачаровано дивлячись на коханого, який чекав якихось слів у відповідь, я зробила кілька в'ялих кроків назустріч і притулилась долоньками до його грудей. Потім, коли Ель, здалося, дихання затримав, стала на пальчики і, повільно наблизившись до вродливого обличчя, якому аж надто личила невеличка щетина, турботливо-обуреним тоном прошепотіла:

— Ти де шапку загубив, поганцю?

Ангел розгубився, як дитя, від таких несподіваних слів і, швиденько перевіривши наявність предмету одягу в себе на голові, затараторив:

— Певно, вона в кишені камзолу лежить!

Збагнувши, що одягнути її я йому зараз не дам, молодик завмер, витріщаючись на мене. Виникло враження, що він хоче, аби його зараз поцілували, але боїться й неймовірно соромиться сказати про це. Думаю, якби я не була настільки втомленою періодичним головним болем, ми б почувалися в даній ситуації однаково. А так, то ніяковів лише чорнявий. Все ж відносно довга відсутність любовних пестощів давалася в знаки – все сприймалося ніби вперше.

— Елю, — заговорила я знову, відчуваючи, як той ще більше напружився від тихого тону, — використай свій цілющий поцілунок, бо зараз знепритомнію. А нам ще на ковзанці покататися треба... — мабуть, мої змучені вуста мали на меті ще щось сказати, але Амал швидко змусив їх замовкнути ніжним і таким довгожданим цілунком.

Буквально відчуваючи, як у тіло перетікає енергія коханого, я вхопилася пальчиками за його камзол і мліла від насолоди і відсутності неприємних почувань у голові. Він же ж цілував із особливою обережністю, дужими руками притискаючи мене до себе. А коли обом повітря стало замало, акуратно відсахнулись і мовчки заусміхалися.

— А тепер і на каток можна піти, — в приємному переочікуванні веселощів, підсумувала я, надягаючи на коханого шапку. Потім замріяно торкнулася до його щоки і задивилася у кришталево-сірі очі. Він же ж лагідно взяв мою долоню і поцілував її, після чого тихенько сказав:

— І сьогодні, і назавжди, буду твоїм найкоханішим Валентином... — притулив кінцівку до свого схвильованого доброго серця. — А якщо я не гідний цього звання, моя леді, то обов'язково заслужу його всіма правдами й неправдами! — коханий вже був готовий стати в якусь героїчну позу, але я голосно засміялася, потягнула його до себе, палко поцілувала і, все ще хі-хікаючи, мовила:

— Неправдами не треба! А взагалі – ти для мене вже давно став Валентином, — тепло усміхнулася найріднішому, після чого відчула, як мій червоний носик шустро цьомнули.

— Люблю тебе, Ерлайн, — чуттєво злетіло з губ Еля і ельфійку знову сховали в рідних обіймах, пригортаючи до грудей.

— І я тебе, Амале, — стиха щиро відповіла, щільніше притискаючись до капітана.

Через хвилини дві таких обіймань ми поспішили на каток і вже там, до сліз в очах, сміялися зі спільних невмінь кататися на ковзанах. А заодно й Ірма з Егоном (зарази, виявляється, чудово це вміють!) понасміхалися з наших падінь. Тоді квартет друзів надумав поділитися по двоє (вмілий і невмілий) і влаштувати гру у своєрідного квача. Ох і весело того вечора було! Ще і інші ліронці радісно приєдналися до нашої забави (ха-ха, не кожного ж дня капітана і генерала королівства на ковзанці побачиш)! Проте через кілька годин сміливий мороз, на пару з лапатим-лапатим снігом запевнили, що прийшов час розділитися, відправитися в більш теплі місця. Тому як Егон із Ірмою, так і я з Амаліелем розбіглися по затишних ресторанчиках і говорили там про все на світі до пізньої ночі, обмінюючись ніжними посмішками і закоханими поглядами. А тим часом десь посеред уже спорожнілих і засніжених вулиць Софоса, під лише їм чутну музику, танцювали вічнозакохані, молоді й щасливі Алія з Валентином...