Лапаті білі мухи ліниво падали з неба, залишаючи по собі незрозумілу, еротичну гру тіней у світлі холодної сталевої фігури – вуличного ліхтаря. Вони танули під ногами відвідувачів місцевої лікарні. З-за кута головного корпусу лунало човготіння та лайка. У штучному світлі з’явилася фігура у білому халаті, мокрому від сніжної лавини, яка звалилася на неї із іржавого даху. 

• Що, Борисе Анатолійовичу, проблеми звалилися, як сніг на голову? – намагався іронічно пожартувати Марк.
  

До молодика неспішними кроками підповзала висока, збита фігура. Чолов’яга витрушував із волосся, покритого сивиною ще не розтанувший сніг та шматки іржі від сталевого даху. Тепер у світлі ліхтаря можна розгледіти і обличчя Бориса Анатолійовича: гострі та трохи ворожі риси, порізані скальпелем часу. На перший погляд йому можна було дати років сорок п’ять, а насправді дещо більше. Під високим лобом горобчиками посідали чорні, як смола очі. Довгим якорем трохи нижче висів ніс. А на ідеально рівних зубах розпилився хлором жовтий наліт від паління. 

• Тобі смішно? – грубим басом пролунала відповідь питанням на питання, - Тобі тут університетський КВН, чи як? Будеш подібну дурню базікати – відправлю до моргу у нічне чергування. На майбутнє – дотримуйся субординації. Я твій начальник, а не товариш по чарці. 
  

Переляканими поросячими очима Марк подивився на Бориса Анатолійовича. Сковтнувши жменю страху, він із себе виплюнув:

• Перепрошую, Борисе Анатолійовичу… Просто настрій хороший. 
  

Марк був невисокого зросту, з худорлявою фігурою із добрим, майже дитячим обличчям. Маленькі очі, ніс-картопля, густі брови і пухлі уста. А вуха тирчали із заростів густого русявого волосся, неначе супутникові антени із дахів новобудов. 

• Так я тобі його зараз зіпсую! Сьогодні отримуєш нічне чергування у приймальному відділенні. П’ять хвилин на перекур і катай за робоче місце. Допомагатимеш санітарам. До нових хвилюючих зустрічей, бездарю!
  

Фігура заввідділу зникла у сутінках довгого, кафельного коридору головного корпусу, залишивши по собі скрипіт старих дверей. Запалюючи, цигарку Марк почав вдивлятися у цей портал. Молодик намагався роздивитися стародавні сюжети про загробне життя ацтеків, у сотнях цих різних шарів облущеної фарби. 

• «От мудак, навіть пожартувати не можна» - подумав про себе інтерн.
  

Допаливши першу цигарку з пачки, Марк нескладним рухом руки закинув недопалок у замет. Він двинувся у напівпусті надра приймального відділення. Годинник у холі, зеленим світлом показував «18:17» - вже пізня пора для ранньої весни. Як-ніяк початок березня.  
Хлопець «впав» біля старого робочого столу на такий самий, не менш молодий скрипучий стілець. Марк подивився на стаціонарний телефон, вирівняв жменю паперів та поклав поряд ручку. Клацнувши електрочайник, він насипав у емальовану кружку трохи кави і дві ложки цукру. «Додав би трохи молока, та впадлу у кіоск пертися. Та й клятий Цербер ще не поїхав», - знову пролунало у окутій ображеними думками, голові інтерна. 
Усі погані думки молодика розвіяло тривожне дзеленчання стаціонарної застарілої труби. Інтерн трохи рипнувся та прийшовши до тями схопився за слухавку:

• Старогнатівська районна лікарня, приймальне відділення. Що у Вас сталося?
  

На другому кінці почувся плач та крик:

• Будь ласка, допоможіть! Я вас благаю, допоможіть!
  

• Заспокойтеся. Що у вас сталося?
  

• Моя…Моя.. Моя бабуся… 
  

• Що з вашою бабусею? 
  

• Вона впала… Йшла собі і впала…По воду…Вона непритомна! 
  

• Спокійніше, дівчино, спокійніше! Як довго вона вже без тями? Де ви знаходитесь?
  

• Вулиця Маяковського… будинок №36… Прошу, приїдьте, допоможіть! Я не можу, я не знаю!
  

• Карета вже виїжджає. За декілька хвилин будемо у вас! 
  

Схопившись на свої дві, Марк прудко побіг до фельдшерів. Ледь освітленим коридором він натрапив на одного із пацієнтів, збивши його з ніг. 

• Я перепрошую, пробачте! – вигукнув юнак та побіг до чорного ходу, до гаражів. 
  

• Такий молодий і уже кудись квапиться. Дарма не цінуєш швидкоплинність часу! – вигукнув, підіймаючись з підлоги дідусь. 
  

Марк вибіг на заднє подвір’я. Запихавшись, дотягнув до бригади.

• Мужики, я сьогодні черговий у приймальному. Там… У будинку №36 по вулиці Маяковського жінці похилого віку стало зле. Терміново потрібно їхати! – відхекуючись та плутаючи слова почав інтерн.
  

Водій із фельдшером потягували каву, закурюючи її, себто розчинну каву самокрутками та ліниво приймали не досить складний «шифр», який озвучив Марк. 

• Щас, допалим та будемо їхати. Там щось серйозне? Може не треба квапитися та туди пертися? Пізній час, стара стопудов коні двине і усе тут, а нам возитись, пальне викатувать.  
  

• Ви, шо? Подуріли?! Там жінці зле! Її онука дзвонила. По голосу дитині років з п’ятнадцять. Бігом! Я за виклики відповідаю!
  

• Ладно, ладно, шо ти кіпішуєш? Скажений, трясця твоїй матері. 
  

Бригада погрузилася до старенької, гнилої «Буханки» та поповзла у путь. 
«Хух, треба повідомити Борису Анатолійовичу! Він тут бос, йому вирішувати: що і до чого», - промайнуло у голові хлопця. 
Марк побіг назад, до лячних коридорів та високих обшарпаних стель старенької «сталінки». Він біг сходами на третій поверх, до кабінету свого безпосереднього начальника. Неначе птах із гнізда, він вилетів у добре освітлений коридор. Біля вікна стояв місцевий фермер із дружиною та про щось базікали з Борисом Анатолійовичем. Останній тримав у руці немалий пакет. З першого погляду досить важкий. 

• Дякую Вам! – крізь сльози щастя надсаджувалася гарно вдягнена жінка, -  у вас золоті руки! Якби не ви, то мій батько… Ой, не можу. 
  

• Тихіше, тихіше, - плескав, посміхаючись, її по плечу Борис Анатолійович, - просто я виконував свою роботу і все тут. А вам я щиро дякую. Якщо у когось будуть проблеми – у вас є мій номер. У будь який час дня і ночі я до ваших послуг. Головне, щоб ви були готові!
  

«Готові до чого? І чому він з ними такий люб’язний?», - подумав Марк. 
Юнак підбіг до цієї кампанії, обірвавши діалог тяжким диханням, хеканням і невпевненим голосом:

• Борисе Анатолійовичу… Борисе Анатолійовичу… Я перепрошую! Там дівчинка телефонувала. Її бабці зле. Сказала, що непритомна. Я бригаду відправив за 10 хвилин мають повернутися. Необхідна ваша допомога! 
  

Чолов’яга змінився в обличчі. Насупившись, як суворий портрет Бісмарка він рявкнув на свого раба: 

• Юначе, ви чому кинули своє робоче місце? Прутко у приймальне відділення до телефону!!!
  

Збентеженими очима дивився на Бориса Анатолійовича молодик. Марк не знав куди подітися. Йому здавалося, що ця велетенська каменюка звалиться на нього і мокрого місця не залишить. 

• Я що, біс би тебе взяв, щось не так сказав?
  

• Ви… Вибачте – переляканим солдатом, тікаючим від активного наступу ворога, інтерн майнув до приймального відділення. 
  

• Я за мить спущуся, - рявкнув услід розлючений Анатоліч, - і медсестер попередь! Нехай приймають хвору, а потім мені відзвітують.  
  

Марк плигнув у занедбане крісло та заварив собі кави. Молоді медсестри були не у захваті від компанії інтерна. Вони пліткували про заробітню платню, про те у кого з чоловічої частини медперсоналу сильніші руки та як зі складу потягти декілька банок спирту. Від новини про пізню пацієнтку вони також були не в захваті. Кривлячи свої писки вони казали:

• Ой, у старої просто тиск підскочив. Оце їй ще крапельницю ставити, колоти. Та ще й навіть шоколадкою не віддячить, я уже і про гроші не кажу, - цв’якаючи язиком закінчила одна з них. 
  

Інтерн сидів засмучений над своєю чашкою розчинної кави. Гаряча пара обдавала зовсім юне обличчя. У його свідомості доруйнувалася і без того не найкраща картинка про медицину, про лікарів та взагалі про відношення до хворих. Спину обдавав мороз крайнього розчарування, а у горлі застигла грудкою печаль.
«Траплялися раніше викладачі-практики, що активно займалися хабарництвом, але не настільки ж…», - лунало у голові хлопця. Цей стан прострації порушив дзвінок у двері приймального. 

• Привезли, приймайте! – розлючено відповів фельдшер, тримаючи на ноші непритомну бабцю. 
  

• Кладіть її на кушетку. Зараз підійду, - наказала одна з медсестер. 
  

Підійшов і Борис Анатолійович. Як густі, чорні хмари ці двоє нависли над тілом нещасної. Медсестра зачала першою: 

• Так це ж наша, місцева! Людмила Василівна – колишня завуч нашої школи. Я принесу її медичну книжку, - обриваючись вона побігла до «архіву». 
  

Закінчивши обстеження, лікар тримав у руках пожовтілий та затертий від часу зошит. Доволі іронічно, що усе твоє здоров’я та частина історії знаходиться на клаптику паперу, без якого тебе в жодній лікарні не приймуть і навіть тиск не поміряють. 

• Ага… Два роки тому перенесла інсульт наша Людмила Василівна. Цікаво-цікаво. Маринка, а ну поклич до мене фельдшера. 
  

• Добре, Борисе Анатолійовичу! 
  

За кілька хвилин, матюкаючись із склянкою у руках шкандибав фельдшер.

• Шо таке, Анатоліч? Спокійно чарку заспокійливого чаю пропустити не можна чи шо?
  

• Слухай сюди: родичі «на каву» лікареві нічого не передали? – майже пошепки запитав головний лікар. 
  

• Та ви шо? Там мала років 16-17 ридала. Сказала, шо нічого нема, от. Ну, нам її шкода стало. Ми стару і забрали, бо шось серйозне тут. Відкачать на місці не змогли. Навіть на бензин давать не хотіла, сказала шо грошей нема. Ми її і везти відмовилися,  - якоюсь своєю специфічною мовою намагався роз’яснити ситуацію фельдшер. 
  

• Та-а-ак, - видихнув Борис Анатолійович. Він нагнувся до медсестри та пошепки сказав, - Мариночко, слухай мене уважно, дорогенька. За усіма симптомами у нашої любої Людмили Василівни, скоріш за все внутрішня кровотеча. Але надавати їй допомогу Ви будете від повторного інсульту. Ти мене зрозуміла?
  

• Так, Борисе Анатолійовичу, - похнюпивши очі сказала жінка. 
  

• От і чудово, - розтягнувшись у посмішці сказав заввідділення, - поставте хворій крапельницю і покладіть у якусь палату порожню, нехай приходить до тями, - із особливим сарказмом та їдкістю сказав Анатоліч та поплівся за пальто. 
  

Крізь щілину у причинених дверях слухав усю цю метушню Марк. Дикий, дикий жах та нерозуміння проростали на його обличчі. «Бос зараз піде курити і я натовчу йому писка за усе це лайно! За що?! За що він так обійшовся з хворою? Вона ж йому нічого підлого не зробила. Можливо, наша місія зовсім не у порятунку похилих людей, а у супроводі їх на той світ?», - думав про себе молодик. 
Почулися цокаючі кроки на сходах – Борис Анатолійович йшов палити. Інтерн попросив підстрахувати на телефоні одну з медсестер, залишивши їй шоколадну цукерку. 

• Шуруй собі, куряга, - грайливо ляпнула Маринка та посміхнулася у спину хлопцеві. 
  

Надворі вже стояв морозець. Заввідділення, дістав із кишені пальто раритетний портсигар та бензинову запальничку. Трохи подмухав гарячим повітрям на долоні і почав підкурювати. Марк підходив до старшого колеги, витрухуючи від пилу рукава легкої осінньої куртки. Він порівнявся з босом. Дістаючи із зім’ятої пачки цигарку, інтерн почав:

• І що ж, оце, Борисе Анатолійовичу… як я розумію клятва Гіппократа для Вас нічого не значить? Поки бабок не відвалять, Ви і не почухаєтеся? – промовив молодик. Його голос, неначе осінній, холодний лист тремтів на вітру. 
  

• А це і не твоє діло, шмаркач! Тебе сюди загнали проходити обов’язкову інтернатуру, бо ти собі надумав, що можеш стати лікарем, - без ніякого співчуття та сорому почав свій монолог бос, - ти ж знаєш, що твоя клятва Гіппократа тебе не нагодує? Чи може я схожий на якогось волонтера, щоб у цій країні лікувати безкоштовно? Тут, твою маму, зарплата місячна 6 000 гривень. На такі висо-о-окі статки родину не прогодуєш. У мене син старший за тебе на прокурора вчиться. Там лише рік навчання коштує…
  

• Та мені чхати на Вас і Вашого сина! – обірвав розриваючим криком розлючений хлопець, - Ми повинні допомагати людям, а не продаватися! Продаються лише повії за «три копійки», як тілом так і «головою»!
  

• Чуєш, малий, ти так не шуткуй тут. Не хочу об тебе руки бруднити… Сьогодні. ХА-ХА-ХАХ, - залився сміхом Анатоліч, - будеш мені тут так жартувати, я напишу на тебе таку характеристику, що навіть прибиральником нікуди не візьмуть! Ти мене зрозумів?! Чи вже доступніше повторити? Тобі пощастило, що я у доброму гуморі, катай в свою «кібідку». І щоб я тебе до завтра не бачив. 
  

Заввідділу подивився з-під лоба та підніс кулак до обличчя інтерна. Останній розлючено дихав носом, випускаючи гарячий пар, неначе дим, із труб тепловозу. Марк жбурнув недопалок біля ніг Анатоліча та розтоптав його.
Повернувшись до кабінету, Марк ляпнувся у робоче крісло. Почав допивати вже холодну каву та їсти нашинковані матір’ю бутерброди. Юнак дивився на годинник та рахував клацання секундної стрілки, пережовуючи жорсткий чорний хліб із грубо нарізаними шматками дешевої «докторської ковбаси». Медсестри розбрелися по лікарні у своїх справах, тому у приміщенні зависла тиша. 
«Довгоочікуване мовчання» - подумав хлопчина, поклавши голову на стола, його у солодкі обійми почав захоплювати сон. Йому марилася бабуся, яка щось говорила, але він не міг зрозуміти що саме, і медсестри, і хворі, які розлючено дивилися йому в слід. 
Розбудило Марка тривожне дзеленчання стаціонарного телефону. 

• Алло, Старогнатівська районна лікарня, приймальне відділення. Що у Вас трапилося?
  

• Алло, алло!
  

• Так я вас слухаю, кажіть що у вас сталося? – витираючи слину зі щоки повторив питання сонний Марк. 
  

• Слухайте, тут на трасі страшна ДТП! Чувак якийсь, молодий, походу із керуванням не впорався, чи п’яний був. Коротше, не знаю, я дальнобійник. Він з дороги злетів та у стовпа врізався. Ще й не пристібнутий паском. Значить, в кущах він лежить, але на диво живий, пульс є у нього!
  

• Я Вас зрозумів. Де саме ви знаходитесь? 
  

• Метрів 200 від кафе «Троянда» у бік Харкова.
  

• Карета швидкої вже виїжджає, залишайтесь з потерпілим. 
  

Освітлюючи свій шлях коридором із телефонного ліхтарика Марк помчав до бригад. 

• Хлопці, там постраждалий у ДТП на трасі, вставайте! Ось дані! – Марк тицьнув клаптик паперу із записом водієві, який з просоння запхав його у кишеню.  
  

• Щас, чого ти оце тут метушишся? Зараз поїдемо, - позіхаючи вимовив фельдшер та почав грузитися у «буханку». 
  

Інтерн доповів інформацію медсестрам. Годинник показував 07:34. Це означало, що за півгодини повинен прийти Борис Анатолійович, який, можливо, і прооперує. У стані стресу усі чекали на нового пацієнта. Марк відкрив вікно у своїй «кібідці» та, закутавшись у простирадло, курив у приміщенні. Його думки переповнював жаль, через стареньку, яка померла вночі, у відділенні. У морзі лікар, оглянувши тіло напише у висновку про смерть: «Померла від інсульту». Він навіть час смерті змінить. Тут і думати нічого. Ця несправедливість заполонила душу та серце юнака. Розвіяв усе це виск сирени та сині вогники карети невідкладної допомоги. За мить у дверях приймального відділення на ноші затягували перемотаного, скривавленого хлопця. Потерпілий ознак життя не проявляв. 

• Твою маму, куди його класти?! – прокричав скривавлений від п’ят до чуба фельдшер, - він крові купу втратив. Потрібно переливання, тут переламане майже усе тіло!
  

• Хутчіш тягніть його до операційної, - дала команду медсестра Марина. 
  

Вона спорядила колегу готувати операційний стіл та вкладати пацієнта, тим часом сама почала телефонувати головному. 

• Алло, алло, Борисе Анатолійовичу. Тут невідомий пацієнт у приймальному, вже в операційній після ДТП. Та на ньому місця живого нема! Нам такого в моргах на практиці не показували, що там вже говорити, - нила у слухавку жінка. 
  

• Спокійно, спокійно, - відповів головний. Родичі об’явилися? 
  

• Ні, нікого знайти не вдалося. 
  

• Ну, тоді я трошки сьогодні запізнюся. Нехай полежить. Оперуватиме хірург, який прийде першим. Нікішин, наприклад! Він хвилин за 20 прийде, а ви готуйтеся. А я за це просто так братися не буду. 
  

• Ну, Борисе Анатолійовичу!
  

• Досить! Ти уже як той дурень ниєш! Хворому уже квапитися нікуди, тож нехай чекає. А ви зупиняйте кровотечу і надавайте першу невідкладну. 
  

Хірург прийшов навіть раніше, ніж розраховували усі. Але у реанімації вже нічого зробити не змогли. Молодий хлопець помер від великої втрати крові та значних переломів, так і не прийшовши до тями. Тілом це не можна було назвати… Цю відбивну із людського м’яса відправили у підвал. Там морг. Санітари кинули його на підлогу, навіть не підстеливши простирадло. 
Борис Анатолійович, як зазвичай спустився до холодного підвалу на встановлення причин смерті та заповненням необхідних паперів. 

• Та-а-ак, що тут у нас? Ага! Людмила Василівна – 84 роки. Причина смерті – повторний інсульт. Дата та час смерті –4 березня, приблизно 19:45. Ходімо далі, - головний підійшов до лежачого на підлозі трупа.
  

У Анатолійовича задзвонив телефон. На екрані висвітився номер голови місцевого відділу поліції.

• Тю, що цей ще в таку рань хоче? Потім відповім. 
  

Він поклав мобільний у кишеню та наказав санітарам. 

• Кладіть жмура на кушетку. Зараз будемо «оформлювати» як потрібно. 
  

Два міцних чолов’яги, більше схожі на м’ясників, аніж медпрацівників прибрали тіло старенької у мішок. На її місце поклали замотане у білу, скривавлену тканину тіло, як розп’ятого Хреста. 

• Розмотуйте, - наказав Борис Анатолійович. 
  

В очах промайнули відчай і страх. Із них покотилися густі сльози. Гостре та рішуче обличчя головного лікаря перетворилося на вираз немовляти, у якого забрали материну цицьку з молоком. 
Чорні, неначе нафта химери затьмарили розум та думки розум заввідділення. Затуливши від хижого навколишнього світу свої мокрі люстерка душі халатом він встиг лише прошепотіти: 

• Ось, чому ти сьогодні ще не дзвонив, синку… 
  

*Praedam (переклад з латині) – нажива, накрадене, бабло.