***
Любила пісні про монстрів,
Бачила їх у собі.
Занедбаний, темний острів
То лише біль.
У зламаному, старому
Два в одному.
Проминуло з десять років,
Так мало кроків.
До себе, до життя,
Безсенсовне каяття.
Вимикая до біса емоції,
Подалі від соціуму.
Глибини наче в кафілю,
Зручно, але не правильно.
Триста днів на рік,
Одні і ті ж шпалери.
Наче звик,
У бурі холери.
Є цінність в них .
"У темряві видно світлих людей"
Їх видно було і без смертей.
Ти така сильна,строга.
Що мені з того?
Хтось має рани твої знати,
Ти в руки ще даєш гармати
Бо ти живий ти соціальний,
Хоч крають сердце спеціально.
Не раз, навіть не з десяток
Та є людей охапок ,
Кисень даватимуть час від часу,
Коли в самих гниють прокази.

***
Йду пригніченим сірим містом
Наступаючи на мертвий асфальт
Нема у житті змісту
Хмарам сонце не обійнять.
Падає зневоднене листя
У кроці передсмертно хрустять
Каштанів ціле намисто
Їх доля просто чекать
Коли земля і кисень
Навіки їх поглотять
Життя дає їм тиждень
Весна наче відродження
Але не цього разу
Хоч квіти народженні
Та вбиті були одразу
Один великий лютий
Бачу в очах усюди
Бачитиму роками
Слабіша від цього не стану
Надія дитя паразита
Забрала усе до краплі
Та була вбита
Сталевою холодною шаблей
Тріщать крони дерев
Від жорстоко сильного вітру
Сподіваючись що хтось оберне
Що душа припинить ревіти.

***
Маленька, замріяна "я"
Пробач що тобі зрадила
Складне таке життя
Що стежку до тебе втратила

Одинока, покинута мною
Холодною, дуже, зимою
На двері іржаві дивишся
Вмираєш та не противишся

Я десь там гуляю у бурі
Забувши про зоряне небо
Тебе це ніяк не обурює
Чекаєш, наче так треба

На годиннику линуть роки
Поряд немає руки
Образа, біль і страх
В твоїх живуть очах

Десь одинока я,
Тут одинока ти
Наче таке життя
Згадати б де ті стежки

***
Квіти від куль, поламані ребра
Їх зачипило роздріблене серце .
Вогняні квіти ламають кістки
Опіки вже занадто легкі
Скло у помаді - порізало душу
Більше не можу, більше не мушу
Завелика ноша для плеч
Вважала- ліки, а то меч
Ноги босі по вуглям і у гору
І далі стрибком у чорнеє море
Нарешті зник кисень,
Тож видихай
Повз сотні мислень
Заспокоє нехай
Тебе глибина. 
І шепоче вона-
Не слухай мене
Я сирена.
То не пастка, то дозвілля
Свобода від отруйного довкілля

***
Знеструмлені дроти
Нав'язана тиша
У дзеркалі не ти
Ти маєш бути інша
Танцюють на стіні
Тіні від свічок
Не бреши мені
Не кажи "все ок"
Мерехтиш вогнем
Є в ночі, відсутня днем
З кожним кроком
Холодним та жорстоким
Залізно виганяєш
Усе, що відчуваєш
Думаєш не боляче
У нору, стрибая, кролячу
Але це не казка, там біль
Каміння ріже відусіль
Лезо гостре на поличці ванній
Вихід легший, хоч і крайній
Настане світло вбивши тіні
Зневіри місце в домовині

*****
Світ розпадеться у пил
Біль стане двоїчним кодом
Зникне щастя що пережив
Разом з емоційним голодом
В доказ щирої любові
Прольєш пять літрів крові
Дістанеш сердце, виймеш очі
Дурітимеш: щодня, щоночі..
Деліт не видалить оновлення
Нажаль усе збережено
Роки становлення
Перепони безмежні
Всесвіту взагалі наплювати
Що ти хочеш тут вполювати
Переклади відповідальність на Бога
На Шиву, Алаха байдуже на якого
Плекай відчай для нього
Та хто тоді йде твою дорогу?
Безсенсовне жорстоке життя
Не чує вою, ниття
Тримай гордо ланцюгове намисто
І сенс шукай особистий