Раптом моє самотнє перебування у теплому коконі щось перервало. Поволі, мокрий ніс сунув моєю голівкою, пригорнувши до великого і теплого клубка. Я ще не знаю хто це, але враз стало так хороше, так затишно, що повіки самі обережно припіднялись, дозволивши легкому променю заполонити мене. 

В очі одразу впала вона. Така нова і невідома, але рідна серцю тварина. Її хутро блищало, неначе м'яке мариво перед сходом Сонця. Очі дивились на мене двома глибокими безоднями, у яких бурхливо розлилась ніжність і любов. Як я міг не впізнати її одразу, як міг сумніватись у тому, хто ця пані! Це моя мама. А я - її цуценя. 

- Привіт, мій маленький, - сказала вона, і лагідно притисла до себе, - як я рада бачити тебе тут, поруч зі мною. Ти ще такий крихітний, мабуть і не розумієш мене зовсім. Та я навчу тебе усьому, що має уміти хороший собака.

Я не міг сказаті ні слова (говорити-бо ще не вмів, усе ж), та я розумів її. Розумів і слухав, як ніхто. І, здавалось, що немає нікого у цьому світі окрім неї і мене. Як же добре нам було із мамою вдвох. Допоки я не почав озиратись навкруги. 

Виявляється, що мама створена не тільки для тебе, а ще й для численних братиків та сестричок. І вся ця блажена братія створює чималий галас, підіймаючи пил навколо себе. Вони бігали, дзявкали, стрибали, налітали одне на одного і розсипались навколо голосним лементом. Скільки ж тут цих пустунів? 

Один із них, зі смішною плямкою під оком, виявився аж надто цікавим. Відірвавшись від своїх важливих цуценячих справ, він поважною ходою рушив у мій бік. Усі інші, помітивши поведінку чорнявого, облишили смішки-жарти і рушили за ним. 

- А це ще хто? - недовірливим голосом спитав він. Очі його звузились до маленьких намистинок, а хвіст швидко калатав із боку у бік. І що він собі надумав? 

- Синку, не варто так боятись, - м'яко засміялась мама. - Це ваш новий братик. Він стане частиною нашої великої сім'ї, - її хвіст обережно оплівся навколо моєї спинки і притис.

- Не потрібен нам ще один братик! Хай іде звідки прийшов! - навколо пролунав оглушливий дзявкіт. Видно, цей малий розбійник тут за старшого, раз інші його так завзято підтримують.  

"Отакої!", - подумалось мені, - "Якась не чесна позиція. Я, значить, примирився із думкою, що мені доведеться ділитись мамою, а оцей здоровий бевзь так і не зміг. Хіба так можна! Це якось аж надто по-дитячому". Від цих думок у мене аж смішинка проскочила.

- Та він сміється наді мною! - вигукнув той, і підскочив до мене. Та не встиг він і кроку ступити ближче, як я стусонув його лапою. Малий здивовано застиг і витріщився на мене своїми баньками. А я, як нічого і не було, вмостився зручніше і приготувався до сну. Лиш тільки вушка нагострив, а раптом що важливе вчую. І не помилився. 

- Синку, не варто зачіпати молодших, - докоряла нещасному бійцеві мама, - тим паче, як він, такий маленький, зможе дати собі раду сам? 

- Хай залишається, - примирливо сказало цуценя, потираючи забитого носа - з нього, здається, виросте хороший захисник.