- Ну ти звісно молодець! Не очікував від тебе такого. Рахуй врятував цілу цивілізацію – похвалив Івана двісті сімнадцятий. – А зараз вибач. Мені треба відлучитися на певний час. Відпочинь поки. Заслужив.
І двісті сімнадцятий знову зник. Іван все так же сидів і оцінював те що він пережив. Ще певний час тому, сидячи в своєму кріслі він навіть близько не міг уявити які пригоди його очікують. Крісло… Софія… Як же він скучив за домом. За роботою. За щоденними кавовими ритуалами. Навіть за битком набитим автобусом. Такі прості речі на які він вже давно перестав звертати увагу, які стали буденністю і іноді навіть дратували його, але як йому тепер їх не вистачало…
- Ну що ж. Все тяжко, але не смертельно. Відновимось – знову порушив думки Івана двісті сімнадцятий. – Я доповів про твій внесок у нашу перемогу. Колективно ми вирішили прийняти тебе до своєї цивілізації і дати тобі ім’я третій. В тебе тепер буде свій будинок і повний доступ до наших ресурсів.
- Дякую, але я б хотів повернутись додому. Гадаю з мене поки досить пригод. Та і скільки б я у вас не знаходився, а додому всерівно хотітиметься повернутись.
- Ну що ж. Жаль, але твоє право. Та і я тебе розумію.
- На, тримай браслет. Він ваш.
- Лиши собі. Це найменший подарунок який ми можемо тобі зробити щоб віддячити. Та і це твій білет на випадок якщо знову захочеш заскочити у гості. Ми тебе завжди чекатимемо.
- Ну не все ж мені до вас. Ви також можете завітати. Технології технологіями, а треба не забувати з чого все починалося і у вас у тому числі. І не забувати що прості речі мають не рідко більшу цінність, ніж ваші найкращі технології.
- Так, гадаю ти правий. Жаль тільки що для того щоб побачити цінність необхідно щось втратити.
- Ну власне не будемо влаштовувати довгі проводи. До зустрічі – сказав Іван і опинився в своєму кріслі.
Все ще був ранок. Дві ворони вже традиційно каркали під вікном.
- І вам доброго ранку – посміхнувся Іван.
Він вперше був щиро радий сидіти у себе вдома. Навіть цим двом пернатим бешкетникам був радий. А надворі. Нарешті можна було поглянути на небо. На синє небо, яке він бачив все своє життя, але не надавав йому суттєвого значення. Іван заглянув в телефон, і здивувався. Дата і час були майже тими ж, як і під час його першої телепортації. Пройшло можливо хвилин 30. Так, все-таки час дивна штука. Дивна сила. Скільки пригод за якихось півгодини.
Іван зібрався на роботу, і ледь не забув Миколин камінець. В автобусі він стояв затиснутий людьми, але це було не важливо. Навіть приємно. Він був серед своїх. Він був вдома. Автобус цього разу навіть якось занадто швидко приїхав. Іван підійнявся до себе в кабінет, зробив чашечку гарячої кави, вдихнув її аромат…
- Тебе що, по голові хтось ударив? Звідки така либа ніби ти в лотерею кілька мільйонів виграв? – прозвучали слова Софії. Боже, як же приємно було чути слова! Чути своїми власними вухами, а не у голові ніби ти навіжений.
- Просто хороший настрій, просто життя чудове – сказав Іван, поставив чашку, обійняв Софію і поцілував її. Він давно вже хотів це зробити, але купа перепон йому цього не дозволяла. А зараз йому було просто байдуже на всі ці перепони. – Піду схожу провідаю Миколу з Іриною. – додав Іван і лишив Софію посеред кабінету з квадратними очима.
- Христос Воскрес, лауреати! – привітався Іван – Як ся маєте?
- Та потихеньку. Ти звісно задачу задав. Уявляєш, досі не можемо придумати назву своєму винаходу. Доречі як він? Ти тестував його?
- Винахід геніальний! Це новий етап людської еволюції! Тільки орковцям його не показуйте. – сказав Іван, поклав у руку Миколі камінець, і пішов до дверей.
- Яким ще таким орковцям? – здивувався Микола, але Іван нічого не відповів, а лише тихо посміхнувся сам до себе.
Після робочого дня Іван знову повертався додому. Він так само повільно прогулювався на шляху додому і дивився на зірки. Але душа його вже не була скута проблемами. Він просто йшов, дивився на зірки і знав, що десь там, біля однієї із зірок є планета Миталія, на якій живе його новий друг – двісті сімнадцятий…