Мені хотілося б розповісти вам історію, що живе у моєму серці вже котрий рік. Це історія з мого вже такого далекого і незабутньо-безтурботного дитинства. Можливо зараз я вже й не згадаю деталей, які створили такий сонячний образ того періоду в моєму житті, а тому не можу пояснити звідки з’являються ті спокій і тепло у моїй душі під час найменшої згадки самого лише слова дитинство. Іноді складається враження, наче всередині мене оселилася та маленька дівчинка з минулого, що любить влаштовувати чаювання з друзями, і саме зараз, заваривши бабусиного м’ятного чаю, вона розливає його по маленьких фарфорових горнятках, заповнюючи приємним м’яким ароматом все довкола. Тож, чай вже готовий, почнемо?

Той день був напрочуд ясним та привітним. Сонячні промені ніжно цілували моє обличчя, а вітер, що пробивався з ледь відчиненої кватирки бавився золотавими кучерами. Мені тоді було 11 років, я приїхала до бабусі в село, щоб провідати стареньку. Вона була найріднішою для мене людиною на той час, я не уявляла свого життя без неї, а тому за найменшої нагоди (особливо влітку) рвалася в село. Воно було маленьким, але привітним та охайним. Кожна хата була свіжо вибілена та прибрана, люди там піклувалися про свою оселю. Там я відчувала себе у безпеці. Я знала кожен куток бабусиної хатини, назву кожної сільської вулиці та хто на ній проживав. Моя старенька часто брала мене з собою, коли йшла до сусідів у гості, а тому всі також мене знали та любили.

Наше село було незвичайне. Казали, воно було таке давнє, що ніхто вже й не пам’ятає як воно утворилося, але за легендами, сюди приїздили мольфари та чаклуни. Вони шукали тут місце сили, яке було сховане у древньому лісі, що починався в кінці теперішньої головної вулиці. Приїздили так часто та так надовго, що деякі почали тут оселятися. Спочатку силилися тимчасово, а потім звикали, заводили сім’ї та й лишалися вже назавжди. Тому багато в нашому селі мольфарів та знахарів, деякі такі відомі, що до них приїздять не лише із сусідніх сіл, а навіть й з міст. Моя бабуся завжди сміялася з тих легенд, називала все казками для дітей і хоча не вважалася ні мольфаркою, ні знахаркою, ні навіть просто людиною, що хоч трохи знається на чаклунстві, то все одно лікувалася виключно завдяки травам, що сама збирала у тому колись древньому лісі.

Я часто ходила з нею до лісу. Він здавався мені безмежним, але я ніколи не боялася, що можу в ньому загубитися, чомусь я відчувала неначе знаю де знаходиться кожна травинка, кожне деревце. Я бавилася з рослинами, слухала шурхіт дерев, вдивлялася чи не пробіжить де-не-де лісове звірятко…Мені було добре там. Ходили чутки, що в цьому лісі окрім звірів живуть також інші істоти: мавки, лісовики та навіть чугайстер. Колись, наш сусід дядько Микола переконував мою бабусю, що зустрів посеред лісу мавку або, як він її називав, лісову нявку, що намагалася його приворожити своєю запаморочливою красою та густим довгим волоссям. Вона співала якусь пісню, слова якої він не міг розібрати, а голос її був таким лагідним та милим серцю, що він майже пішов за нею! Та його спасло те, що виходячи з домівки зранку, він так поспішав що й вдягнув сорочку навиворіт, а нявка як розгледіла його в ній, так відразу зморщилася, змовкла і побігла геть.

Звісно, бабуся йому не повірила, та сказала щоб він пішов додому гарно проспався, бо видно, перепив чогось. Та вночі я крадькома побачила дещо дивне. Мені погано спалося, а тому я сіла біля вікна та рахувала небесні цяточки-зорі, як побачила бабусю, що, озираючись довкола, підтюпцем попрямувала кудись у сторону лісу. Це здивувало мене, я так і не змогла заснути тієї ночі, все міркувала куди ж то ходила бабуся, але розпитати її я чомусь так і не наважилася…

Одного дня я прокинулася напрочуд рано, тоді тільки починало світати, а бабуся вже давно поралася у дворі. Побачивши її, у домашньому вбранні, але все одно витончену та жіночну, я посміхнулася. Бабуся, здається, мене не помітила, тому я тричі легенько постукала у вікно, щоб привернути її увагу. Це допомогло і вона справді озирнулася, глянула на мене та посміхнувшись, покликала до себе у двір. Нашвидкуруч вмившись та вдягнувши перше, що трапилося під руку, я чимдуж побігла до неї. Побачивши мене, таку ще заспану та неохайну, бабуся засміялася.

- Чого ти так рано? – з посмішкою на обличчі, своїм ласкавим голосом промовила вона.

- Не знаю, але я виспалася, - дещо коротко відповіла я.

Бабуся тільки похитала головою, а потім швидко розпланувала наш день.

- Ну в такому разі, у тебе буде достатньо енергії, щоб допомогти мені з хатніми справами, так?

- Ну-у, напевно, але спочатку ж треба поїсти, бабусю! – випалила я.

Пам’ятаю, ця фраза дуже її розсмішила, вона ще довго потім згадувала це за родинним столом.

Сніданки у бабусі завжди були на відмінно: ситні, поживні, а головне – неймовірно смачні! Це певно також було однією з причин, чому так хотілося до неї приїздити. Поснідавши, бабуся розповіла хто з нас чим сьогодні буде займатися і одне з її завдань, доволі здивувало мене.

- Ганночко, мені треба буде твоя допомога в одній дуже важливій справі, тому слухай мене уважно, - вона присіла, так, щоб її лице було напроти мого, та заговорила серйозніше і наче на тон тихіше, ніби це було щось таке, що не може бути почуте кимось, окрім нас. – Йдуть роки і бабусин зір вже давно не той, як колись. Пам’ятаєш, колись ми ходили з тобою до лісу збирати трави та гриби? Ось і цього разу нам також треба піти до лісу за травами, але я вже не розрізняю де яка травинка, навіть окуляри не допомагають…тому, Ганнусю, мені треба буде твоя допомога з цим.

На якусь мить бабуся притихла, в її очах читався чи не то сум, чи не то тривога, важко сказати. Та що я точно відчула: вона щось обмірковує. Тоді, я не дуже розуміла, чому вона так вагається, це ж звичайний похід до лісу, як завжди…чи ні?

- Ми підемо до лісу разом, але перед тим, я покажу тобі малюнок, то як виглядають ті трави, які потрібно буде зібрати. Добре, зіронько? – все те, що я до цього бачила в її очах неначе щезло, і тепер єдине що можна було в них побачити – це ласка та любов.

- Добре, - впевнено вимовила я і бабуся повела мене до своєї кімнати.

Я часто в ній бувала, особливо коли була ще меншою. Траплялося, бабуся спеціально приводила мене до своєї кімнати, щоб я читала їй свої книжки. Батьки мені часто купували різноманітні енциклопедії та казки, а я прочитувала їх всі за лічені години – так мені було цікаво! Я обожнювала свою маленьку бібліотеку, а тому обов’язково брала її з собою до бабусі, і коли вона просила мене почитати їй, я була повністю до цього готовою. Спочатку вона просила мене почитати їй лише тоді, коли у неї сильно боліла голова або вона дуже стомлювалася. Бабуся говорила, що я маю доволі заспокійливий та мелодійний голос. Потім, мій голос став для неї колисковою, яка допомагала їй заснути.

Своїми натрудженими руками вона дістала зі шухлядки маленьку книжку під назвою «Лікарські трави». Книга була стара та стомлена, деякі сторінки випадали, не бажаючи лишатися докупи, а бабуся їх дбайливо клала назад. Здавалося, наче вона за стільки років вже знає напам’ять де яка сторінка та які трави на ній зображені. Відкривши потрібну сторінку, бабуся тицьнула пальцем у високу рослинку, стебло якої було рясно вкрите дрібнуватим листям, а на верхів’ї розташовувалися гарні квітки, що тоді нагадували мені дзвіночки. Під малюнком знизу ледь можна було розгледіти назву: «Очанка лікарська».

- Ось так вона виглядає, травинка, що мені потрібна, - з ледь помітним сумом у голосі промовила бабуся.

Немовби передбачивши моє питання, вона тихо промовила:

– Потрібна для моїх очей, я варю з неї відвар.

Через півгодини ретельних зборів, вдягнувши на голову кепку і, як останній штрих, схопила аркуш з малюнком очанки та вибігла до бабусі на подвір’я, де вона вже чекала на мене, насолоджуючись видом своїх квітів, що весело погойдувалися від подиху вітру.

- Я вже, бабусю, пішли знайдемо твою очанку! – з радістю в голосі та запалом в очах вигукнула я і чкурнула в сторону лісу. – Наздоганяй!

Для мене то була неймовірна пригода. Я завжди любила ліс, він здавався мені таким тихим та спокійним, часто я уявляла, що дерева насправді не мовчазні велетні, що населяють ліс, а скоріше тихі його охоронці, які чутко відчувають кожного, хто заходить до лісу та шепотять один до одного, спілкуючись та розповсюджуючи те, що спостерігають зараз. Ось і зараз, як тільки ми ступили до лісу, вони ледь помітно зашурхотіли та почали погойдуватися. Я посміхнулася їм та помахала рукою:

- Привіт, деревця! Це – ми, пам’ятаєте? – весело звернулася до них я, а вони у той ж час почали голосно перешіптуватися та наче відповідати на мої слова. Бабуся тільки лагідно посміхнулася.

Чим далі рухалися ми лісом, тим щасливішою я себе почувала. Я вдихала на повні легені аромат лісової хвої, слухала радісний пташиний спів та милувалася красою природи, що мене оточує. Бабуся у той час ходила поруч, сухе гілля тихенько хрустіло під її маленькими ногами. Дивлячись на неї, мені здавалося, наче вона нарешті опинилася вдома. Легка посмішка не сходила з її обличчя, а очі були сповнені спокоєм і безмежною любов’ю. Бабуся, у своєму легкому літньому вбранні та вишуканій хустці, що приховувала давно посивіле волосся, здавалася на декілька десятків років молодшою ніж насправді. Той її образ міцно закарбувався у моїй пам’яті, адже вона зовсім не виглядала наче літня жінка, ні, навпаки, вона походила на молоду та сповнену душевної гармонії дівчину, яка граціозно йшла лісом, торкаючись дерев та вдивляючись у небо, що ховалося за їхніми скронями…Вона зачарувала мене. Так хотілося мовити до неї хоч слівце, щоб переконатися що це справді моя бабуся, але я так боялася зруйнувати ту картину, що бачу, тому я просто мовчки йшла за нею, спостерігала за її рухами та немовби вбирала в себе той безмежний спокій та умиротворення, що линув від неї…

Однак у якийсь момент я втратила її з поля зору. Я розгубилася, її ніде не було видно, мене оточували лише височезні дерева, що дивилися на мене зверху-вниз, ніби засуджуючи. Вперше, мені стало моторошно у лісі, який я так любила. Я почувала себе чужою, мені здавалося неначе зараз звідусіль набіжать дикі звірі та пошматають мене. Хотілося кричати та кликати на допомогу, кликати бабусю, але чомусь слова вперто не хотіли линути з моїх вуст. Я розгубилася.

Та голосно заплакала.

…І в цей момент я почула її. Пісню. Пісню, що линула звідкись здалеку, але в той же час здавалася так поруч, що я почала озиратися навкруги з надією побачити, хто ж її співав. Пісня була незрозумілою мені мовою, але як мені здалося, її зміст, був мені абсолютно зрозумілим. Ласкавий та спокійний жіночий голос журливо співав про тепло рідного дому, про родинну згуртованість, материнську турботу та дитячі мрії. Чим довше я прислухалася, тим більше мені здавалося, що я знаю цей голос. Він заспокоював, він був таким рідним та знайомим, що мені хотілося загорнутися в нього як у теплу бабусину ковдру та відчувати себе в безпеці від усього зла цього світу…

Неочікувано для самої себе, я помітила жіночу постать за одним з дерев. Вона стояла спиною до мене, а тому я не могла бачити її обличчя. Мені чомусь спало на думку, що це може бути бабуся і що це саме вона заспівала ту пісню, тому мені і здається, що голос такий рідний та милий! Я почала швидко рухатися до постаті, між нами залишалося декілька кроків, пісня ставала все голоснішою…як я розгледіла той силует.

Це був абсолютно жіночий силует, витончений та граціозний, на плечі спадало довге золотаве волосся, подібно до мого, але без кучерів та більш неохайне. Моя бабуся не могла мати такого волосся, тому я зупинилася і все ж таки наважилася запитати:

- Ви хто?...

Мій голос зовсім не налякав її, здається навпаки, розсмішив. Вона повільно та наче обережно повернулася і посміхнулася до мене.

- Привіт, Ганнусю, - все її кругле обличчя немовби посміхалося до мене, а в блакитних очах бігали грайливі відблиски сонця.

- Звідки ви мене знаєте? – з нотками страху в голосі наважилася запитати я.

- Ми часто тебе тут бачимо разом з твоєю бабусею, - її голос був веселим та майже дитячим, зовсім як мій.

- Ми? – з обережністю запитала я.

- Так, ми, - вона швидко озирнулася навкруги, - Ти ось це шукала?

Вона простягнула долоню, на якій лежав пучечок очанки лікарської. У світлі сонця її рука виглядала такою блідою та худорлявою, неначе у ляльок.

- Так, але звідки ви знаєте? Де бабуся? Ви її бачили? – я починала по-справжньому боятися, але щось у вигляді цієї дівчинки заспокоювало мене. Щось всередині мене говорило, що її боятися не варто.

- Я багато чого знаю, - вона тихенько засміялася, - Тримай це та передавай привіт бабусі. Скажи їй, що ми її пам’ятаємо і дуже сумуємо.

На якусь мить лицем дівчини проминула сумна усмішка, а до того грайливий погляд перетворився на журливо-стомлений.

- Мені її не вистачає тут… - здавалося, наче вона ось-ось заплаче, - Тримай-тримай, та біжи на схід, вона на тебе вже зачекалася.

Дівчина швидко втулила мені до рук очанку та показала у напрямку сходу. Я була спантеличена і не розуміла, що відбувається, але коли озирнулася назад, туди де стояла дівчина, то нікого вже там не побачила.

- Дякую…- я ледь видавила з себе тиху подяку, все ще перебуваючи у нерозумінні.

Рухаючись все далі від того місця, де я зустріла ту дівчину, я все більше відчувала, що тільки що зі мною відбулося щось по-справжньому чарівне, щось, що пам’ятатиму все життя. Якби я тоді озирнулася, то побачила б повернуту до мене спиною дівчину, що розчісувала своє довге золотаве волосся, поклавши його на плече та відкривши погляду прозору спину, з її нутрощами напоказ.

Через декілька хвилин я помітила бабусю, вона виглядала збентеженою, плакала і гукала мене. Я чимдуж побігла до неї та впала в її обійми. Не витримавши такого нервового напруження, я теж розплакалася. Прийшовши до тями, ми мовчки пішли геть з лісу, ні на мить не розчіпляючи наших рук.

Вже вдома, після декількох чашок бабусиного м’ятного чаю, я все ж таки згадала віддати їй пучечок очанки, що сунула мені до рук дівчина та переповіла слова, як мені й наказали. Бабуся ж не сказавши нічого, окрім тихого «Дякую, Ганнусю», продовжила пити свій чай.

З того часу ми більше не згадували за те, що відбулося, бабусі вже давно не стало, здавалося б, вже все має бути забутим, та я ще багато разів повертатимуся до того лісу, щоб розгадати цю лісову загадку.