Тож минав час і я вже розплановувала наше сімейне життя, коли після географії ми якось не зібралися зіграти в «правду чи дію». Не здивую, якщо скажу, що правил не знав ніхто. Тому викручувалися як тільки взагалі могли.

Питання поступово набирали обертів. Уже було дійшло до перших поцілунків (крутішої дії придумати поки ніхто не міг), коли черга давати завдання припала мені. По іншу сторону від мене сидів Костик, тож від його вибору залежало, що ж станеться далі. Хоча зізнатися чесно, я раділа скажено – вірила, що ось-ось станеться наш не перший, але повноцінний привселюдний поцілунок.

– То правда чи дія?– посміхаючись на всі тридцять два запитала, лукаво поглядаючи на нього.

– Правда,– різко вихопилося в Костика і він немов винно поглянув на мене.

– Розкажи свій найпотаємніший секрет,– промовила не довго думаючи й вже без посмішки на вустах.

– Добре, але давай відійдемо вбік,– потягнув мене Костик за найближчий будинок.

А я вже починала розуміти, що зараз станеться щось серйозне, мега важливе. Він ніколи не приховував власних думок від інших, а тут... Я розумію, що секрет, але Костик ніколи не боявся ділитися найпотаємнішим при всіх. Наша банда знову зібралася й була як ніколи єдиною. Хіба лише не було мого брата, але його ніхто й не кликав на зібрання. Сам винен. Так Улянку образив, що аж самій боляче було.

– Я закоханий в Маринку з нашого класу,– прошепотів Костик, переминаючись на місці з хвилину та обережно поглянув на мене.

Він що, серйозно? Думає, я зараз його вдарю за ці слова. Хоча…зізнатися чесно, могла б. У свої зоряні часи забіякою була ще тою. Напевне в разів три більшу кількість сутичок вляпувалася, ніж сам Костик. Але ж це він. Я не можу образити єдиного, кого ніколи не хотілося ненавидіти. Навіть зараз. Він був тим самим ідеалом для мене й чомусь тоді в душі собі вирішила, що маю розлучити ту парочку. Чому парочку? А цей зрадник взяв і почав зустрічатися з Маринкою вже наступного дня. Тож не засуджуйте мене. Мої дії були цілком справедливими.

Тепер перед школою за годину я вже була біля нашого дому, ховаючись за кущами й стежачи за входом. Чекала Костика з Маринкою і стежила за парочкою. Ех…постійно трималися за руки. Він їй ще квіти купував. Яка бридота. Хоча… кому я брешу, зробив би так хоч раз зі мною, мене б ще з тиждень ніхто засмутити не зміг. Тепер же почувалася більше дружбаном, ніж дівчиною. Тоді до чого ті поцілунки були? Добре, і на це відповім – то був експеримент, який сподобався обом. Тож чому було не повторити, правда?

А зараз хотілося вовком вити, дивлячись на радісну Маринку. Тому й не дивно, що почала підстерігати їх на типовому маршруті й лякати. То ховаючись в густих заростях кущів, то як мавпа звисаючи з дерев. Я й голосами різними викрикувала, й палицею штрикала, й усілякі штучки підкидала. Не одразу, але подіяло. Щастю моєму не було меж вперше за довгий час. Здавалося,  Костик немов повернувся до мене. Його бісила лякливість Маринки з усього підряд. Якби ж то він знав, що страх був небезпідставним, а через мої вибрики… Але добре, що не дізнався. Я нікому розповідати й не збиралася.

Таким чином за цими дивним й часто смішними подіями минуло два роки й наступав наш перший дорослий випускний після закінчення дев’ятого класу. Маринка з Костиком вже були на межі розірвання стосунків, а час було обирати партнерів на танці. Я ж мало кулаком не заїхала, коли мені раптом запропонував своє компанію Деня. Не дочекається. У мене тут є власний принц на білому велосипеді.

Але розривати стосунки з Маринкою та ще й запрошувати мене він не поспішав. Метушився у підготовці до випускного, забувши про все на світі.

Довелося знову все брати у власні руки. Чесно, після усвідомлення цього, з голови зникли всі думки, ідеї, пропозиції. Я просто немов втратила себе й була настільки не схожа на себе, що до мене знову підійшов Деня. Якби це було не банальне «з тобою все добре?», то для нього це закінчилося б плачевно. А так вже пробачила, але й водночас мала непогану таку ідейку. Гарні слова часом так допомагають.

Строчила записочку майже тиждень, розуміючи – щодня втрачаю дорогоцінний час. Скільки ж паперу зіпсувала, не питайте. Тьму. Але зараз не про те. Не хочеться взагалі про це говорити. Все одно вийшло лише три слова: «Я кохаю тебе». Ну й підпис невеличкий – «твій калейдоскоп».

Віднести ж її не встигла. Так і завмерла посеред коридору, коли Костик підійшов до Маринки з моєю улюбленою квіткою – білою трояндою. Обличчя дівчини блищало від щастя й вона вдавала, що от-от розплачеться, хоч і не збиралася через дорогу туш.

Папірець просто вилетів з рук, полетівши прямо під ноги Костика. Моя ж тушка вже летіла через увесь коридор, розпихуючи всіх по боках. Лізуть же, наче не бачать, то на шляху, до їх відома, засмучена дівчина.

– Ну й навіщо ці сльози? Я думав ти будеш більше радіти моєму запрошенню. Чи ти чекала когось іншого? Тоді не заважатиму й піду,– вдавано ображено промовив Костик, з посмішкою дивлячись на мене. Таки на мене, а не на ту задерикувату Маринку. Ха. 

– Зараз як стукну. Більше не смій такого говорити. Знаєш же, що в мене є тільки ти. Ніколи вже не відпущу,– поцілувала, міцно-міцно пригортаючи до себе на знак підтвердження власних слів. І байдуже, що з усією силою стискала колюче стебло улюбленої троянди. Костик обрав мене!