Одна досить мудра людина — рітор Немеріс, порівнюваний зі священиком і який жив кілька століть тому, — у своєму писанні говорив: «Підійміть Ваш погляд догори! Вдивіться! Вдивіться у все небесне полотно! Якщо сильно захотіти, Ви помітите там, високо, Святих Духів. Вони завжди спостерігають за Вами: від появи на світ з утроби матері до закінчення Вашого часу. Вони реальні, вони у хмарах, вони — хмари.

Якось я сказав бідолашній дитині, що прийшла до моєї ріти: «Бачиш Хаару? Ось вона! Придивись до тієї хмари». І це справді була вона. Свята Хаара дивилася на нас із небес. Дитина мені не повірила. Його очі були сповнені відчаю, тіло обм'якшеним, дихання важким, що вже свідчило про те, що хлопчик здався і не збирався більше боротися. Він думав, що я збожеволів. Тоді я вказав йому на дерев'яну статую, яка зустрічала гостей біля входу до ріти. Дитина кілька разів подивилася то на неї, то на згадану мною хмару, і потім погляд її повернувся на мене. Вона відповіла, ніби підтверджуючи факт: «Так, це вона, — проте ніякого захоплення на обличчі дитини я не помітив, і то не дивно, — але це не допоможе мені і моїй мамі перемогти голод». Я вручив хлопцеві золоту монету. Велику, нещодавно викувану, привабливо лискучу в променях сонця. Очі дитини загорілися, він уже хотів дякувати мені, але аж ніяк не варто було. «Тепер ти маєш вибір. Кинь цю монету в капелюх Хаари, що та тримає у руці, і помолися про те, щоб натомість вона дала тобі щось більше. І ти справді це отримаєш. Або ж залиши монету собі і купи на неї все, що зможеш. Від твого рішення тобі гірше не стане, тільки прийми його обдумано», — так я йому сказав. Хлопчик обрав перший варіант. Його спонукала на цей крок впевненість у моєму безумстві, але через три дні він прибіг у мою ріту знову, розповівши про те, що їх з матір'ю життя налагодилося. У цей момент я вже вкотре переконався, що Святі Духи не вигадка. Люди з Великого світу у них не вірять. Вони поклоняються Єдиному, якого ніколи в житті не бачили. І тому називають мене фанатиком».

Його й справді деякі вважали божевільним, інші — мудрецем, проте з існування Немеріса пройшло досить багато часу, і звичний спосіб життя в Лісі докорінно змінився. Напівлюдей, які відвідують ріти, місця служіння Святим Духам, практично не залишилося; працюючих ріторів і зовсім як кіт наплакав, та й розстелятися їм, власне, ніде: більшість священних будинків зруйновано. І нічого незрозумілого тут не було: тиранія людей Великого світу зводила нанівець усіх мешканців Сільваруму. А все тому, що вони зживали останніх, як вошей, ведучи приховану політику геноциду. Якби не світова спільнота, напівлюди б уже давно дали необхідну відсіч... Але поки що залишалося лише терпіти й активно відновлювати сили після тотального пограбування, що було гарно виправдано необхідністю забезпечення безпеки і спокою звичайних людей. Вилучили зброю з кожного населеного пункту, не пропускаючи жодного будинку, зупинили її виробництво і на відповідні будівлі кидали вибухівку. Закрили кордони не тільки для відвідин чи виїздів, а й для звершень цивілізації; сільварських вчених всіляко обмежували, поки ті не прикрили свою діяльність. Усіх незгодних і збунтованих негайно усували. Обчистили все, і тодішній монарх ніяк заперечувати не став, бо навіть нація, що мала перевагу у фізичній силі, — ніщо, порівняно з об'єднаними арміями Світового економічного альянсу.

   На свій страх і ризик до одної з небагатьох ріт, що збереглися, широкими кроками наближалася досить смілива персона. Сріблясті локони збирали собою різне сміття з дерев і кущів по дорозі, на блідому обличчі виблискував піт, худорляві кисті добряче вкрилися подряпинами. Тривога дзвеніла в очах дівчини: сталося щось жахливе, і, мабуть, вона звинувачувала в цьому рітора. Стара, але все ще зберігаюча свою імпозантність будівля з кожним кроком ставала все величезніше. Високий вигнутий дах закінчувався гострими штирями по краях і нависав над центральним входом, прямокутними вітражними вікнами, що розміщувались на бордових кам'яних стінах. Головні двері знаходилися посередині широкої, напівкруглої та найвищої частини ріти. Ступивши на дерев'яні скрипучі сходи, дівчина з гуркотом, не шкодуючи сил відчинила їх і влетіла всередину, немов за нею щось гналося.

— Містере ріторе! — покликала вона голосно й невдоволено. — Містере ріторе!

У відповідь лише гнітюча тиша, яка дратувала настільки, що кров у жилах закипала.

— Де ви?! — знову почувся розлючений тон, а тонку руку обволокло світло. — Якщо я зараз же не побачу Вас, я рознесу тут все до біс...

Звук коротких кроків, що наближались, зміг злегка заспокоїти розгнівану напівлюдину і змусити її трансформувати сяючий спис назад в енергію тіла.

— Міледі, я вірю, що Ви можете, але, справді, не варто, — високий, майже хлоп'ячий голос долинув з боку маленької каптерки. Там стояла лиса людина середніх років у чорній сутані з червоними смугами — господар цієї установи. — Мені ця ріта дісталася від батька і встигла стати моєю віддушиною. Якщо небеса не дозволять мені народити дитину, я планував передати її Вам, тій, хто так самовіддано розносить полум'я віри по наших страждаючих землях. Невже Ви хочете взяти на себе такий тяжкий гріх і знищити святий дім? — Він показував явне бажання захистити єдине благочестиве місце в окрузі, щоб місцеві жителі не втрачали територію для аудієнції зі Святими Духами.

— Мені начхати, звідки вона у Вас, якщо Ви не в змозі нікому допомогти! — Дівчина підійшла ближче. У її великих розкосих очах так і палав гнів, обличчя з гострими рисами скувала лють. Вражало те, що вона все ще могла тримати себе в руках. Створювалося таке відчуття, ніби самоконтроль дівчини висів на тоненькій ниточці, і рітор дуже боявся її порвати.

— Леді Ебігейл, Ви... — Його спроба втихомирити її запал зробила тільки гірше.

— Скільки разів Вас просити мене так не називати? — Злість дівчини розходилася все дужче. Її серце розривалася через біди, що раз за разом наздоганяли її близьких. Їй хотілося втекти від цього тлінного світу, стати птахом, що ширяв в небі і не знав, що відбувалося з людьми внизу. Обурення за відсутність свободи, спокою, довіри в її народі зростало з кожним днем, погрожувало вирватися на чоловіків, що носили кашкети з малюнком орла, і, зрештою, згаснути в момент її смерті від їхніх пістолетів. На додачу, містер рітор підливав олії у вогонь своїм «неправильним» зверненням. На відміну від дівчини, незважаючи на внутрішні переживання, чоловік був вкрай беземоційним. Він промовив тихим, рівним голосом:

— Прошу вибачення. Навіщо Ви завітали? — І, зберігаючи спокій, зацікавлено намотував кола навколо гості так, що шлейф його ряси плавно погладжував гранітну підлогу. Вона тим часом тон знижувати в жодному разі не збиралася.

— Ви його не вберегли! Хлопчик сьогодні вранці зробив із ліани петлю, і вгадайте, що сталося далі! — кричала дівчина, і з кожним наступним словом її голос тремтів по наростаючій. Складно було не помітити різке почервоніння світло-карих очей, обрамлених густими темними віями. Вони нагадували два жовті топази, такі ж ясні і чисті; омивалися вологою, що додавала їм блиску більше, ніж будь-коли. Читалися в них і туга за нещасну дитину, і виразне звинувачення у бік рітора, що до найтаємніших куточків його душі пробирало дискомфортом.

— О, як мені шкода... — почав чоловік. Фальшиво, адже своєї провини і хоч трохи не бачив, але все-таки шкодував. — Проте як я можу йти проти чиєїсь волі? Вчора він вручив данину Каріксу... Хлопчик усвідомлено ступив у незриму дорогу.

І тут усередині Ебігейл щось перемкнулося, ніби серце на мить завмерло, завирували в голові вихори змішаних думок. Її худорляве до жаху тіло перестало бути таким напруженим від злості, наче кістки перетворилися на вату, а тулуб, подібно до пробитої кулі, стягувався протягом довгого, важкого видиху. Прозора блискуча оболонка на її очах солоними краплями спустилася вниз по впалих щоках, огинаючи виражені вилиці. Мозок відмовлявся вірити у почуті слова, у глибині свідомості все чинило опір правді. Але вона зовсім не нова — напівлюди вмирали, і Еббі не знала, як зупинити цей процес.

— Значить, він віддав душу? — тихо, майже пошепки мовила дівчина, спершись на стіну. Її загострене підборіддя судомнотремтіло в такт схлипам. — І я нічого не підозрювала! Дванадцять... Йому було лише дванадцять!

Рітор раптом зупинився. Він обвів гостю довгим пронизливим поглядом сірих очей, від зовнішнього краю яких відходили тонкі зморшки. Бежевими широкими рукавами з строкатою вишивкою, що закінчувалися вузькою манжетою, Ебігейл витирала прозорі краплі зі свого обличчя, але волога встигала потрапляти на легку довгу накидку, що, прикриваючись навскіс, зав'язувалася тугим, також вишитим, поясом. З-під накидки виглядали порти, заправлені у високі чоботи, що нестійко вперлися в обкладену плиткою підлогу. Чоловік не гаяв час і перервав тихі ридання:

   — Ваші сльози не допоможуть хлопцеві. І воскреслій за його жертву матері теж. Розумнішим буде заспокоїти нещасну жінку і допомогти їй впоратися з горем. Коли вона дізнається, що її чадо звернулося до рітора за молитвами, але, зрештою, виростило зі своєї крові пекельну квітку Карікса, то впаде у сказ, і, більше того, примчиться сюди з такими ж намірами, як і Ви напередодні. Не хотілося б до цього довести.

Пекельні квіти завжди в'яли... якщо їх поливали водою. Але коли ґрунт просочувався кров'ю, синюваті стебла наповнювалися рідиною та червоніли, широко розпрямлялися чорні бутони. Водився звичай, згідно з яким саме так напівлюди просили милості у духа, підвладного над людською долею, але вони здебільшого перестали серйозно ставитися до божеств, використовували ритуали не за призначенням, гнівили тих, кому поклонялися. І Ебігейл виводила з себе така нерозсудливість по відношенню до Святих Духів. Але, на виправдання цьому, причиною всіх нещасть і зміненого менталітету, вважала лише одну річ... Вона раптово відірвалася від стіни і знову заскреготіла зубами. Було дуже важко впоратися з обуренням, що шматок за шматком пожирало її свідомість. Співчуття своєму народові вводило дівчину в некеровану гіркоту. Вона не розуміла, чим напівлюди заслужили подібну кару.

— Все через чортових орлів! Я їх також повісила б! Усіх до одного! А перед цим живцем здерла б з них шкіру, і...

— Міледі, орли теж люди, — перебив містер рітор неприпустиму жорстокість, що лилася з вуст юної дівчини. Остання з докором глянула на нього. І одній, і другому припали не до вподоби заяви співрозмовника.

— Вони не люди! Це бездумні тварюки, що до нас як до худоби ставляться! — наполягала Еббі, за чим послідував гучний стукіт тупання ногою. Для неї орли — гірші за демонів. Їй навіть думати про них було гидко. Про вбивць, що занапастили мільйони безневинних життів, серед яких майже всі її рідні. Вона не розуміла, як свідома людина могла погодитись на таку роботу. Тільки поплічник диявола в силах без жалю змусити перестати битися чуже серце.

— Міледі... — рітор намагався заспокоїти гостю, але його язик грав проти нього.

— Я не леді... не леді... — Саме це слово вводило у шаленство її почуття. Їй ставало і смішно, і боляче, коли її так називали. Ні, не леді. Може, колись вважалася такою, але не зараз. Еббі було навіть складно визнати, що в ній текла «шляхетна» кров.

— Досить. Ви завжди були леді та нею і залишитеся, — заперечив чоловік. Він знаходив важкуватим називати її чужим ім'ям. Рітор — один з небагатьох людей, які знали про справжнє походження дівчини навпроти нього. Її справжнє ім'я для нього — найцінніший скарб, а силу, якою вона володіла, можна порівняти з цілою армією, і він точно не збирався випускати зі своїх рук такий дорогоцінний кадр. У нього на неї дуже великі плани.

— Дорогий мій містер рітор, багато років тому я зреклася свого імені. Тепер я не Флеймонт. Я давно вже Форест. Людина без коріння, як і інші Форести, — без роздумів відповіла дівчина. — Я допомагаю вам у вашій справі і не хочу чути, як ви ворушите моє минуле. — Вона збиралася йти. — Я віднесу тіло хлопчика його матері. Всього найкращого.

— Міледі, — гукнув її чоловік, твердо відмовляючись звертатися до неї за нинішнім статусом, від чого дівчині хотілося поганословити на весь голос.

— Так? — стримано перепитала вона.

— Не ходіть сьогодні до міста. Щиро прошу Вас, зробіть мені таку маленьку ласку, — вперше за їхню бесіду служитель Святих Духів вимовив щось від щирого серця. Він прозвучав досить переконливо, шкода тільки, що Еббі як завжди пропустила таке важливе прохання повз вуха.

— Прощавайте! — насамкінець видала та й побігла назад у ліс, залишивши рітора з побоюваннями дивитись їй услід.

***

— Ось ви де, чорти подерті, — хитромудро і з усією ненавистю в голосі промовив чоловік, що ховався за деревом. З блискавичною швидкістю та надзвичайною безшумністю підкравшись до найближчих до точки призначення чагарників, він завмер і почав оцінювати обстановку. Незнайомець був одягнений у все чорне, маска на обличчі залишала видимими лише зелені, як трава, очі, які пильно спостерігали за розведеним орлами табором у лісі. Чергові лише біля головного намету — як необачно. Він почав вичікувати слушний момент для вторгнення. Серце його тремтіло від того, що ця година нарешті настала. Та довгоочікувана мить, коли він зміг вистежити свою мету — капітана п'ятого загону. Спеціально підготовлений солдат був тихий, як риба. Його ніхто не помічав, коли він ховався, бо він майстер своєї справи. Однак, коли ситуація доходила до прямої атаки, лише небеса знали її наслідки.

Один хлопець у камуфляжній формі вийшов із намету з усмішкою до вух. Він був веселий і безтурботний, адже навіть не підозрював, що тут небезпечно.

— Мені залиште, хлопці! — крикнув орел, на ходу обернувшись до колег. Він наблизився до кущів, щоб справити природну потребу, щось присвистував, і без жодних побоювань почав мочитися на них. Хлопець явно не очікував померти через те, що йому переріжуть горло під час цієї справи; так і впав замертво з розстебнутою ширинкою і кров'ю, що хльостала з шиї.

Ніхто цього не помітив. Ніхто. І те, що тіло потягли до лісу — теж. За п'ять хвилин у табір повернувся солдат. Високий на зріст, з чорнішим за нічне небо волоссям, що стирчало з-під кепки, і густими темними бровами. Хода його була легка, але, водночас, швидка, ніби, щоби дійти до свого намету, часу обмаль. Але він звернув відразу в той, де на той час знаходився капітан.

— Командоре, надійшло повідомлення від генерального штабу! — низьким баритоном, голосно і виразно промовив хлопець.

П'ятеро чоловіків, що там сиділи, майже одночасно повернули до нього голову. По їхніх здивованих поглядах було ясно, що ніхто не впізнав у ньому свого підлеглого, але кепка кидала надто велику тінь на обличчя, щоб дати можливість переконатися у своїх здогадах. До того ж, вивчити всіх солдатів не було здійсненним завданням.

— Від генштабу? — зацікавлено перепитав чоловік у капелюсі із золотим хижим птахом, криво посміхнувшись.

— Так точно, командоре, — одразу відповів орел.

— Що ж, заходь, — запросив його капітан, і гість став прямо перед ним. — Що нам повідомляють?

Хлопець кілька секунд мовчав, оглядаючи решту чотирьох офіцерів. Заступник та інші головні підручні командира загону, про яких повідомлялося у доносі інформатора. Джек-пот, якщо пощастить розібратись з усіма. Вони по собі були неслабкої комплекції, погляди насторожені і чіпко дивились на рядового, що відвідав їх так раптово... хлопці підготовлені, щойно — відразу в бій. Але й він не промах. Холоднокровний погляд орла повернувся на капітана, який незабаром мав би вийти з себе від очікування. Сам генштаб щось надіслав!

Чоловік притулив долоні до обох стегон, спритно схопив зброю, а потім шпурнув ножа прямо в серце капітана. Його рухи були настільки жвавими, що ніхто з них не встиг їх розрізнити і моментально зреагувати. Ця швидкість була нелюдською.

— Що ти, тварюко, зараз здохнеш! — нарешті відповів він і вишкірився на всі тридцять два зуби. Командор з жахом в очах упав на спину, захлинаючись власною кров'ю. Інші чотири орли перебували в повному шоці недовго і негайно потяглися до своїх пістолетів. Хлопець другою рукою дістав той, що був прив'язаний до його ременя і одного супротивника миттю застрелив. Він ухилився від двох куль, впавши на підлогу, а від наступних трьох прикрився тілом щойно убитого ним чоловіка. Не дивлячись, йому вдалося пристрелити другого. А потім, вихопивши ще одну гвинтівку з руки трупа-щита, він прикінчив решту двох одночасно, тільки ціною продірявленого передпліччя. Йому послужила його неймовірна спритність, без неї хлопець був би вже мертвий.

На звуки стрілянини почали збігатися інші офіцери. Винуватець торжества, стискаючи кровоточиву рану, підійшов до капітана з широкою усмішкою. І останнє, що той побачив перед тим, як віддати кінці, — це знайомі, зелені, сповнені божевілля очі. Місія виконана.

Раптом нападник відчув щось холодне у своєму попереку, а потім вжалив пекельний біль, який скував усе тіло, і було незрозуміло, як хлопець взагалі втримався на ногах. Він обернувся до того, хто всадив йому ніж у спину, і з тим самим оскалом протяжно мовив:

— Мама-пташка мертва. Пташенята нападають...

— Що?! — злісно перепитав справжній орел і ривком вийняв лезо. Камуфляжна сорочка моментально просочилася теплою кров'ю. — Це напівлюдина, стріляйте!

Як тільки один офіцер віддав команду, інші миттю наставили рушниці на порушника.

— Горіть у пеклі, мерзотні створіння! — останнє, що встиг сказати хлопець перед тим, як почався обстріл.

***

— Лови! Лови її! Карлі! — цей безневинний регіт восьмирічної дівчинки не міг не тішити серця її батьків. Вони у своїх дітях душі не чаяли, робили все можливе, щоб вони виросли гідними людьми та не скаржилися на життя. І любов рідних — це те, чим справді варто дорожити. Кордони батьківського кохання визначити важко, воно самовіддане, готове прийняти весь біль і страждання дітей, а також поділитися з ними щастям. Немає у житті опори надійніше. І діти Дорнів чудово це розуміли.

— Я майже впіймав! Ще трохи... ще... — Карлі, милий хлопчик із маєтку Ніхолла, намагався схопити за хвіст велику зелену ящірку, за якою він з його подругою стежили вже півгодини. — О ні! Вона втекла ще вище...

Маленькі карі очі так засмутилися, що, здавалося, хлопець ось-ось пустив би сльозу.

— Пробач, Ембер, я не зміг... — жалісно промовив він, злазячи з дерева. Хлопчик шалено хотів порадувати подругу і, в той же час, показати себе, як сміливого та здатного долати всі труднощі чоловіка.

Дівчинка підійшла ближче до нього, подала руку та посміхнулася. Навіть із такого юного віку було зрозуміло, наскільки чарівною вона виросте. Великі виразні очі, русяві локони, губи «бантиком». Лорд і леді Дорн не сумнівалися, що їхня дочка буде першою красунею в окрузі.

— Нічого страшного, — лагідно сказала вона. Дівчинка розуміла, що зловити ящірку — не найцікавіша розвага. Причому Карлі старався, дуже старався, і це не могло їй не подобатися.

Хлопчик із смутним обличчям спустився вниз і подякував Ембер.

— Ходімо, пограємось із песиком! — весело і з дитячим запалом у голосі запропонувала вона.

— Давай!

Леді Дорн, принісши черговий чайник з червоним чаєм, сіла навпроти чоловіка і приклала руку до свого живота, всередині якого розвивалося ще одне життя. Її погляд кілька хвилин був прикутий до дітей, ніби вона щось вичікувала, а потім випила трохи гарячого напою і звернулася до чоловіка:

— Як гадаєш, Карлі підійде на роль нареченого Ембер?

— Ну... вони добре ладнають,— не роздумуючи, відповів Лазар Дорн і взявся за чашку. — Безперечно, його батьки не проти. Вони теж заводили розмову про це. До того ж, не надсилали би хлопчика сюди, якби були протилежної думки.

Жінка посміхнулася. Вона повірити не могла, що її син став вищим за неї, а дочці вже пропонували руку і серце. Наскільки ж швидкоплинний час. Кліпаєш — і все довкола змінилося. Як і зараз: леді Дорн теж «кліпнула»...

— Мілорд! — з тяжкою задишкою прибіг гонець із звісткою. У його руках лист. З печаткою із Суду.

Він, стерши піт з обличчя, брязкаючи залізною кольчугою підійшов до заправляючого тридцять першим округом, і вручив останньому акуратно загорнутий клаптик паперу. У лорда Дорна серце в п'яти пішло, коли він побачив орлиний знак на печатці. Цього він боявся найбільше у світі, і кожна клітинка його тіла ніби стиснулася від переживань. Чоловік тремтячими руками розгорнув скруток.

— Що там, світле мого життя? — спокійно запитала леді Дорн, відпиваючи чай, але її чоловік проігнорував її так, ніби й не чув зовсім. Він, дочитавши вміст звістки, переглянувся з гінцем і нервово посміхнувся.

— Лазаре, — знову покликала його Меа Дорн вже більш зацікавленим тоном.

Лорд, не відриваючи погляду від гінця, зім'яв листа. Бідолашний хлопець навіть ковтнув від напруги. Меа ж не на жарт стурбувалася. Очі її розгублено дивилися то на чоловіка, то на людину, яка принесла явно погану звістку, але не могла знайти жодної підказки для відповіді на запитання.

— Лазаре! — звернулася вона, піднявшись. У її голосі читалося неприховане хвилювання.

Лорд різко підвівся зі стільця, змусивши свою чашку на столі перевернутися, а чай — розлитись. Чоловік із сум'яттям в очах глянув на дружину і важко видихнув.

— Мила, — почав він, — вам з дітьми варто терміново втекти.

***

Розливаючи рідкий вогонь по небосхилу, сонце сідало за гігантські зелені гори, і непомірної висоти колони, що огороджували місто, фарбувалися в ніжно-рожевий колір. Усередині цих мармурових споруд простягався черговий фестиваль. Гучна музика вуличних музикантів розбурхувала серця людей і витягувала їх зі своїх осель. Пахощі, що виходять з пекарських кіосків, так і манили до себе. У повітрі миготіли яскраві вогні блискучих під світлом конфетті. Дивно одягнені люди веселили гостей навіть своїм зовнішнім виглядом. Це місто слугувало кордоном між Великим світом і Сільварумом, тому зустріти тут напівлюдину — нерідка справа, адже вирахувати їх серед простого народу буквально неможливо. На погляд так і не скажеш, що сто років тому Павіонна палала, що по цих же живих галузистих вулицях струменіли річки крові, що на місці численних будівель знаходилися руїни. Люди безтурботно веселилися, ніби забувши про минуле, і їх було так багато, що здавалося, ніби це мурахи вибігли з щойно зруйнованого мурашника.

На високому мосту дівчина в перуці та масці ледве могла ходити у шебутній юрбі. Довга спідниця приховувала її худі ноги і не могла сховати надзвичайно тонку талію. Крізь прорізи в масці немов блищали два золоті топази і уважно розглядали одну сивочолу людину з його випічкою.

— Підходьте! Хіба ви не чуєте цей аромат? Щойно з печі! — волав він до перехожих.

Коли людей біля чоловіка поріділо, вона, піднявши голову і розправивши плечі, з котячою грацією попрямувала до нього. Він же, помітивши потенційного покупця, посміхнувся так, що його рот, здавалося б, ось-ось мав порватись.

— Яка прекрасна леді! Чи не бажаєте скуштувати найсмачнішу випічку, яка тільки є на світі? — змовницьки сказав пекар. Він оголив свої чорнуваті зуби і скорчив доброзичливу міну.

Дівчина хитро посміхнулася. Вона склала руки на грудях і була готова до гри. Небезпечної гри.

— Прямо-таки «найсмачнішу»? — з лукавою недовірою спитала вона. Її посмішка була настільки милою і чарівною, що вражала його наповал.

Чоловік клацнув пальцями.

— О-о-о, Ви не пошкодуєте! Повірте мені, справжньому поціновувачу кондитерського мистецтва!

Підступна і неможливо гарна усмішка дівчини не йшла з її прихованого за маскою обличчя.

— Тоді можна мені пакетик? — попросила вона, чим змусила продавця засяяти від щастя.

— Тримайте! Вибирайте все, що хочете, — провів він рукою над своїм товаром.

Красуня набрала повний пакет пиріжків, а чоловік, спостерігаючи за цим, уже рахував цифри у себе в голові, уявляв запах нових купюр, і це приносило йому неймовірне блаженство.

— Скільки з мене? — запитала дівчина, зав'язуючи ручки пакета на міцний вузол.

—  Двадцять жочів, міс.

Дівчина ще раз усміхнулася.

— Дякую.

Вона, не заплативши гроші, спокійно пішла у бік річки. А потім, коли до продавця дійшла суть ситуації, почала тікати.

— З... Злодій! Ловіть її! Швидше! — кричав він. Але було пізно. Дівчина, перестрибнувши огорожу, кинулася з мосту.

— Чорт забирай! Мій товар! Мої гроші! — Чоловік спритно шмигнув з-за прилавка, хапався за голову і рвав на собі волосся.

Стурбований народ побіг дивитися вниз на річку. Самогубство у святковий день — захоплююче видовище.

Продавець пробрався до огорожі і тричі з усієї сили вломив ногою по залізним трубам. Біль охопив його, але він не звернув уваги, його погляд був прикутий в далечінь до коричневої перуки, що плила за течією. Чоловік знову тупнув ступнею, по його щоці скотилася скупа сльоза.

— Мої гроші...

Висячи вниз головою, дівчина дивилася на волосся, що віддалялося, і дивне почуття роздратування оселилося в її животі.

— Блін... Знову в болото забиратися і діставати його, — жалісно пробурмотіла вона, а потім відчула полегшення на голові. — Ще й резинка! Ні!

І ніби срібло полилося з її голови — вітер розпустив і розвіяв довгі пасма, що блищали на сонці дорогим металом. Дівчина з сумом дивилася на клаптик тканини, що кілька секунд тому стримував її волосся, а зараз повільно падав у нескінченний водний потік. Вона підвелася і сіла рівно на трубі під мостом. Подивившись на пакет з їжею, що вона щойно здобула, всі негативні емоції миттю зникли. Тепле, свіже тісто з гарячою начинкою... Заради цього Еббі була готова хоч на край світу втекти.

— З'їм трохи, а рештою порадую сестричку, — замріяно пробурмотіла вона, і лінія її довгих губ зігнулася в лагідну усмішку, коли дівчина уявила, з яким задоволенням близька їй людина наминає принесену додому їжу. Ебігейл зняла маску, повісивши її на шию, і бліде обличчя теплими кольорами освітили останні сонячні промені. Світло-карі очі засяяли, варто було лише дістати один пиріжок. Як тільки вона готова була скуштувати цей заборонений для напівлюдини плід, раптом почула, як труба здригнулася, і від переляку дівчина напружено завмерла. Обережно повернувши голову до джерела струсу, Еббі побачила людину у формі, що лежала на боці. Її тіло стрепенулося, серце пішло кудись у район п'ят, і пиріжок одразу випав із рук.

«Орел!.. Що мені робити?..»

А потім її увагу привернула незліченна кількість червоних плям на одязі. Людина зовсім не рухалася і, здавалося б, не дихала.

«Невже мертвий?..»

Дивність цієї ситуації набирала значних оборотів. Еббі уявлення не мала про свої подальші дії. Що, якщо цей солдат живий? Вбити? Залишити, як є? Ні, якщо хтось побачить, чи він сам виживе і донесе, що вона йому не допомогла, то пиши-пропало. Що він взагалі робив під мостом? Дівчина не могла пояснити самій собі, як сюди вилізла звичайна людина.

«Хоч би ти вже здох...»

Умертвити його, звичайно, їй хотілося більше, адже ще вранці вона присягалася, що знищила б кожного у світі орла, без розбору. З іншого боку, якби дівчина зуміла його врятувати, це, суто теоретично, допомогло б домогтися прихильності з їх боку. Хоча ця думка відчувалася досить оманливою, оскільки начхати вони хотіли на подібні жести «доброї волі», та й запросто могли б звинуватити її в замаху. Ебігейл обережно пробралася до вмираючого і почула слабке поверхневе дихання. Грудна клітка пораненого здіймалася ледь помітно, з помітним чужим оком болем, на шиї ледве промацувався пульс. Дівчина сама собі посміхнулася. Та хто ж побачить? А якщо й так, то відколи вона почала хвилюватися за своє життя? Тут і думати немає про що. Люди самі оголосили їм війну, і Ебігейл не могла залишатися осторонь після всіх злочинів орлів.

— Нічого-нічого, зараз я тебе відправлю на той світ...

Енергія Еббі набула форми клинка, і вени на її руці розширилися, наче трубочки, які ось-ось збиралися вибухнути. Сумніви не залишали голову юної особи, щось чинило опір вбивству, зовсім не було бажання бруднити руки кров'ю ворога. Вона перевернула напівмертву людину на спину і замахнулася для того, щоб проткнути йому груди, мабуть, не вперше, судячи з кривавих плям, але востаннє...

І раптом її рука зупинилася. Дівчина здивувалася, ніби забула зовсім, як рухатися. Ніж, що світився, зник, тіло ослабло, і її розлючений погляд змінився настільки зляканим, ніби перед собою вона бачила ніщо інше, як привида. Усередині себе Еббі відчула щось пекуче, що огортало і стискало в спазмах нутрощі, думала про те, що жити їй залишилося лічені секунди.

— Чо... — низький, слабкий, болісний голос вивів її з трансу. — Чому... не вбили? Убийте мене. Зараз.

Знайомі риси змусили Ебігейл стопоритися. Знайомі і до болю рідні. Серце юної дівчини застукало так швидко і несамовито, як риба, яка потрапила в сітку і намагалася вибратися. Чоловік відкрив важкі повіки, але через кров нічого не побачив.

Зате вона побачила...

Ті самі смарагдові очі, що п'янили і полонили. Ті самі губи, які їй так хотілося колись поцілувати. Те саме шовковисте чорне волосся, до якого в неї таїлося бажання доторкнутися.

— Вбий...

Ебігейл мимоволі уявила, який поранений відчував нетерпимий біль, і до горла підійшла зіткана з найгостріших лез грудка. В голові не вкладалося, що саме він лежав перед нею, саме він стікав кров'ю і вмирав, саме він просив його вбити. Мало бути зовсім навпаки...

Тремтячою рукою дівчина погладила щоку хлопця.

— Філе, — прошепотіла вона. — Потерпи ще трохи...