Вона увірвалась до кімнати і викрикнула, не привітавшись:
— Я втратила здоровий глузд! Окрім дивних снів мені ще й мерещиться оживлене віддзеркалення!
Струнка постать біля вікна різко обернулась і на обличчя жінки з припухлими червоними очима набігла тінь тривоги.
— Що… що ти маєш на…. Що ти розумієш під виразом «оживлене віддзеркалення»? — запинаючись запитала білявка, спантеличено поглянувши на дівчину.
— Сьогодні я побачила, як моє віддзеркалення кліпнуло очима! — вигукнула русявка і шаленим поглядом обвела кімнату, тремтячи від страху.
— Мене хтось переслідує! — додала вона стишеним голосом.
Жінка наблизилась до дівчини і, доторкнувшись її плеча, лагідним заспокійливим голосом попросила сісти у крісло і розказати все у подробицях від самого початку.
Русявка повільно, оговтуючись від переляку, зняла з себе заношений розтягнутий кардиган і, недбало склавши, запхнула його в подертий, посірілий від часу наплічник. Поклавши нараменник собі на коліна, дівчина провалилась в одне із розкішних масивних коричневих шкіряних крісел, що стояли довкола круглого столу кольору слонової кістки. Тепле відчуття безпеки і спокою огорнуло її, як колись в дитинстві, коли вона вночі ховалась під ковдрою від монстрів, що причаїлись під ліжком в очікуванні моменту, коли дівчинці доведеться покинути свій сховок.
— Ви знаєте: моторошні сни почали турбувати рік тому, що й привело мене сюди… по суті. Але тиждень тому, після нашої останньої зустрічі, я почала помічати, що з моїм віддзеркаленням кояться дивні речі. Все почалось з того, що в один момент скло різко потемнішало… Ну-у-у… знаєте… було таке враження, що яскравість знизилась, як то можна зробити з екраном телефону… Однак чомусь підвищився контраст — і шкіра набула блідо-білого кольору, а очі і волосся стали геть чорними, — зайшлася емоційно розповідати Настя, невпинно жестикулюючи. — Я настільки була вражена ефектом, що й не від разу помітила, як моє віддзеркалення ледве погойдувалось зі сторони в сторону.
— Схоже на різке пониження тиску, — задумливо промимрила психологиня.
— Я подумала, що це наслідки перевтоми, і не надала тому жодного значення. Однак подібне трапилось ще кілька разів протягом тижня, коли я була в різних місцях, у різний час і навіть тоді, коли не відчувала втоми! — перевівши подих, дівчина продовжила: — Згодом мене почало переслідувати відчуття, що за мною спостерігає моє віддзеркалення, варто було мені лишень відвести погляд від відображення моїх очей. Я намагалась себе запевнити, що це все я просто вигадала, аж ось раптом, сьогодні зранку я помітила, коли дивилась прямо в очі свого відображення, як вони кліпнули! Я чудово пам’ятаю як опустились повіки, піднялись — і зіниці звузилися! Я це побачила! Але ж це неможливо, правда?!
— Можливо це плоди твоєї уяви? Я…
— Хочете сказати, я це спеціально це вигадала аби привернути до себе увагу? — не дослухавши, обурено випалила Настя і схрестила руки на грудях, упершись у спинку крісла.
— Ні! В жодному випадку! Ти ж знаєш: я лікар і можу навести тобі тисячу і одну причину, чому з тобою трапились такі ситуації. Можливо ти перевтомлюєшся, багато стесуєш, маєш великі фізичні навантаження, сильну емоційну напругу. Може ти маєш гіпотонію, проблеми з серцем, може тобі хтось погрожує. Це може також бути наслідком деяких ліків або наркотиків… Щось з цього стосується тебе? — упевнено вимовивши, жінка терпляче почала чекала на реакцію дівчини.
Настя на мить задумалась і, кивнувши головою, пробурмотіла:
— Багато працюю і, можливо, емоційне навантаження.
— А інше? — стурбовано поцікавилась психологиня.
— Здоров’я міцне як горіх, — стенула плечима дівчина.
— А наркотики? Нічого не куриш? — не вгавала жінка.
— Пані Єво! Звідки мені взяти гроші на ці дурощі, якщо працюючи на двох роботах, я ледве звожу кінці з кінцями? У мене навіть часу немає, щоб про таке думати!
«У вас немає часу…» — у голові Насті луною рознісся низький суворий голос. Вмить перед дівчиною з’явилась висока худорлява жінка в довгій сірій прямій сукні. Вона непорушно стояла у центрі кімнати, посеред одномісних подертих парт, і пропалювала поглядом нещасну сиротинку на прізвисько Дивачка. Дівчинка з двома тонкими чорними косичками, які повзли її спиною, наче змії, сміливо дивилась на хворобливо-бліде зморщене обличчя виховательки, меланхолійно повторюючи: «Ми Богом покинуті, бо ми діти диявола, а ви служниця Люцифера». Втретє вимовлене речення без зміни інтонації та порядку слів змусило жінку затремтіти, а за тим в її очах спалахнула ще більша лють. Фантом виховательки крутнувся на місці і у його руці з’явилась різка. Жінка замахнулась і заходилась безжалісно бити палицею маленьке обличчя і тонкі рожеві губи, аж поки не проступила перша кров, яка змусила її схаменутися. Оговтавшись, вихователька обвела поглядом наляканих дітей, які ховаючи очі, сподівались бути непомітними. «Ось що трапляється з тими, хто зраджує Бога! У вас немає часу, бо ви, грішники — діти Адама і Єви, маєте молитись Боженьці. Ви маєте спокутувати гріхи, маєте молитись і просити милостині. Моліться! Моліться, інакше не буде у вас батьків! Моліться, інакше ви ніколи не покинете це місце!» — просичала жінка. Вмить її погляд знову натрапив на Дивачку. Вихователька схопила кістляву руку сироти і знову почала лупцювати, одночасно говорячи: «Це не я б’ю! Це Бог карає! І буде кара кожному, хто подібне скаже! Покараний буде той, хто підійде до неї, заговорить чи дасть скибку хліба! Кара буде пекельна! Швидко усі моліться аби ви тут не згрішили і не були покарані! Моліться! Ми щойно вивчили ще три молитви!»
Спиною Насті пробігли мурахи від спогадів і дівчина відчула як підкрадається ненависть.
— Я щодня витрачаю на роботу 16 годин, а в інший час, за законами церкви, доводиться молитись всіма шанованому боженьці, який може вирішити усі твої проблеми! Тільки молитви ніколи не допомагали і не допоможуть: всемогутній бог це лише дурнувата байка, яка допомагає владі перетворювати людей на рабів і маріонеток! — закричала дівчина.
— Настю, пам’ятай, що насамперед Бога треба мати в серці. Але з тобою я згодна: в релігії уже давно немає нічого святого — пояснила білявка м’яким голосом з нотками материнського повчання. За мить вона турботливо запитала, скерувавши погляд на червоний гаманець, що лежав на підвіконні:
— Скільки тобі треба?
— Що ви? Ні! Я сама впораюсь! — гордовито задерла голову Настя.
— Впевнена? — примруживши очі, перепитала жінка і, отримавши у відповідь ствердний кивок, мовила: —Добре, повернімось до теми… Ти маєш ворогів? Вони могли б тобі підсунути тобі щось?
— Ну не віриться мені, що то все лише через перевтому, — за мить задумливо промовила Єва.
Раптом Насті почувся знайомий глузливий сміх: «Ти якась дивна, всього боїшся, однак думаєш, що королева світу». Перед очима постав образ брюнетки з зеленими очима і тонкими міцно стиснутими у зухвалій посмішці губами. Одна рука була на боці і всією своєю постаттю вона випромінювала нахабність. «Тебе взагалі-то там клієнт зачекався, біжи швидше до нього з кавою і не переплутай круасани! Тут взагалі-то треба працювати, а не грубити людям! Чи тебе твої батьки не вчили гарним манерам?» — знову вона засміялась і кинула на Настю дражливий погляд. У відповідь дівчина почула тихе: «У мене немає батьків» і, розсміявшись ще дужче, крикнула: «Агов! Люди! Ви тільки подивіться! У нас працює дитинка-сиротинка. Тільки не кажи, що всім своїм грубостям ти навчилась в дитбудинку». Працівниця окинула Настю огидливим поглядом. «Фу! Ти жила з крисами і їла їжу з фекаліями?! А може ти взагалі хвора на голову? Звідти всі такі виходять. Ти не маєш тут працювати! У тебе медична довідка взагалі є? Чи ти грошей за неї віддала? А, забула, у сироток грошей нема. Тобі треба працювати отож іди і працюй! Бігом!» — її голос на останніх словах зірвався на крик.
Настя нахмурилась і зробила глибокий вдих.
— Якщо конкурентів можна вважати за ворогів, — розвела руками дівчина і продовжила: — У мене їх багато і я тримаюсь від них подалі. Щоб ліквідувати мене, вони б мали вилити на мене кислоту, або зіпсувати зовнішній вигляд іншим чином, а не наркотиками чи пігулками, які викликають галюцинації. Як каже бариста у мене на роботі: «Їм залишається лише мріяти про такі модельні фігуру і обличчя як у тебе і їм ніколи не набратись відваги, яку маєш ти», — засміялась Настя зі свого імітованого хлопчачого голосу.
— Це ти говорила про людей на роботі?
— На роботах, — посміхнулась дівчина і за мить додала: — Я працюю вдень офіціанткою в кафе, а ввечері на барі стою. І там, і там зовнішність дуже важлива.
— Хм… Тоді може маєш ворогів з минулого? Може настав час нарешті вже поговорити про минуле? Гм?— ненав’язливо запитала жінка і невпевнено посміхнулась, звівши брови до купи.
Серце Насті на мить завмерло. Очі заплющились і раптово темрява перетворилась на величезну кімнату, де біля сіро-синіх холодних стін вишикувались одномісні ліжка, накриті білими ковдрами в чорну смужку. Перед нею на затертому зеленому килимку сиділи сумні діти, а по правій стороні стояла вихователька з хрестом у руках і люто кричала, розбризкуючи слини: «Бігом! Ставай на ліжко! Руки вперед!». Настя не поворухнулась. Худорлява жінка вдарила палицею по її спині і дівчина хитаючись виконала наказ. «Дивіться усі! Очей не зводьте! Ось що чекає кожного з вас, хто тільки подумає про втечу!» — найстарша вихователька повернулась обличчям до грішниці (як любила вона називати непокірних дітей) і замахнулась тонкою довгою різкою. У всіх аж подихи забило від думки, що на тому місці могли б бути вони, а дівчинка міцно заплющила очі і прикусила нижню губу. За тим відчула пʼять швидких ударів по рукам, яких вона після миттєвого болю перестала відчувати. Вихователька повільно обійшла ліжко і зупинилась біля спини караної. Знову замахнулась і вдарила тричі по хребту, що змусили схлипнути Настю. Почувши звук, жінка знову підійшла до її обличчя і просичала: «Ти ще тут усіх збираєшся затопити сльозами?». Вона вдарила дівчинку ще кілька разів і прошипіла: «Значить тобі було мало покарань за згорблену спину, криві букви, тихі молитви? То буде тобі ще!». Жінка знову замахнулась і півхвилини безжально гамселила сироту. З місць, де утворились порізи почала скрапувати кров та це нікого не стурбувало. Вихователька голосно всіх повідомила: «Сьогодні вона не їстиме, цілий місяць сама накриватиме на кухні і щовечора, поки ви спатимете, буде мити туалети! Щоб ніхто й не подумав їй допомагати! Вона того справедливо заслужила! Крім того, ви теж отримаєте по заслузі! Кожного очікує п’ять поцілунків різкою і ніяких іграшок протягом тижня!». Приголомшення дітей поступово почало переростати в ненависть і вони розлючено зиркали на Настю.
Тої ночі сироти вперше і востаннє дружно об’єднались і побили дівчинку до невпізнанності. Настя згадала, що з тих часів вона пообіцяла собі, що ніколи нікому більше не дозволить з себе знущатись і сама стала псувати всім настрій постійними грубощами і нахабством.
Раптово криваві спогади урвались і перед собою вона побачила високого чорноволосого чоловіка з короткою бородою, його велику щиру посмішку від вуха до вуха, білі зуби і карі сяючі очі. За ним яскраво сяяло сонце. Він біг до неї по галявині. Махав руками… А поряд з нею стояла жінка, її ніжна рука огорнула маленьку долоньку, а довга біла сукня, всіяна синіми маленькими квіточками, лоскотало рожеву щічку…
Спалах… Згадка вже інша… Сонце. Тепло. Спів пташок. Довкола дерева і зелена трава. Вона біжить, довге волосся лоскоче очі, а її ноги підбивають мʼяч. Між двома деревами стоїть в синіх штанах і білій сорочці бородатий чоловік, голосно сміється. З далеку доноситься щасливий підбадьорливий крик: «Швидше, швидше! Бий сильніше»… І ось чорно білий мʼяч летить, між ногами просковзує і «Гол!», — радіє мама. Раптом стає вона невагома, як пушинка парить у повітрі, а її талію ніжно огорнули міцні чоловічі руки. До її щік доторкаються за мить малинові пухкі мамині губи…
Танцюють, аж ось сонце сідає. Рожево-фіолетовою ковдрою вкривається небо. Усі троє сидять на схилі в обіймах. І тоді розноситься хрипкий тихий голос: «Колись і я так сидів з батьками». Допитливі дитячі очі стривожено вдивляються в обличчя тата. «Не бійся, ми тебе не покинемо», — посміхається чоловік і ще сильніше стискає в обіймах родину…
Вмить спогади урвались, залишивши по собі холодну неприємну пустку у серці. Настя розплющила вологі очі і прокричала:
— Ні! Ніколи не настане час говорити про минуле!
— Настю, тобі потрібно нарешті вже виговоритися. Просто пам‘ятай, що я не та людина, яка хоче тебе осудити, я лише хочу допомогти впоратись тобі з емоціями, — спокійно відповіла жінка.
— Я вже сказала: про минуле говорити не буду! Там лише горе і біль. А я доклала занадто багато зусиль, щоб змінити своє життя і, ви знаєте, змінитись самій! Не хочу, щоб хоч найменша дрібничка з минулого вилізла і знищила чудове теперішнє! — просичала Настя і закрила руками обличчя.
Жінка глибоко вдихнула, заплющивши очі, і з видихом мовила з нотками серйозності у голосі:
— Добре, я тебе почула. Прошу вибачити мені, що вкотре порушила це питання. Дай мені, будь ласка, свою руку — останні слова жінка вимовила пом‘якшеним голосом.
Настя, мить повагавшись, повільно простягнула руку. Жінка взяла спітнілу долоньку у свою і почала гладити, дивлячись у великі темно-карі очі дівчини.
У кімнаті запанувала мертва тиша. Вони чули як зливалось їх дихання і як бились серця. Кожна на кілька митей задумалась чи бува не сказала щось образливе або зайве. Дівчина відчула свою безтактовність. Вмить її злість перетворилась на сором, який надав щокам червоного відтінку і змусив набрати води до рота.
Лише зараз Настя усвідомила, що протягом року вона ходила не на терапію до лікаря, а на зустрічі з найкращим другом, який постійно турбувався, піклувався про неї; терпляче вислуховував; щиро переймався нею; давав безцінні поради і приймав її такою, якою вона насправді була, з усіма її дитячими травмами. Дівчина знала, що після свого виходу з дитбудинку, Єва стала першою і єдиною людиною, яка полюбила дівчину з першої розмови. Саме ця жінка відчула, наче рідна, що так турбувало серце дівчини, і допомогла звільнити його, залишивши все погане в минулому і відкривши душу до нового. Настя шкодувала, що не віддячила Єві шаною, повагою та стриманістю.
Втупившись поглядом у стіл, вона непорушно сиділа і всім серцем бажала провалитись крізь землю. За деякий час, що невимовно довго тягнувся для обох, психологиня нарешті порушила тишу і розвіяла ніякову ситуацію:
— Впродовж цього тижня ситуація з нічними жахами покращилась чи погіршилась?
— Як завжди… — похмуро відповіла дівчинка і додала: — Щоночі мої сни уриваються і я опиняюсь у суцільній темряві, з усіх куточків якої водночас лине голос. Він шепоче щось незрозуміле і іноді гукає мене, а вимовлені ним звуки мого імені відбиваються луною. Приблизно рік тому я побачила вперше, що це шипіння належить високій стрункій босій постаті з довгим волоссям, як у мене. Більше ту примару не бачила… Знаєте, я вже не боюсь цих жахіть. Є відчуття… хм… певної рідності?… Не поясню… Не знаю, що хоче той голос, але відчуваю, що він мені не зашкодить…
Дівчина на мить задумалась і подивилась на психологиню. Вона сиділа в кріслі з прямою спиною і схрещеними ногами. Елегантний блакитний костюм, який зазвичай молодив її, тепер підкреслював її зрілість. Сьогодні як ніколи раніше виднілись глибокі зморшки на обличчі. Ясно-блакитні очі здавалось потемнішали і набули синього відтінку. На повіках і на віях не було тіней і туші, що становили невід’ємну частину Євиного образу. У денному світлі, яке проходило через величезне вікно, чітко було видно рожеві плями на носі, навколо вуст і очей, які були трохи набряклими. Всередині дівчинки щось перевернулось і вона усвідомила, що ніколи не бачила жінку в такому стані.
— З Вами усе добре? Мені здається чи ви плакали? — несміло запитала дівчинка, примруживши очі.
— Так, все гаразд! З чого ти вирішила що щось трапилось? — голосно розсміялась білявка. Вмить її підборіддя затряслось а очі стали вологими.
Спостерігаючи за цим, Настя думала, що їй би зробити аби заспокоїти жінку. Вона боялась її образити, але все ж не могла всидіти на місці і хотіла їй чимось допомогти.
— Може вам принести води? Ви дивні сьогодні, — різко обізвалась Настя і додала спокійніше: — Ви можете розказати мені, що вас турбує. Тепер моя черга вислуховувати і давати пора...
— Все добре, не треба на це звертати уваги! Ми продовжуємо. Розкажи яке твоє життя зараз і чи ти щаслива? — змінила тему Єва і витерла руками очі.
— Ну… Мені не доводиться сумувати. Моє життя інтенсивне. Хоч рутина змушує багато і важко працювати, вільний час я провожу весело в компанії друзів та знайомих. Обожнюю цих позитивних невгамовних людей, бо з ними не засумуєш… У мене є крихітна затишна однокімнатна квартира, яку можу собі дозволити знімати сама і в якій ховаюсь від надмірного спілкування. А ще я маю свободу, смак якої я встигла забути впродовж нескінченно довгих чотирнадцяти років від моменту потрапляння в «чистилище»…
Дівчина, на мить задумавшись, перевела погляд на психологиню. Єва непохитно сиділа, нахиливши голову вправо, і уважно дивилась на дівчину. Вона жадібно впивалась поглядом у кожний міліметр обличчя, розглядала постать, спостерігала за найменшою зміною міміки та рухами. Здавалось жінка розглядала рідну людину, з якою не бачилась кілька місяців, і намагалась зрозуміти, що змінилось за такий коротко-довгий час.
Настя, не акцентуючи уваги, продовжила:
— В цілому я задоволена життям… І щаслива… Дякую Вам за все, чого Ви мене навчили. Дякую, що допомогли дикунці стати нормальною людиною, яка може вести повноцінне життя. Ваші поради і слова запам’ятались мені на довго.
Дівчина посміхнулась і замовкла. Між ними знову запанувала тиша, а Єва все продовжувала розглядати Настю. Зморщене чоло жінки підказувало дівчині, що Єва тепер когось згадує. Настя вже кілька разів бачила, як жінка провалювалась у думки та спогади. Хоч вона і не боялась такої поведінки, однак завжди мурахи бігали спиною від цього. Настя злякалась цього пронизливого погляду лише раз, коли вони вперше зустрілись. Тоді вона метушилася і намагалась якось вивести жінку з роздумів, однак тепер Настя мовчала і чекала, коли психологиня отямиться, адже їй міг допомогти лише час…
Раптом підборіддя жінки затряслось, а її очі наповнились сльозами. На цей раз Єва не стала їх витирати, а лише хриплим голосом мовила:
— Я щаслива, що змогла тобі допомогти… Знаєш… за цей рік… ох… ти стала для мене… донькою! — схлипування переривало Євині слова, а Настя, ошелешена інформацією, мовчки слухала.
— Я тебе дуже сильно люблю! Це не просто прив’язаність! З першої хвилини, як тільки я тебе побачила, ти мені нагадувала мою доньку, і я відчувала рідність… Сонечко, ти так на неї схожа! У вас однакові темні густі брови, маленьке кругленьке бліде обличчя, довге пряме волосся, ви обидві стрункі і високі. У вас довгі тонкі пальці, якими б лише грати на фортепіано. Ваші погляди впевнені і гострі, рухи швидкі і енергійні, а голоси звучать дзвінко і потужно. Настрій невловимо мінливий. Навіть родимку маєте на скроні в одному ж місці! Якби хтось побачив, то назвав би вас близнюками. Запевняю! Я б тобі показала фотографію, однак, шкода, що саме сьогодні не маю її при собі… Єдине чим ви не схожі це кольором очей і волосся. У Софії вони були чорними — її особливість… Іноді мені здається, що вона досі жива і говорить зі мною… Здається, що вона це ти… Я хочу бути твоєю мамою! Цілий рік намагалась стати нею, бо бачила, як ти потребувала батьківської любові. Але лише зараз усвідомила, що я сама хочу аби ти була моєю донькою. Мені здається ти мені рідна… Ми одна сім’я… Я твоя мати, а ти моя дитина…
Настя ж лише відвернулась. Її серце забилось сильніше. На мить її очі закрились, а у вухах пролунав крижаний голос сусідки з гострим підборіддям і трикутними окулярами: «Вони померли…», а за ними пустота, холод і ненависть, які знову вирвались на волю і огорнули бідолаху. Спогад став сильним лящем, який змішав сором і злість та змусив її отямитись.
— Що ви верзете? Ви мені не мати! І ніколи не можете стати нею! Мої батьки мертві! Майте повагу до них! Я лише їх донька! — люто кричала дівчина.
Настя різко підскочила з місця і кинулась навтьоки. Опинившись в коридорі пустої школи, з її очей почали ріками литись сльози. Щоб не впасти дівчині довелось перейти на крок і за мить неочікувано хтось ніжно поклав на її плече руку.
Такий дотик в минулому завжди огортав Настю відчуттям безпеки і спокою, щоразу змушував зупинитись і обернутись. Варто було дівчині лише крутнутись, як перед нею поставав справжній янгол. Її мама — висока і тендітна водночас — завжди щиро посміхалась, а її очі сяяли від щастя. Кожен її рух був витончений і ніжний. Світло-русі локони і пастельних тонів сукні надавали її образу неймовірної легкості і невинності. Вона майже ніколи не кричала, не говорила голосно і не сварила. Ця леді була людиною, яка мала рідкісний дар розмовляти з людьми без слів…
На мить дівчина спинилась. Вона хотіла обернутись, аж раптом її серце тьохнуло, наче полохливий горобчик, і змусило щосили побігти, не зважаючи на розпачливий нелюдський крик, що линув з глибин серця і душі Єви.
Вибігши зі школи, дівчина рушила в глиб парку. Зупинилась біля лавки у прихистку величезних кущів і сіла. Дівчина схилилась до колін і прикрила долонями мокрі очі.
На кілька митей вона опинилась поза часом, у заспокійливій тиші.
— Настю, я так злякалась! — раптом почувся засапаний тремтливий голос.
Дівчина відвернулась, закотивши очі і не вимовивши ні звуку.
— Одягни кофту, будь ласка, ти застудишся, — турботливо обійняла її жінка, підсівши до неї на лавку, і поки дівчина не встигла вирватись розпачливо мовила:
— Пробач за все...
Настя знову не відповіла. Вона хотіла вислизнути з-під обіймів, однак розуміла, що це буде занадто жорстоко, і тому сиділа непорушно, вдивляючись в далечінь і намагаючись ні про що не думати. Для неї настала приємна тиша, в якій дівчина змогла потопити лють і сльози. Однак ця тиша розривала серце Єві.
Раптом їх мовчання порушив дзвін годинника, що знаходився на центральній площі недалеко звідси.
— Вже третя година! Це ж треба таке! Як швидко час летить, — засміялась жінка.
Дівчина на це ніяк не відреагувала і над ними нависла гнітюча атмосфера, яку за мить розвіяв раптовий крик Насті:
— Як третя? Сьогодні ж понеділок! Мене подруга покликала на день народження! Я майже запізнююсь!
— То біжи швидше, — заспокійливо погладивши її по спині, сказала жінка.
— Так, але…, — дівчина серйозно поглянула на психологиню.
— Слухаю, — випрямила спину Єва і подивилась їй в очі.
— Мене запросили у дзеркальний лабіринт…— промимрила дівчина.
— Я впевнена що, нічого не трапиться, — зазирнула у очі дівчини жінка.
— Мені справді дуже страшно! — тремтливим голосом сказала Настя.
— Добре, давай так, зараз разом поглянемо в дзеркало і перевіримо що там відбувається? — запропонувала Єва і, отримавши у відповідь ствердний кивок, запитала чи у дівчини немає при собі люстерка.
— Ось, — показавши маленьку синю з білими квітками овальну пластинку, дівчина відкрила її і побачила у відображенні своє кругле обличчя, темно-карі звичайні очі, тонкі губи і поряд порізане ще більше за кілька останніх тижнів глибокими зморшками обличчя Єви.
Хвилин п’ять обидві вдивлялись у відображення Насті і жодна не помітила нічого особливого.
— Пані Євгенія… — невпевнено пробелькотіла Настя і відвела погляд знову на своє віддзеркалення, її очі примружились і раптом широко розплющились.
— Що таке? — стурбовано знову поглянула у дзеркало психологиня, але не помітивши нічого незвичного перевела погляд на обличчя дівчини.
— Мене турбує, що я нічого сьогодні не побачила, — засмучено відповіла дівчина. — Я сподівалась, що і ви це побачите і зможете мені допомогти…
— Ми ж наче обидві погодились з версією перевтоми.
— Я дуже хочу в це вірити, однак мені шосте чуття підказує, що там була не просто гра мого уявлення… — вона зробила вдих і зізналась: — Віддзеркалення наче спокушає мене до нього доторкнутись… Як ви думаєте, мені варто йти?
— Ти сама маєш обирати, — посміхнулась до неї психологиня.
— Шкода, я хотіла перекласти на вас відповідальність, — у відповідь посміхнулась до неї Настя.
— Мій страх чомусь такий великий, що я вже ладна не йти туди, однак і подругу дуже сильно люблю і компанія хороша… Мені з ними добре, таке вперше за довгі роки…
— Що тобі важливіше? Уникнути страху чи піти на ризик заради щасливих моментів з друзями? — розвела руками Єва.
— А якщо то знову повториться? — занепокоєно поглянула на Єву дівчина.
— Ти ж разом з друзями будеш, — посміхнулась Єва і запитала: — Тобі на котру?
— На четверту недалеко від центру.
Жінка поглянула на електронний годинник на руці і посміхнувшись крикнула:
— Ти встигаєш! Біжи скоріше!
Дівчина невпевнено подивилась на неї і за мить вагань, подякувавши за все, риссю побігла до вулички, що тягнулась між будинками.
Настя могла обрати коротший шлях, який пролягав через центр міста, однак завжди вдень і ввечері величезну площу охоплює натовп галасливих підлітків, стурбованих туристів і тутешніх, які ідуть повалом і насолоджуються відпочинком після тяжкого робочого дня.
Однак дівчина пошкодувала, що обрала довгий шлях. Спершу затишшя перед бурею створило гнітючу атмосферу. А згодом шалене шелестіння гілок і листя від весіннього завиваючого вітру пробудили глибинні страхи і спогади, що так давно в ній спали.
Дівчина опинилась у розкішній кімнаті з різьбленими старовинними меблями. У золотому канделябрі на мармуровому підвіконні горіла свічка, полум’я якої неспокійно коливалось передвіщаючи лихо. У вікно тарабанила злива. Вона стояла в чорній сукні перед дзеркалом з червоним заплаканим обличчям. У її руках були одна кольорова і дві чорні фотографії. На одній було зображено маленьку дівчинку з пухкенькими рожевими щічками, усміхнутих батьків, які стояли по дві сторони від неї і пригортали її до себе руками, і випадкових перехожих з шоколадним відтінком шкіри. На мить фотографія здавалось ожила. Гаряче сонце засяяло ще яскравіше і зашуміло море, а з пляжу долинули щасливі дитячі крики і вдоволені голоси дорослих. Мама Насті повільно присіла і плавним рухом руки поправила неслухняне волосся дівчинки від палючого сонця і морської солі. За мить нахилився тато і, обплівши тендітну русявку своїми міцними руками, підняв її. Світло-русява жінка обійняла їх і по черзі ніжно поцілувала у щоки. Раптом у кімнату відкрились двері і чоловік середнього віку в чорному костюмі сповістив, що пора сідати в машину. Дівчина кинула погляд на дві чорних фотографії, на яких були портрети батьків і уважно поглянула на себе у дзеркало. На її обличчі розтягнулась крива посмішка і зненацька з очей почали скрапувати сльози. Побачивши це, чоловік підскочив до неї, забрав фотографії, виправдовуючись, що вони принесуть лише біль і розпач на новому місці. Схопив її за руку і силоміць повів дівчину до машини.
Раптово зі спогадів Настю витягнув гучний гуркіт, який рознісся сірим небом. Вона оглянулась довкола і побачила помаранчеву нову двадцятиповерхівку і алейку, яка простягнулась довгим парком, схожим на ліс, відгалузившись від асфальтованої доріжки. «Може я зараз зверну і за хвилин пʼять опинюсь вдома?» — промайнула підсвідома думка. На мить Настя спинилась, засапана від бігу. «Зараз піде дощ, я намокну, а в такому вигляді ніхто не зʼявляється на святкування. Та й до того ж не доведеться бачити моє віддзеркалення. Я й можу прийти після лабіринту. Можу сказати, що треба було допомогти сусідці, бо хтось там чи помирав, чи народжував. Або можна й взагалі подзвонити і сказати, що я хвора. Але… Але вона ж засмутиться. Та й що я тут оце собі думаю? Якесь відображення мене налякає? Та це ж я! Нема чого боятись!». Її думки роїлись в голові наче бджоли у вулику. Мить повагавшись, Настя знову кинулась бігти.
На щастя, вона встигла вчасно і не потрапила під дощ. Ще з далеку вона помітила подругу і помахала їй рукою. Брюнетка з каре стояла на піддашші. Угледівши Настю, вона посміхнулась і підняла руку на знак вітання.
Нарешті Настя підбігла до неї і кинулась в обійми. Віка, пригорнувши захекану подругу, запитала:
— Ти чого так бігла? Справи мала?
— Та заспала, — посміялась Настя.
— А по вигляду не скажеш, — зміряла оцінюючи поглядом її подруга. — У тебе точно все добре? Ти ж знаєш, що могла мені написати, якщо тобі це святкування не пасувало би по графіку.
— Та пусте, все добре. Правда, сьогодні просто будильник вчасно не продзвенів і я не встигла вчасно вийти з дому, — посміхнулась Настя дивлячись в очі подрузі і запитала: — А де дівчата? Вони ж мали вже бути. Я ж запізнилась на хвилин десять.
— Сонце, ти точно сьогодні дивна, я ж тобі написала, що їх сьогодні не буде: мають якісь проблеми на роботі. Як це так ти не заходила в чат? Ну на тебе це зовсім не схоже!
— Кажу ж, я сьогодні запізнилась на все можливе, вибач, — знову засміялась Настя і поглянула на небо, з якого почали скрапувати маленькі краплинки
— О, яке щастя, хоча б під дощ не попала, — посміхнулась дівчина і почула заохочувальний сміх:
— Ходімо, соня!
Настя обернулась і повільно переступила поріг відчинених Вікою чорних металевих дверей.
Дівчата опинились у напівтемному довгому коридорі з цегляними стінами. У ніс відразу вдарив запах сирості і плісняви, а тіло огорнув холод. Оглядаючи червоні лампи, що кидали світло кривавого кольору на камʼяну підлогу, Насті здалось, що її тінь рухається на секунду повільніше ніж сама її постать. Погляд дівчини миттєво впав на кут між підлогою і стіною, де знаходилась тінь її руки. Помахавши легенько нею, вона знову помітила цю невелику затримку. Її спиною поповзли мурахи і Настя, намагаючись скрити переляк, засміялась до подруги:
— Ти вирішила провести свій день народження в кімнаті страху замість дзеркального лабіринту?
— Що? Ні, хоча тоже було б непогано. Але інтерʼєр тут цікавий, — посміхнулась у відповідь Віка і саме в цей момент вони опинились перед синьою блискучою важкою занавісою. Брюнетка сміливо відгорнула її рукою і вони увійшли до освітленої білим світлом невеличкої кімнати з безліччю кольорових дверей.
З одного кута, де знаходився стіл, долинув приязний голос:
— Добридень, хочете дізнатись інформацію чи бронювали місце на 16:00?
— Добрий день, бронювала, — відказала Віка.
— То ви значить Коваленко Вікторія Сергіївна? — зиркнувши в компʼютер запитав хлопець з сірими очима.
— Саме так.
— То попрошу паспорт, — він подивився в очі брюнетці і запитав: — День народження?
У відповідь Віка угукнула і засоромлено зашарілась в сумочці.
— Вітаю, — щиро усміхнувся хлопець і, коли отримав паспорт, запитав:
— Скільки гостей буде?
— Нас тільки двоє.
— У цьому разі, маємо для вас пропозицію. Ви можете розділитись і пройти по своїм дзеркальним лабіринтам, які вас приведуть до однієї кімнати страху або ж до квест-кімнати. Дуже вигідно, адже лабіринти у нас швидко проходять, а в тих кімнатах будете трохи довше. Повірте, вони набагато цікавіші за лабіринт.
Віка на мить задумалась і мовила:
— Цікава пропозиція. Скільки коштує?
Хлопець зрозумів натяк і почав розповідати про всі деталі одного і другого варіанту.
Настя вже не слухала. Дівчину поглинули тривожні спогади і роздуми пов’язані з її відображенням. Її лякало ще більше усвідомлення того, що їй доведеться сам на сам зустрітись з віддзеркаленням. Настю переповнило бажання тікати, однак вона не могла і поворухнутися. Її тіло сковували з кожною секундою все сильніше не лише думки про те, що втечею вона образить єдину справжню подругу, знайомі назвуть її боягузом чи ще гірше — відвернуться від неї через її дивакуватість, але й тримало ще щось, чого вона не могла зрозуміти і чому не здатна була опиратися. Потрохи вона отямилась, вирішивши, що пройде цей шлях, і в цей момент темноволосий кудрявий хлопчина запросив іменинницю підійти до жовтих дверей по правій стороні від стола, а Настю до таких самих лише по лівій стороні.
— На «три» заходите у лабіринт і хто перший дійде до кімнати, той і виграв, — весело мовив хлопець і за мить гучно викрикнув:
— Три…
Віка рвучко відчинила двері і Настя повторила за нею.
Переступивши поріг, дівчина опинилась у здавалось безкінечній кімнаті, залитій рожево-червоним світлом, що линуло від світлодіодних стрічок, які тягнулись від стелі до підлоги, наче ліани, і, відбиваючись безліч разів, нагадували занавіску «дощик». У безкрайньому дзеркалі, яке було сотні раз заламане і виставлене змійкою, Настя побачила кілька своїх віддзеркалень. Дівчина придивилась до них уважно і, не помітивши нічого дивного, з полегшенням видихнула. Вона поволі рушила углиб, а її відображення посунули за нею і, перестрибуючи з однієї частини дзеркала на іншу, іноді вигулькували перед дівчиною.
Настя намагалась уважно стежити за усіма, але її очі постійно розбігались і вона, не помітивши різкої появи віддзеркалення, врізалась у холодне дзеркало. Її серце закалатало так сильно, що здавалось хотіло вирватись назовні, руки почали тремтіти, а ноги підкосилися. Дівчина уважно поглянула на своє кругле обличчя, на родимку скроні з правої сторони, на довге пряме темно-русе волосся, яке мало рудий відтінок від світла і на блискучі темно-карі очі. Нахиливши голову трохи в бік їй знову здалось, що з відображенням щось відбувається.
Волосся у віддзеркаленні почало набувати чорного відтінку, а очі стали темнішими ніж за мить до того були. Вона заплющила очі, закрила їх руками і повернувшись трохи в сторону почала бігти. Та раптом її лоб пронизав тупий біль і вона впала.
Оговтавшись, дівчина розплющила очі і помітила, що відображень ставало все більше і більше. Всі вони повільно прямували до того, що було перед нею, свердлячи її поглядом і заманюючи водночас. Рвучко підвівшись і знову заплющивши очі, дівчина випрямила руки так, щоб з двох сторін торкатись дзеркал і навпомацки закоркувала. Її коліна тремтіли, а розум взяли в полон назойливі думки. «Знову почалось! О ні! Що ж буде? Це вже не жарти!».
Раптом вона почула нерозбірливе шепотіння, яке згодом повільно перетворилося на свистіння, а далі на сичання. Серце дівчини забило в груди з неймовірною силою, а страх паралізував ноги і змусив зупинитись. В цю ж мить урвались всі моторошні звуки. Натомість лабіринтом рознеслось заспокійливе мугикання, що з кожною секундою зачаровувало дівчину все сильніше і сильніше, аж поки не заглушило її думки. Потрохи мелодія переросла у пісню:
«Помру я сама,
Ніхто не знатиме,
Спостерігача нема,
Але він наглядає.
Наглядає звідкись
Зі сторони.
Я його не бачу,
Але відчуваю.
Не помилує мене
І слова доброго не скаже.
В його серці тяжкий камінь.
Він мій Бог
І моя доля в руках його. »
Раптом губи Насті мимоволі заворушилися і вона разом з крижаним голосом проспівала:
«Саменька в домовині,
А на могилі ні квітки.
Я Одиначка -
Сиротинка.
Мене ніколи й не було на цьому світі.
І могилка моя не могилка.
В мені живе диявол:
Я повернулась до своїх
У царство аду.»
Останні слова змусили дівчину оговтатись і вона згадала Дивачку, яка щоночі співала цю колискову.
Тіло дівчини взяли дрижаки і Настя, розплющивши очі, почала бігти, однак постійно вдарялась у дзеркало і натикалась на відображення досить схожої дівчини, та не своє. Вуста дівчини за дзеркалом розпливлись у химерній посмішці, яка переривалась лише певними звуками, необхідними для проспівуваннями колискової.
Випадково Настя поглянула в очі відзеркаленню — і завмерла, наче вкопана. В цю ж мить урвався спів, натомість долинуло водночас з усіх куточків заспокійливе мугикання, що з кожною секундою зачаровував дівчину ще сильніше. Настю перестали турбувати думки, її серце вгамувалось, а тіло розслабилось. Погляд був водночас спрямований на віддзеркалення і дивився кудись крізь нього. Раптом дівчина з задзеркалля витягнула руку вперед і Настя самохіть підняла свою. Вона повільно доторкнулась до дзеркала і відчула, як її долонь міцно стисло щось крижане, мокре і слизьке.
Її очі заплющились і вона перестала будь-що відчувати, чути і бачити.
Настя отямилась у чорноті, де було неймовірно холодно. Дівчина відчувала, що лежить, але нічого не бачила. На диво нічого й не чула. Вона повільно підвелась і відчула колючий гострий біль у голові, який повільно переходить в тупий в районі ребер і спини.
— Тепер і ти тут, — долинув крижаний голос із-за спини.
Дівчина обернулась і побачила незнайомку в білому світлі, який здавалось линув від неї, наче від світлячка.
Настя придивилась і помітила, що незнайомка це і є віддзеркалення, яке її переслідувало.
— Так, так. Це саме я, — посміхнулась дівчина, нахиливши голову вправо. Її довге блискуче чорне волосся оголило скроню, на блідому тоні якої виднілась акуратна маленька чорна крапочка.
Настя мимохіть потягнулась рукою до свого обличчя і намагалась намацати свою родимку. Дівчина втратила дар мови і встала наче вкопана вирячившись на незнайомку. Думки — єдине що в ній ще жило. «Ця біла сукня… Я її десь вже бачила. А чому її волосся таке мокре і чому на її колінах і руках такі подряпини і рани?»
— А ти, Настю, не пам’ятаєш? — здивувалась дівчина нахиливши голову вперед і дивлячись з-під лоба
— Ти читаєш думки? — тремтячим голосом запитала Настя.
— Не правильне питання, витрачаєш наш час — стенула плечима дівчина і на один крок приблизилась до Насті, спепеляючи її своїм поглядом.
— Хоча, поспішати вже нема куди: ми опинились у безчасовому просторі — вишкірила незнайомка свої білі зуби покриті місцями чимось чорним.
— Де ми і хто ти? — запанікувала Настя, повільно закрокувавши назад, однак її зусилля були марними: вона чудом залишалась на місці.
— Тікати нікуди, а ти й сама можеш згадати хто я. Можу лише допомогти почати згадувати — захихотіла незнайомка і підстрибнула до Насті настільки близько, що дівчина змогла відчути її на диво крижаний подих. Незнайомка повільно нахилилась до вуха і прошепотіла, розтягуючи кожен звук, насолоджуючись ними:
— Я — твоя совість.
Вона відхилилась, поклала свої мокрі слизькі долоні на плечі Насті і з ледь помітною посмішкою на обличчі промовила:
— Рівно рік тому, наприкінці весни у проливну зливу ввечері я їхала на велосипеді вздовж дороги, що розрізала ліс на дві частини.
Небо було затягнуте чорно-сірими хмарами, які відкидали свої темні тіні на все довкола. Пітьма обійняла ліс. Дорога пустувала. Цим шляхом мало хто їздив з чужинців, а місцеві воліли за будь-якої можливості оминати її. Серед жителів містечка давно поширювались чутки про диявольські сліди і пастки, які тут чекали на невинних прохожих. Здійнялась страшенна буря і засвистіла у вухах. Прогримів грім і з важких хмар почали скрапувати краплини дощу. З кожною хвилиною скрапування ставало інтенсивнішим, аж поки не почалась злива.
Настя, не зважаючи на негоду, йшла посеред лісу, сподіваючись, що моторошні плітки все ж є правдивими. Вона не відчувала нічого окрім злості, ненависті і образи на весь світ. Їй хотілось кричати від несправедливості. Вона ненавиділа своє життя; ненавиділа вихователів в дитбудинку, які вибили з нею всю любов, яку так старанно прищеплювали батьки; ненавиділа сумних і злих дітей, з якими вона жила довгі роки і які заряджали її негативом; ненавидила дітей, які бавились на майданчиках і весело перегукувались, бо вони змушували її відчувати себе білою вороною; ненавиділа вона також і дорослих, які гуляли зі своїми дітьми, бо вони змушували її почувати себе обділеною. Ця ненависть просочилась у кожну клітину її серця і оповила його крижаною чорнотою.
Раптом дівчина помітила білу розмиту цятку, що парила над дорогою і посміхнулась до себе, подумавши, що це було диявольське марево. Настя передвигалась паралельно, повільніше за привида, і постійно вдивлялась у нього. Аж раптом марево завернуло у сторону дівчини і на величезній швидкості прямувало до неї. Тепер Настя могла розгледіти, що під привидом відблискує щось сіре і часами з’являється помаранчева цятка. Дівчина завмерла. Хоч вона і готувалась померти, але не сподівалась, що якесь чудовисько на неї налетить на шаленій швидкості. Її серце закалатало, однак вона не кинулась бігти. Натомість заплющила очі, зробила глибокий вдих, повільний видих і просто чекала.
Зненацька ліс прорізав моторошний нелюдський виск, що змусив дівчину автоматично розплющити очі. В цю ж мить марево зникло у траві, наче розчинилось у повітрі чи просочилось у землю. Тепер з місця, де зник привид долинало лише хлюпотіння води.
Настя зморщила чоло, в намаганнях згадати чи такий ляскіт вона чула пару хвилин тому. «Дивно, скільки тут гуляю, ніколи не чула подібного і не бачила щоб десь тут утворювались калюжі, озер тут нема і річок теж. А цей звук точно є наслідком попадання краплин дощу у воду». Вона хутчіш побігла прямо і за пару митей опинилась у болоті серед густого очерету. Дівчина вдивлялась у каламутну воду, з якої в одному місці важко здіймались назовню бульбашки. Настя примружилась і помітила, що під брудом світліється щось біле, а над водою пливе щось чорне і мохнате. Її зіниці звузилися і вона просичала з посмішкою: «Людина». Настя оглянула ще раз все довкола і помітила, що її потрохи втягує у себе болото. Вона хутко вибралася з води.
У цей момент дівчина побачила на протилежному кінці щось блискуче. Без сумнівів та вагань вона швидко обійшла болото довкола і нахилилась до кущів, з яких виднівся відблиск. Розглянувши сховане, вона посміхнулась і тихо проспівала: «Я так і знала». Настя швидким рухом, доклавши трохи зусиль, вирвала з темно-зелених колючих кущів срібного кольору велосипед і сівши на нього поїхала у глиб лісу. Тепер вона не відчувала суму, натомість їй гріла душу радісна думка: «Мінус якась щаслива потвора. А світ вже й не такий поганий».
— Пригадала? — злібно блиснули очі незнайомки.
— То це ти тоді була?
— Тепер ти поплатишся за моє вбивство! Ти ж хотіла померти? — засміялась втоплена дівчина.
— То я вже померла? — нажахано запитала Настя.
— Не все так просто, дорогенька, — зловісно посміхнулась незнайомка і, крутнувшись коло дівчини, зупинилась за спиною Насті. Вона міцно впилась своїми тонкими пальцями в плечі Насті за моторошно зашепотіла:
— Ти створила мені муки, які я терпіла щодня протягом цього нескінченного року! Я б тебе вбила, якби б не опинилась у скрутному становищі. По-перше, ми зараз десь посеред світу живих і мертвих. Мене тримає незакінчене діло, а ти по факту ще не померла. Зараз я розриваюсь між бажанням тебе вбити і визволити себе з цих тортур, залишивши тобі життя.
Вона запнулась на мить і продовжила, ще дужче стискаючи плечі Насті:
— Ти як хочеш? Довго з муками вмирати чи жити і страждати ночами і днями? Ти щодня бачитимеш мене у снах, у віддзеркаленні і у тіні і боятимешся несамовито, адже знатимеш, що одного дня я тебе все ж заберу до себе.
Від цих слів Настю почали бити дрижаки, однак вона змусила себе глибоко вдихнути, з усіх сил намагаючись ні про що не думати, і мовила, сама навіть не усвідомлюючи, що вона говорить:
— Ти чудово розумієш, що моє слово нічого не вирішуватиме. Ти все одно зробиш так, як буде вигідно тобі або ж наперекір моєму бажанню. Однак радій, я не можу нічого з цього вибрати. Я не хочу помирати, бо моє життя нарешті набуло кольорів і в ньому все налагодилось, але і продовжувати жити, знаючи що ти раб чиїхось рішень та бажань теж не той варіант, який хочу обирати.
— Тепер ти опинилась в моїй шкурі, — засміялась незнайомка і продовжила: — Я хочу нарешті відійти до світу душ, а не бути тут і для цього мені треба закінчити справу, яку не зробила перед смертю і я хочу помститись за своє життя, бо воно було в мене прекрасне, а ти в один момент все зіпсувала! І розвʼязком і однієї і другої задачі є саме ти! — на останнії словах незнайомка закричала так сильно, що аж у вухах позакладало.
— Чому саме я? — здивувалась Настя.
— Бо ми з тобою близнюки в загробному світі, — перехилившись через плече Насті і спрямувавши погляд на кутику її ока прошипіла дівчина. — Ми народились не тільки в один один рік, в день, в одну годину, в одну хвилину, але й у одну секунду, ба навіть мілісекунду! Навіть за виглядом схожі на сестер-близнючок, хоча формально ними не є, але по факту це так, бо наші душі споріднені. Тому лише ти могла мене почути, побачити і пройти між світами до мене. О так, у снах я бажала тебе налякати, а дзеркало використовувала, щоб нарешті заманити тебе. Однак навіть і не усвідомлювала між чим доведеться обирати!
— Ти геть тут здоровий глузд втратила? Що за чортівня? Це ж якийсь бред!!! Не вірю я в це все! Це просто сон! Пішла геть з мого життя! — раптом вирвалось у Насті.
Вона бажала лише подратись з цією недотепою, яка вирішила їй погрожувати.
— Ти не знаєш мого життя! І я вважаю, що добре, що така людина як ти померла! Забагато вас у цьому світі білих і пухнастих, які лише й роблять що посміхаються без причин і радіють життю, геть забуваючи, що є люди, яким важко, яким не пощастило! Такі як ти ігнорують нас, наші почуття і наші історії і через таких егоїстів і безтурботних дурників як ви страждаємо ми! Ви жорстоко ставитесь до слабких, а сильних намагаєтесь затоптати з подвійною силою! — перейшла на крик Настя, міцно стиснувши і впившись кігтями у руку незнайомки.
— Тобі ніколи не вбити мене, бо мертва ти, а не я! І ніколи тобі мені не погрожувати і не залякувати. Я не буду твоїм рабом! Свою долю вирішую лише я! — в очах Насті палали ворожливі вогники і вона важко дихала.
— Це ти егоїстка! Вважаєш, якщо у тебе в житті нічого не вийшло, то це світ в усьому винен? А ти ніколи не думала, що не всім вже й так щастить у житті? Я то про тебе все знаю! Достатньо часу було аби завчити усе про тебе і розібрати твої думки. Так, у тебе складна історія! Але і ти все ускладнювала! Ти вибрала тяжчий шлях і думала, що можеш за будь-який супротив отримати схвалення? О ні! Ти ж правильно сказала, що сильних хочуть затоптати ще більше ніж слабких, бо вони на то й сильні, що в будь-який момент можуть зайняти місце таких «безтурботних і щасливих», як ти нас назвала, і навіть не оглянуться, не помітять, що зайняли чуже місце, зруйнували комусь життя! Нікого не нагадує? Я ж тобі конкретно нічого поганого не зробила!
— Значить це твоя карма за щось, — посміхнулась Настя і крутнувшись вирвалась з-під рук дівчини.
— Ти вбила мене! І нагло посміла прийти в мою сімʼю, зайняла моє місце! — зірвалась на крик незнайомка і примружила очі. Її груди важко здіймались.
— В сенсі? — щиро здивувалась Настя. —Ти точно чудачка. Часом не з дитбудинку? Бо була в нас така… розумово відстала…
— Ти стала для моєї мами другою донькою!
— Що ти верзеш? — закотила очі Настя, схопившись за голову.
— Психологиня, з якою щотижня у тебе проходять сеанси — це моя мама! Вона ж тобі казала, що ти стала для неї як донька! Ти навіть їй і нагадувала мене! Але вона змирилась з тим, що я пропала безвісті і тепер свою любов розподіляє між бідними дітками-підлітками в тяжкому віці, з тяжкими історіями і більше за все мене дратує, що вона любить, переживає і сприймає за доньку вбивцю своєї рідної доньки! І про те навіть не здогадується! Як тобі така історія?
— Що? — виручила очі від подиву Настя. — Не може бути! Ні! Це не можливо!
— А тепер слухай уважно, я зараз можу тебе вбити, але разом з тобою до іншого світу попаде і моя мама. Вона має нервовий зрив і вже готова кинутись з вікна. Єдине, що її тримає, це усвідомлення того, що вона потрібна дітям, яких лікує.
— Звідки ти знаєш? — прошепотіла Настя.
— Тут я знаю все! Або ж, другий варіант…
— Відпусти мене негайно, я мушу врятувати її поки ще не пізно! — перервала її Настя.
— Уважно слухай, я тебе відпускаю, у тебе є хвилин 10 добігти до неї і розказати всю правду, мусиш розказати, де згнило моє тіло і через дзеркало мусиш зі мною звʼязатись. Я не встигла з нею правильно попрощатись, через це тут і застрягла.
— То хутчіш відпусти мене! Ми ж її обидві втратимо, дурепо!
— Все під контролем! Сюди слухай, уважно, це найголовніше! Для звʼязку зі мною тобі потрібно трохи довше хвилини дивитись у дзеркало, але так, щоб жодна інша душа у ній не віддзеркалювалась! І звʼязатись зі мною мусиш відразу після розповіді про мою смерть. Я буду рівно три з половиною хвилини тут, а потім переміщуюсь в інший світ. Не зробиш цього і повір мені, твоє життя перетвориться на суцільний жах!
— Я готова зробити усе, аби лише полегшити страждання Єві! І якщо я побачу, що вона не в змозі буде слухати тебе, я з тобою не звʼяжусь! Хай краще буду страждати я! Я сильна. І повір, я тебе переживу, і з усім впораюсь! — відрубала Настя і з викликом подивилась у очі дівчини.
— Тільки спробуй мене підвести! — закипіла незнайомка і накинулась на Настю.
Вмить в очах потемніло, дівчина втратила рівновагу і вдарилась об щось потилицею. Здалавось її обличчям почало розтікатися щось тепле і липке. Воно спускалось на очі і текло розпашілими щоками.
— Настю, з тобою усе добре? — почувся голос Віки.
Дівчина спробувала розплющити очі і побачила стурбоване обличчя, яке було схилене прямісінько над нею.
— Що трапилось? — роззираючись довкола, запитала дівчина.
— Ти розбила лоб, вдарившись у дзеркало, і втратила свідомість, — тремтячим голосом відповіла дівчина. — Але не турбуйся, швидка скоро приїде.
— Я приніс води, — гукнув десь зі входу в лабіринт хлопець.
— Швидка… — луною повторила Настя і її зіниці звузилися. Вона зненацька підірвалась з підлоги і доторкнувшись обома руками за дзеркала попрямувала назад до входу. Раптом вона відчула сильний гострий пульсуючий біль в її долоні, але не було часу роздивлюватись що там трапилось. І вона просто побігла, не озираючись на крики і ледь не збивши з ніг сіроокого хлопця.
Вибігши на вулицю, вона усвідомила, що залишила наплічник в лабіринті. Не було часу повертатись за ним, тож не гаючи ні секунди, Настя хутчіш помчала в сторону центральної площі. Їй було байдуже, що доведеться штовхати сотню людей, у неї була більш нагальна проблема, яка стосувалась життя і смерті.
Вона бігла наче рись, її голову турбували лише думки про те чи встигне вона. Настя навіть не задумовувалась про те, що доведеться їй сказати, не думала з чого почати розмову і не підбирала підходящих слів у випадку, якщо доведеться боронитись або ж втішати жінку. Дівчина мала перед собою ціль і стрімголов до неї летіла.
У центрі люди повзали, наче черепахи, і Настя скажено бісилась і проклинала їх усіх в ті моменти, коли натовп не пропускав її. Дівчина бігла і штовхала всіх не тільки плечами, а й розштовхувала натовп руками, сухо перепрошуючи. У її голові йшов відлік секундам і хвилинам витраченим на дорогу.
Нарешті вона добігла до школи, де знаходився кабінет психологині. Зі сторони центрального входу не було видно вікон її кабінету, тому не можливо було перевірити чи жінка ще досі в кімнаті.
Настя залетіла у будівлю і побігла коридором прямісінько до темно-коричневих деревʼяних дверей. Вона різко смикнула за золоту металеву ручку і відчинивши двері закричала:
— Зупиніться!
У її голові якраз відлік добіг кінця девʼятої хвилини і обвівши поглядом кімнату Настя помітила зіжмакані паперові хустинки на столі і жінку, яка стояла на підвіконні перед відчиненим навстіж вікном і шморгала носом.
— Прошу, не робіть цього! — підійшла ближче до жінки Настя і потягнулась до нею рукою.
Психологиня повільно розвернулась і стала до неї у півоберта. Її погляд втупився у долонь дівчини.
— Злазьте звідти! Пані Єво, ви потрібні цьому світу… — на мить дівчина урвала мову і зазирнувши прямо в заплакані очі жінки вона додала: — Ви потрібні мені!
Єва кинула смутний погляд на обличчя дівчини і похитала головою на знак незгоди.
— Я… Я не здатна допомогти собі, що вже тут казати про допомогу іншим? — хрипким голосом прошепотіла жінка і похилила голову.
Настя взяла своїми гарячими долонями руки Єви і простягнула їх у свою сторону.
Психологиня здригнулась і, отямившись, побачила глибокі порізи, що тягнулись вздовж усього чола дівчини. Вона скрикнула:
— Дитино, що трапилось?
— Злазьте з підвіконня і я все розкажу, — погладила її по руці дівчина і, забравши свої долоні від її рук, відчула пекучий біль. На руках психологині залишились подряпини.
— Що з твоїми долонями? — не переставала питати жінка, злізаючи з підвіконня і звеліла: — Покажи їх!
Як тільки Настя їх перевернула, то побачила на правій долоні чималий шмат дзеркала, який міцно впився в її шкіру.
— Сідайте на канапу і налийте собі щось, історія буде короткою, але дуже шокуючою. Єва послухалась і повільно поснувала до канапи, що підпирала протилежну від робочого стола стіну.
Сенс слів до неї дійшов лише за пару хвилин і вона посилкувалась пожартувати, хоча її голос прозвучав напрочуд розпачливо:
— Це робоче місце і кабінет лікаря, тут жодного виду алкоголю нема, навіть щоб протерти твої рани.
— Пусте, — пробурчала дівчина, усвідомивши, що настала черга переповідати всю дурню, яка з нею трапилась.
— Ви як? Може розкажете, чому хотіли так швидко покінчити з собою, — тихо і ненавʼязливо запитала Настя, хоча вона чудово розуміла чому.
— Ні, про це говорити не хочу…
— Ви поводитесь не краще за мене, — усміхнулась Настя і присівши поряд на канапі турботливим голосом запитала: — Розкажіть, що ви відчуваєте?
Питала вона щиро і дійсно хотіла знати стан жінки перш ніж сипати сіль на рану лікарю, який завжди так добре і тепло відносився до неї, розповідаючи казочки про її померлу доньку.
Жінка лише втупила свій погляд у підлогу.
На мить між ними запала тиша. Кожен думав про своє. Насті ж набридали навʼязливі думки, що правда має бути розказана. Вона хотіла розповісти не через страх, що її переслідуватиме дивачка протягом решти життя, найбільше їй дошкуляла совість і почуття провини.
Вперше вона подумала про свою поведінку під іншим кутом і дійсно усвідомила, що накоїла дурниць, які тепер неможливо виправити. Усе, що вона здатна була зробити для цієї жінки, яка їй була не просто симпатична, а яка була неймовірно цінною для неї, це бути чесно і розказати усю правду, щоб це не коштувало. Лише зараз Настя усвідомила, що можливо після розкаяння вони ніколи не побачаться і Єва ніколи їй не пробачить, однак вона мусила розказати усе як є насправді, виражаючи шану і любов до неї за все хороше, що вона зробила.
Настя не врахувала лише одного: лікарю, який знається на будові мозку і психології людини важко повірити в таку байку.
— Ти жартуєш, — істерично розсміялася жінка у відповідь на почуту історію. — Ти знущаєшся з мене? Невже не бачиш, що мені погано? Нащо різати себе і видумовувати такі жарти? Настю, ти доросла людина, візьми себе в руки! — вона сміялась і плакала водночас.
Дівчина обійняла її і тихо промовила:
— Я знаю, у це важко повірити, але ви мусите! Це необхідно!
— Закрили тему! Настя, це не смішно! Годі вже, будь ласка! — сльози жінки почали литись ще сильніше з її запухлих очей.
Настя трохи подумала, що може переконати Єву, і раптом її очі округлились. Єдине, що могло пролити світло віри у цю історію, був звʼязок з незнайомкою. «Але ж час!» — проскиглила подумки Настя і рвучко зістрибнувши з канапи вона окинула поглядом кімнату.
— Я мушу вам дещо показати! Дзеркало є?
— Дитино, вгамуйся! Бо це не жарти і я тобі скоро викличу психічну допомогу. З такими розладами я тобі вже не допоможу! — серйозно заговорила жінка, стискаючи горло, в намаганні стримати плач.
«От халепа! Мій наплічник!» — закрила очі дівчина і вмить швидко їх розплющила.
Вона глянула на долоню і рвучким помахом руки витягнула скло з неї. Рана запекла ще більше і з нею цівкою по руці потекла кров.
— Що ти в біса робиш? — загарчала жінка.
— Просто не дивіться в дзеркало! Ні в якому випадку!
— Що?
— Не зазирайте до дзеркала, там не мусить бути вашого віддзеркалення! — прокричала Настя і, ставши обличчям до психологині, подивилась у шматок розбитого дзеркала розміром з коробку від сірників.
У голові пішов відлік «Один, два, три, чотири…»
— Що ти робиш? — не вгавала плачучи жінка — Я нічого не хочу ні знати, ні бачити! Ти псих! Я не хочу з тобою говорити.
— Просто побачте, те, що ви маєте побачити, і я вас більше не турбуватиму, — не відводячи погляду, відказала Настя.
За кілька митей вона дорахувала до шістдесятої секунди, але нічого не трапилось. Дівчину почали поїдати зсередини її ж надокучливі думки: «Що як дзеркало замаленьке? А може я зашвидко порахувала? А що як я не вклалась у час? Може я недостатньо уважно дивилась?».
Роздуми перервало видозмінене її віддзеркалення і в цю ж мить її серце перестало битись з такою шаленою силою.
Зненацька вона відчула, що тіло перестало її слухатись і ноги самі по собі закоркували ближче до Єви. Вільна рука дівчини потягнулась до обличчя жінки і ніжно доторкнулась до її щоки.
Єва лише боязко дивилась на Настю, яка на мить перестала бути схожою на себе. Погляд дівчини ні на чому не був зосереджений.
Настя почула у голові голос, який не належав її. Він кричав настільки голосно, що на мить заглушив думки. «Це я в твоєму розумі. Мені треба лише хвилина! Я скористаюсь твоїм тілом», — розпачливо благав голос, а у відповідь Настя про себе закричала: «Я тобі цього не дозволяла! Геть з моєї голови! Я не твоя рабиня!». «Прошу, менше хвилини! Благаю!» — скиглила дівчина з задзеркалля.
І тоді тіло різко сіпнулось у сторону, ухиляючись від зацікавлених очей Єви, яка під час суперечки опинилась майже за спиною дівчини і вже готувалась заглянути до дзеркала.
— Мамо! Чуєш мене, мамо? — плаксивий голос долинув від Насті.
— Це ж не твій голос! Це ж голос… О Господи! Припини! Настю, це не жарти!
— Мамо, знаю, це не жарти. Але ми дійсно маємо змогу хвилинку поговорити. Це я, Софія!
— Соня, — губи жінки розпливлись у посмішці а з очей безупинну скрапувати сльози з розміром як у крокодила.
— Ця дівчина казала правду...
— Але… — перебила мову жінка.
— Цить! Мало часу, говоритиму я! Я більше ніяк не зможу використовувати свою вбивцю для контакту. Вибач, що рік тому я втекла… Я тебе безмежно любила, люблю і буду любити! Дякую за все. Ти мені подарувала чудове життя! І, на жаль, не всі його мають… Я бачу як ти потрібна дітям і особливо цій дівчинці, тому прошу, не думай вбивати себе раніше часу. Віддай свою любов тому, хто її потребує. Мамо, пробач і мені за мої проступки і цій дівчині, бо не знала вона, що робила. Минуле не змінити і тому треба його відпускати і пробачати. Я люблю тебе, прощавай!
— Соня! Соня! Повернись! Донечко, я люблю тебе! Я на тебе не злюсь! Софійко, я тебе люблю… — її нижня губа затремтіла ще більше і вона вибухнула плачем, наче мала дитина.
Настя впевнено підійшла і обійняла жінку, все ще вдивляючись у дзеркало.
— Прощавай, Софійко, — ледь чутно видавила з себе Єва і рука Насті, яка стискала уламок дзеркала опустилась. Дівчина оговталась і невпевнено позадкувала.
Жінка помітила це і підскочивши з канапи ближче до неї дала сильного ляща, від якого щока Насті стала пурпуровою і від сили якого її відкинуло в сторону.
— Це тобі, за весь біль, який ти змусила пережити мою доньку і мене! — закричала на неї жінка.
У Насті покотились щоками сльози. Вона плакала не від болю, навпаки хотіла аби її Єва ще кілька раз вдарила або й навіть вбила, бо відчула настільки жорстокою вона була до людей і цей один ляпас не міг зрівнятись зі стражданнями, на які вона нарікала цю сімʼю. Їй було гірко, що вона таке вчинила, соромно. Вона відчувала ненависть і огиду вперше в житті до себе самої. Дівчина ладна була втекти з кімнати, але вона усвідомлювала, що втечею проблемі не зарадиш. Настя стишено мовила:
— Якщо ви мене ніколи в житті більше не захочете бачити, то я вас зрозумію, — крізь задушливі сльози вичавила дівчина.
— Якщо? Якщо? Ти кажеш якщо? Геть! Пішла геть! — крикнула жінка і повернувшись до дівчини дала ще кілька ляпасів.
Настя позадкувала і вибігла в коридор. Вона хотіла бігти куди очі гляділи, але вона відчувала себе винною у всіх бідах цієї сім‘ї і не могла відійти далі ніж до кінця коридору. Вона сіла в кутку і почала захлюпуватись гіркими сльозами. Думки не давали їй спокою. Дівчина обдумовувала можливі сценарії розгортання подій, якщо б вона тоді врятувала Софію, якби б вона взагалі не зустрілась з психологинею, якби б вона не розповіла про це все, або якби вона розповіла в іншому порядку. Від цих думок ставало холодно, вони повільно розривали серце на маленькі шматочки, висасували усю енергію аж поки вона не заснула. Їй снились тривожні сни, в яких вона намагалась вбити себе і врятувати Софію. Сни були мовчазними і химерними… Лише одного разу вона почула, що до неї хтось звернувся. Вона підвела голову і побачила схилену над нею Єву. Настя не могла зрозуміти чи то було реалістичне сновидіння, чи то дійсно відбувалось на яву.
Жінка присіла поряд з нею, обійняла і спокійно сказала:
— Всі ми помиляємось. Я перед смертю Софії з нею посварилась і вона відправилась у ліс сама знаєш по що… Але це в минулому. Я його відпустила. Тепер я тобі більше потрібна ніж їй…
Єва не виглядала заплаканою, а її обличчя було беземоційним.
— Можна до вас на ти? — невпевнено запитала Настя, не підводячи погляду.
— Можеш називати мамою, доня, — посміхнулась жінка і ніжно поцілувала в чоло так само, як колись робила справжня мати Насті. Вони сиділи на голій холодній підлозі мовчки в обіймах одна одної. Настя все ще відчувала огиду до себе за такий вчинок і дивувалась Євиній поведінці. Дівчина мала величезне бажання закінчити життя самовбивством, однак досить сильно любила цю жінку, яку вона хотіла називати мамою, і заради неї не могла цього зробити. Настя не могла скривдити цю людину ще раз.
Настя стала рабом своєї злості і ненависті, рабом своїх помилок і вчинків, які не змогла залагодити вчасно. Тепер вона відчувала, що ніколи їй не досягти спокою ні у світі живих, ні у світі мертвих. Ніколи не забути їй, як жахливо вона вчинила і які страждання змусила пройти цю благородну жінку. Совість залишиться з нею назавжди і постійно нагадуватиме про її вчинки…