По ніжній дівочій щоці скотилася гірка солона кришталева сльозинка і, потрапивши на куточок тоненьких блідих сухих вуст поповзла до загостреного витонченого підборіддя. Тиха спокійна музика розливалась по всій невеличкій кімнатці смутком. Здавалось, все, що тут знаходилось було похмуре та зажурене. Лише ніжне м’яке помаранчеве світло від свічки грайливо бігало по стінам. А одненький яскравий язичок полум’я час від часу боягузливо тремтів від тяжких зітхань дівчини.

Її великі карі очі були мокрими, а довгі вії злипалися між собою. Маленька голівонька була опущена на коліна, що тонкими ніжними руками легенько обіймались і притискались до грудей, а погляд спрямований на заспокійливе тепле полум’я.

Останнє зітхання панянки пролунало занадто гучно, перервавши на мить безкінечний потік музичних хвиль. Дівчина, яка до того сиділа на підлозі притулившись спиною до стіни, встала на рівні, взявши свічку, і попрямувала до вікна.

Раптово сум та журбу на хвильку приглушив гучний веселий звук повідомлення, що прийшло на телефон. Очі Олени розширились, вустами пробігла миттєва посмішка і серце забилося сильніше та гучніше застукотіло. Однак одразу за цим дівчину огорнув сумнів. «А що як не він? А що як там якесь гостре образливе слівце? А що як щось незначне? Це може мене відволікти від роздумів і згодом страждатиму ще більше», - промайнули неусвідомлені думки підсвідомості у голові Олени, і панянка тремтячою рукою вмить вхопила телефон зі столу і стиснула його. Її пожирали з середини цікавість та бажання якнайшвидше дізнатись правду. Невідомість завжди лякає. Провівши пальцем по екрану, дівчина миттю пробіглась очима по склу.

Так, її підсвідомість не обманула. Це не був той, від кого вона вже другу годину чекала повідомлення. Олену пронизав холод і вона імпульсивно відкинула телефон на ліжко. Поставивши свічку на стіл, панянка залізла на підвіконня, огорнувши руками коліна та притиснувшись до вікна.

Вмент її тіло знов пронизало холодом, яке йшло від скла. Оленина шкіра стала схожою на гусячу, але на студінь дівчина уваги не звертала. Її турбували лише власні почуття, а погляд ковзав десь у далечині від одного засніженого дерева парку до іншого.

Цим часом давно вже глибока темна зимова ніч чатувала на вулицях міста, охороняючи спокій та сни жителів. Здавалось, все вимерло – ніщо і ніхто не рухалися. Лише холодним білим сяйвом зорі миготіли на темно-синьому безмісячному небі.

Олена часом з надією підводила погляд на ті маленькі срібні цяточки. В ті моменти їй на кілька митей вдавалось відволіктись від її спогадів та думок, які закрались панянці у душу і лягли важким тягарем.

Ось знову її спомини заполонили свідомість. Все ніяк не могла Олена позбутись виду того незнайомця, з яким бачилась в житті лише раз. Безперервно згадувала кожну секунду тих кількох годин, проведених з ним.

Їх зустріч була досить дивною. Коли Олена поверталась додому, то випадково у метро, під час гальмування транспорту, впала на хлопця, що стояв поряд з нею. Він був метри зо два, може трохи менше, одягнений в зимові чорні чоботи, світло-сині джинси, чорну куртку, шкіряні рукавички та темно-синю шапку. На щастя, його міцні накачані руки легко змогли втримати Олену та врятувати від синців. Після цього випадку хлопець з нею привітався та, лагідно посміхнувшись, запитав, чи все гаразд. Відповівши на це, парубок поцікавився як звуть панянку. А далі вже питання за питанням і вони розговорились, уподобавши один одного. Говорили вони довго, аж до повної зупинки метро на Олениній станції. Попрощавшись, дівчина попленталась до виходу. Вона не хотіла йти від незнайомця, на ім’я Андрій. Здається, хлопцю ця розлука теж не сподобалась, і він за секунду до того, як Олена повністю встигнула б вийти з вагона, підскочив до неї та, смикнувши за руку, запропонував погуляти, на що вона погодилась. Олена згадала його карі щирі добрі очі, що випромінювали саму зацікавленість нею, його великі м’ясисті повні блідо-рожеві губи, що розтягнулись в посмішці та м’який ніжний голос…

Тоді, ще під час прогулянки, хлопець постійно щось розповідав, а Олена йшла поряд і мовчки слухала. Ні, це не тому що їй було нудно, нецікаво, байдуже. Це через те, що вона ним захоплювалась і хотіла чути лише один єдиний його ніжний голос на всьому цьому світі. Сама того не усвідомивши, дівчина саме тоді у нього закохалась. І ні, це не просто симпатія, яка мине через кілька днів, а справжнє кохання, яке називають «коханням з першого погляду».

Лише зараз усвідомивши, що закохалась, дівчина ще дужче почала хвилюватись. Олена постійно сумнівалась, чи сподобалась Андрію, тому вкотре почала згадувати як під час прогулянки хлопець частенько тишком намагався на неї поглянути; як, поки ніс її сумочку, роздивлявся сірий шкіряний ремінець; як розглядав телефон, який панянка дала на хвильку потримати; як він крадькома зробив смішну, але водночас милу фотографію себе, скорчивши обличчя. Усім цим вона намагалась лише себе заспокоїти.

На думку Олени всі ці ознаки свідчили, що вона дійсно припала до душі Андрію, але лише одного вона збагнути не могла – чому ж він їй не пише першим?!

Панянка згадала останній момент з їхньої зустрічі і, здавалось, наче відчула знову ті міцні обійми Андрія на прощання. З її ока знову покотилась холодна одинока сльозина і впала на довге пряме темно-русе волосся Олени.

«Чому ж ти мені не пишеш, Андрію? Так, ти досить мило зі мною спілкуєшся у переписці, майже відразу відповідаєш, але не пишеш… Та, останнім часом щось не так швидко і відповідаєш. Невже ти втратив інтерес до мене? Невже тобі я не цікава? У чому ж проблема? Невже все те, що ми відчували тоді, було помилковим? Невже мої почуття не взаємні?»

Від цих думок серце Олени стиснулось від болі, забилося сильніше, наче прагнуло вискочити, і дівчина гірко та голосно заплакала.

Декілька хвилин по тому знову прийшло повідомлення. Як і в перший раз цей звук приніс інтригу. Не в змозі її витримати Олена не роздумуючи підбігла до телефона та поглянула на екран. Так, цього разу це було повідомлення саме від нього.

Але чи воно полегшило становище Олени? Чи воно зараз було потрібне? Дві години потому… Так багато чого змінилось… Олена майже змогла сльозами придушити в собі думку про кохання. Їй майже вдалось приховати від себе закоханість і повірити, що це вона вигадала…Однак це повідомлення після кількагодинного ігнору ще сильніше підсилило її почуття. Дівчина усвідомила, що без нього жити не може… Це лише підлило масло у вогнище, яке пожирає свого ж господаря.

Ця вся незрозуміла ситуація заплутувала і тривожила настільки, що ні про що більше на світі не могла нещасна дівчина думати, як лише про це. Саме сьогодні Олена дізналась на власній шкурі, як невідомість лякає та турбує щосекунди ще більше, ніж конкретні чіткі факти та правда.

В таких випадках кожна дія несе значний наслідок і ніхто не знає як правильно треба вчинити. Невідомість – це найскладніше життєве випробування. Події як не повторювались в точності ніколи до тебе, так і не повторюватимуться у майбутньому житті твоєму та інших. Кожна людина творець власної долі.