Вона поглянула на годинник вже вкотре, знервовано сіпнула доньку за руку, намагаючись вгамувати бешкет малої, але та, звісно, не слухалась.

— Ти вже заспокоїшся?! Давай, вдягай курточку, бо я запізнююсь через тебе на роботу!

— Ну мам, я не хочу в садок, — рюмсала маленька Сел. — Мені там не цікаво, а ще Емре мене за хвостики постійно смикає!

— Ну то скажи про це виховательці, — відмахнулася жінка, нарешті застібаючи змійку на куртці доньки. — Чого ти мені про це говориш?

— Я казала, — надула щічки дівчинка, незграбно намагаючись вирвати прищімлене замком пасмо волосся. — А вона казала, аби я привела тебе.

Айла закотила очі, в чергове перевіряючи годинник.

— Я не маю часу на ваші забаганки, у мене робота. Будеш вередувати, відвезу тебе до баби в село, то будеш там курей годувати!

— Краще курей годувати, — ще більше набундючилась Сел, полишивши спроби вивільнити власне волосся. — Вони мене не ображають.

— Ну то й поїдеш! Не буду запізнюватись через тебе! — пихтіла жінка. Їй, здавалося, скоро пара з вух полізе. — Давай, йди!

Не встигли вони сісти в машину, як Айлу ледь не збив з ніг якийсь молодик. Проїхав на скейтборді майже перед носом. Жінка інстинктивно завмерла на місті, проводжаючи парубка поглядом аж доки він не сховався за рогом. Чи їй здалось, чи в останню мить він озирнувся і якось лихо їй всміхнувся?

Пригладила акуратно зачесане волосся долонею і лише тоді збагнула, що та рука у неї повинна була б бути зайнята донькою. Роззирнулася, помічаючи Сел сидячою на задньому сидінні автівки.

— Що? Як ти сіла, авто ж було зачинене? — підбігла вона, з легкістю відкриваючи начебто замкнуту дверцяту. — Що за чортівня... Що, невже забула закрити?..

От роззява! — сварила Айла себе. Як можна було не закрити двері авто? Раптом би злодії які? Сел сиділа на задньому сидінні мовчки. Дуже вже розумною дитиною вона вродилася і добре розуміла все, що довкола діялось. Одного лише не могла збагнути — чому мати її така на неї зла?

Айла впевнено вела машину, звертаючи то в одну вуличку, то в іншу. Час від часу поглядала на доньку у дзеркало заднього бачення. Щораз якось розчаровано зітхала, ніби сподівалася, що те сидіння виявиться пустим. Але ні, це був не сон. П'ять років тому вона й справді народила. Народила, аби весь цей час шкодувати. Ну яка з неї була матір, ну нащо їй була та дитина?

Чоловік, від якого молода телеведуча завагітніла, не наполягав на аборті. Просто зник з її життя, та ще й так майстерно, ніби вже робив так десятки разів.

— Дрімкреш... — мимохідь ковзнула поглядом назвою, зупиняючись на світлофорі. Дивна вулиця.. Невже така була?

Той чоловік на аборті не наполягав. Навіть не заїкнувся про нього. Хоча сама Айла кілька тижнів не випускала того слова з голови. Але вона надто боялася. Боялася того, що завагітніла; боялася втратити роботу через дитину, але й позбутися її боялася. Раптом би щось пішло не так і це б вплинуло на її здоров'я? Того самого можна було б чекати й від пологів, але все ж аборт був їй страшним словом. Вона не наважилась його зробити.

До дитячого садочку Сел лишалося хвилини дві їзди. Прочитавши чергову зовсім незнайому їй назву вулиці Айла нарешті оговталась від своїх обтяжливих дум. Уважно придивилася довкола. Коли це тут були такі старі забудови, то ж ніби новий район?

Враз з-за рогу повільно випливла упряж з двох білосніжних коней. Вони з легкістю потягли за собою невисоку карету із затуленими фіранками вікнами. Цок-цок-цок.

Айла провела екіпаж здивованим поглядом, а донька відразу вибухнула емоціями:

— Ого! Конячки! — вигукнула вона, припадаючи до вікна. — Клас! Мам, а я хочу на конику покататись!

— А ще б ти чого хотіла? — огризнулась жінка, аби остудити запал малої, а тоді тихіше додала: — Понавигадують розваг — в каретах возитись...

— Ну мам, — жалібно пропищала дівчинка. Просити про щось у матері було страшно, бо легко можна було нарватися на черговий прочухан, але дитяче бажання брало верх. — А може хоч у зоопарк?..

— Аякже! — пробубніла Айла. — Я не маю часу на твої примхи.

Щосили вона надавила на педаль газу, роздумуючи про те, що чим ближче вони під'їжджали до місця призначення, тим менше вона спізнавала місто, в якому прожила вже добрий двадцяток років. Може знімають якийсь фільм? Бо що це за здоровезні дерев'яні вивіски, збиті із кількох кривих дощин? Що це взагалі за будівлі такі — з необтесаного каменю, обрамлені дерев'яними каркасами, ніби те каміння може розсипатись без підтримки? А дорога — бруківка, та хіба тут не асфальт лежав? Таке зробити коштує страшних грошей і геть не виправдане в наш час, — знову думала жінка, тривожно озираючись.

"Краща пекарня Дрімфога" — красувалося над дверима у будинок, в якому орієнтовно мав би знаходитися дитячий садок Сел.

— А куди ми приїхали? — тихенько запиталася дівчинка, соваючись від одного вікна до іншого, роздивляючись дивину широко розплющеними карими очима. Мати їй не відповіла. Вона поглянула на електронний годинник на тонкому зап'ясті, але той не працював. Так, як не працював мобільний та навігатор, прикріплений до панелі автомобіля.

— Якого біса?..

Було справді якось лячно. Здалеку почулося іржання коней, а за кілька митей в паралельній вуличці промайнув ще один екіпаж.

— Сиди тут, — наказала Айла, виходячи з машини.

Двері в ту найкращу пекарню чогось так противно скрипнули й в ніздрі відразу вдарив запах випічки. Рот наповнився слиною, ніби їй вже хтось просто перед носом помахав запашною булочкою. Вона так поспішала на роботу, що навіть і кави не встигла сьорбнути. А ще ж Сел треба було збирати!

Айла озирнулася на всі боки, але не побачила продавчині. Ні за прилавком напроти дверей, ні десь по кутках невеликого залу.

— Агов! Агов, є тут хтось? — покликала вона.

— О так, так, любонько! — хтось квапливо відповів, але жінка не могла зрозуміти, звідкіля той голос міг лунати. З-під прилавка енергійно вискочила повненька жіночка з вкладеним на потилиці волоссям. Ніби бочечка з медом вона покрокувала на своє робоче місце.

— Погожої днини, моя люба! — привіталася вона нарешті, уважно оглядаючи жінку. — Чого бажаєш? Є свіжий хліб, ще теплий. Є пироги: з яблуками, з грушевим повидлом, з вишнями. Чого панночка бажає?

Айла насторожено озиралася на широкі дерев'яні полиці, кріплені до стін.

— А скажіть, — мовила, бо не було сили корити себе здогадками та припущеннями. — Що це тут відбувається? То якийсь фільм знімають, чи що? Чи я десь заблудила? Де ми?

Жінка всміхнулася й вийшла з-за прилавка до Айли, торкаючись її ліктя.

— Ти у місті Дрімфог, дорогенька.

Продавчиня вивела її на вулицю з таким виразом обличчя, немов би збиралася показати своїй відвідувачці цілий світ.

— Ти прибула в хороший час, дитино. Зараз якраз будуть проводити страту.

— Що? — Айла ледь не зірвалася на крик, тривожно озираючись увсібіч. — Яку страту?! Про що ви говорите? Так, просто скажіть, як звідси виїхати? Як я могла сюди потрапити...

— Та не поспішай так, — продавчиня заспокійливо знову торкнулася руки жінки, від чого та сіпнулась. — Ніхто нікуди не потрапляє просто так, тож не хвилюйся.

Зовсім близько заіржав кінь й обидві жінки озирнулися. До них поважно, цокаючи підковами по бруківці, йшов білосніжної масті кінь. Верхи на ньому їхав молодий парубок, зі скуйовдженим волоссям та якоюсь широкою, знайомою посмішкою. Ніби Айла зовсім недавно його бачила.

— Пем, з ким це ти тут? — звернувся він до продавчині.

— Гості у нас, шерифе, в місті. От, пропоную їй на страту подивитися, он на площі вже люд збирається, а вона все поспішає.

Парубок окинув жінку з ніг до голови й ще ширше (хоча як вже можна було ширше?) всміхнувся. Повільно потягнув упряж та став обходити автівку.

— Я бачу гостя чимось стривожена. Певно має якийсь тягар, — глибоким голосом, що його ніби підхоплював вітер, промовив той шериф. - Не затримуй її, коли не хоче лишатися.

Неймовірно гарний жеребець, розмахуючи туди-сюди хвостом, розмірено поцокав у глиб вулиці.

— Не хвилюйся, люба, — знову промовила продавчиня. — Дрімфог забере твій тягар.

— Авжеж! — буркнула Айла, сіла в машину та рушила як лишень могла швидко. Їхати геть треба із того Дрімфогу, тут якісь божевільні! Страта? Про яку страту вони говорили? Де взагалі взялося це місце?

Про який тягар казали? Було б добре, якби хтось забрав її тягар...

За звичкою глянула у дзеркало заднього бачення, а тоді очі її широко розкрились від жаху. Врадивши по гальмах що було сили, вона сама ледь не видавила чолом лобове скло, а тоді озирнулася назад. Заднє сидіння було порожнє.

— Сел? Сел!

Вона чомусь вискочила з автівки, ніби її хто вжалив. Чорт! Довкола була безлюдна кам'яна вулиця. Вікна будинків видавалися чорними пустими очицями, а двері їхні — низькі та широкі — здавалися пащеками хижаків. Ніби те невідоме місто намагалося зжерти її. Захопити в полон. Знищити.

Айла підстрибнула на місті, коли десь із тієї сторони, звідки вона щойно чкурнула, пролунало довге сурмління. А тоді цілий натовп весело заволав. Жінка знову сіла за кермо, вертаючись назад. Гнала, ніби скажена. У якусь мить навіть побоялася, що просто не впорається з кермуванням.

Як вона могла не помітити, що Сел немає в машині? Може тому, що вона думала про роботу, про дивне місто, про те, хто міг організувати такі декорації, про дивного хлопця зі знайомою усмішкою — про все, але не про доньку? Вона була її тягарем протягом довгих п'яти років і буде ним все життя. Вона не наважилась позбутися її, поки могла, а тепер мусіла тягти на собі.

На собі. Себе. Я.

Робота, кар'єра.

Я не маю часу. Це не мій клопіт.

Тягар.

"Дрімфог забере твій тягар"

Цього разу загальмувати ледь вдалось. З-під коліс повалив чорними клубками дим і шини засвистіли. Натовп налякано озирнувся, але забачивши жінку, котра вибігла із залізної коробки, вирішили, що то геть не цікаво. Набагато цікавіше відбувалося на дерев'яній сцені, що її обступили всі ці люди. На ній стояли, зв'язані по руках однією мотузкою, кілька дітей. Серед них Айла побачила свою темнокосу Сел.

— Доню! — закричала, але просто перед носом ніби нізвідки з'явилася коняча морда. Жінка відсахнулася й підняла голову, зустрічаючись із холодним поглядом шерифа.

— Ти ж поспішала, гостю, хіба ні? На роботу, чи куди там?

— Там моя донька! Моя донька!

Айла кидалася то в один бік, то в інший, але вершник зі злорадною посмішкою щораз перегороджував їй дорогу.

— Нащо вона тобі? У тебе ніколи не було на неї часу, вона лише обтяжувала твоє життя. Дрімфог забере твій тягар.

Знову, знову ця фраза.

Хтось із дітей закричав, так голосно та надривно, ніби ті дитині кожну кісточку ламали. Проте вона не спромоглась побачити, що там сталось. Вона кричала, але темрява затягувала її назад. Здавалося, то котрийсь із тих страховидних будинків затягує своїм широким ротом її до себе. Таки хоче зжерти.

А раптом то кричала Сел? А раптом ці сектанти у цьому дивному місті їй щось заподіяли?

Жінка на щось впала. На щось доволі м'яке, бо не відчула болю. В паніці скочила на ноги, але не знала куди бігти, бо скрізь було темно. Гамір натовпу, збудженого виставою, принишк і звучав ніби в її голові. Тихесенько, але так нав'язливо, ніби отой комар, який літав над вухом.

— Мамо.

— Сел? Сел, доню! — вигукнула жінка, зриваючись у бік того голосу, але відразу ж зупинилася.

Перед нею розгорнувся ніби старий відеозапис. Її донька стояла перед нею, тримаючи в руках плюшевого кролика і жалілася, що не може заснути.

— Сел, йди в кімнату й лягай спати. Я ще маю роботу, завтра ефір, — відмахнулася вона тоді. Похнюпившись, дівчинка пішла до своєї кімнати.

Жінку струсонуло, ніби хтось не видимий розвернув її. Там була інакша подія, самої Айли там не було. То був садок, у який ходила її донька. Зараз вона, сердито звівши тоненькі брови, кидалася якоюсь іграшкою у хлопчака.

— Емре, відстань від мене!

— А що ти мені зробиш, а що ти мені зробиш? - кепкував малий, ухиляючись від чергового снаряду.

— Сел! — до них підбігла вихователька. — Сел, що ти робиш? Не можна кидатися іграшками, раптом ти когось пораниш?

— Емре тягне мене за волосся! — пожалілася дівчинка. Вона абсолютно точно ледь стримувала в собі сльози.

— Емре, перестань так робити! — суворо наказала жінка й звернула увагу на інших дітей. Хлопчик показав Сел язика і продовжив кепкувати:

— Так що ти мені зробиш?! Рюмса Сел.

— Я розкажу про все мамі! — відчайдушно гепнула ніжкою об підлогу. Розбишака на те лише засміявся.

— То й що? Всі знають, твоя матінка все одно не прийде! Вона ніколи навіть не заходить сюди.

Айла стояла ніби паралізована, а в грудях з кожною хвилиною починало боліти більше й більше. Сел казала їй про цього хлопчика і сьогодні вранці також. І ще кілька разів до того. А у неї ніколи не було часу.

Невидима земля під ногами щезла і вона з однієї темряви провалилася в іншу. Цього разу зустріч з твердинею була болючою, віддала тупим ниттям в руках та ногах. Розплющивши очі, жінка перелякано зойкнула. Просто під нею знаходилася та сама сцена, обступлена натовпом із дивного міста. То була страта. Справді страта. Маленьких дітей один за одним підводили до вішальниці й надівали зашморг. Айла билася руками об ту скляну підлогу, кричала та молила зупинитися. Там була і її Сел. Просто стояла, низько схиливши голову.

Люди вибухали хвилею задоволених овацій, коли чергове життя припинялося.

— Чому? Боже, чому?! Нащо ви це робите!?

Її голос надривався до хрипіння, розлітався темними околицями й відбивався так, ніби десь далеко все ж були стіни.

— Ці діти не потрібні їхнім батькам. Нащо їм страждати, бувши непотрібними у цьому світі? — промовив голос нізвідки, а уява Айли домалювала зухвалу посмішку на обличчі того вершника. — Дрімфог забирає тягарі.

Знову, знову ці слова!

— Ні!!! Прошу, не треба! — вона не відчувала болю, котрого завдавала собі, б'ючи кулаками об підлогу. — Це помилка! Ні! Вона мені потрібна, мені потрібна моя донька!

Крізь сльози вона ледь могла розгледіти темно-каштанові хвостики Сел. Здоровенний дядько у чорному вбранні натягував їй на шию мотузку.

— Сволоти! Хворі сектанти! Припиніть!

Щось із силою вхопилося за її потилицю й з розмаху уткнуло в підлогу чолом.

Айла ще не розплющила очі, а вже зрозуміла, що сьогодні якось надто вже сонячно.

— Пробачте, я не встиг скерувати скейт. З вами все гаразд?

Здивовано підвівши погляд жінка побачила перед собою чорнявого юнака, котрий тримав однією рукою скейтборд. Торкнулася власної голови тремтячими пальцями, ніби їй не вірилось, що та голова у неї є. Хлопець стурбовано слідкував за її діями.

— Мамочко, з тобою все добре?

Айла різко, аж до запаморочення, повернула голову. Поряд з нею на колінках сиділа Сел, з повними очима сліз.

— Пані, я... Мені дуже шкода, я справді не хотів. Може викликати швидку?

Вона ледь встигла з під'їзду вийти, а на неї наїхав скейтбордист.

— Все гаразд, — охриплим незрозуміло від чого голосом промовила, повільно підіймаючись на ноги. — Нормально. Нічого страшного. Та будь обачнішим.

Парубок, котрий очікував на цілий скандал, на радощах швидко побажав гарного дня та зник за рогом. Щойно Айла трохи прийшла до тями, аж помітила, що її автомобіль припаркований геть не так, як зазвичай. То вона його примудритися поперек поставити? Ніби щойно вже десь їздила.

Вони рушили запланованим на сьогодні маршрутом. Їхали мовчки, але жінка ніяк не могла заспокоїти свою тривогу. Ніби вона забула щось дуже важливе. Ніби сталося щось дуже вагоме, але якось щезло із її спогадів.

А! Сел перед виходом про щось просила. Схоже, це для неї важливо.

— Послухай, доню, — промовила вона раптом, від чого дівчинка аж здригнулася, — то як там звуть того хлопчака, який тебе ображає в садочку? Зайду-но я сьогодні до вас.