«Я міцно тримаю Ізабеллу в обіймах. Вона, тремтячи, дивиться на мене, горнеться до мене, ми сидимо поряд — двоє чужих людей, які нічого не знають одне про одного, а обнялися тому, що не розуміють одне одного і вважають одне одного не за того, ким той є насправді, а проте знаходять короткочасну втіху в цьому нерозумінні, в подвійному, потрійному, безмежному нерозумінні; і все ж таки це єдине, що, мов веселка, здається містком там, де містка не може бути, — відображення одне в одному двох дзеркал, які безліч разів повторюються, віддаляючись у безмежну порожнечу.» Еріх Марія Ремарк. «Чорний обеліск»

«Кохаєш? Я чую її голос, іноді я ще чую його. Але лише у своїх снах. Кохаєш? Так, - відповідаю я. Так. Справжнє кохання ніколи не помре.» Кінг Стівен. «Нона»

1.

- Нагадай, а як ми вперше зустрілись?

Він розплющив очі, і побачив перед собою її смішні, розкосі очі. Світло сірі в темряві. Розкосі – бо якими їм бути ще, коли лежиш в ліжку, носом до носу?..

- Вперше побачились?.. – Його долоні гладили її по голові, поки він згадував. Припинивши на секунду пестити волосся, він ледве потягнув його, аж поки дівчина не закинула голову із стогоном несподіванки, розкривши йому шию. А він зарився між шиєю та її ключицями, вдихаючи запах шкіри, поту, волосся, постільної білизни, сліз та сміху:

– Ні, спочатку ми почули один одного… Був вже кінець робочого дня, темно та втомлено. Ми здзвонились, бо ти мала жили поруч. Я не знав як ти виглядаєш, а ти – як виглядаю я, та ми розуміли, що від цієї розмови мало залежати наше майбутнє.

Розкосі очі посміхнулись:

- То це була любов з першого погляду?

- Ні, з першого слова.

Вона сміялась, насолоджуючись його м’яким сонним голосом. Але котра ж година? Коли вже голос зміниться на холодний та зайнятий?

Дівчина повернулась до нього спиною, виглядаючи циферблат на газовій плиті.

Той самий, що то «00:00», то «02:02». Взагалі, вони перебрали та знали напам’ять дуже багато чарівних комбінацій: «22:22», «23:23», чотири нулики (це щось особливе і смішне, бо то значило що вони вже два дні разом), «01:01», «02:02»… нечасто - «02:22» (бо скоріше засипали, втомившись від сексу). І зовсім рідко і вже без особливої чарівності – «08:08». І, несподівано, «09:00»! Чомусь дев’ять теж було такою собі дивною магією її квартири, хоча вже трішки сумною. Як опівніч – тільки навпаки, бо ця комбінація відсікала день разом від дня по одинці…

Тож комбінації від 9 ранку (вся величезна купа цифр – 16:16, 17:17, і далі – вісімнадцятки, дев’ятнадцятки) якщо вони й спостерігали, то вже поодинці, тож в тому вже не було дива. Тож це було не то, і про це не будуть писати. Бо воно десь там, не тут.

- Ти не повіриш… Вже вісім двадцять! – Вона так звичайно не казала. Бо можна було мовчки, одними очима відповісти: ще можна спати. А зараз не втримали подиву, і знову змішались в звучанні її голосу різні полюси емоцій: трішки розпачу, що вже майже дев’ять, і щирого подиву, бо ні в квартирі, ні за вікнами отого вісім двадцять не було ніяк!

- Правда? – Він піднявся на лікті, озираючись. Очі бігали по відблискам нічного світла на її речам в квартирі, однак хотіли побачити дещо більше – що там, за її стінами? І чому так темно, наче ще навіть не ранок? – Може, то зламалось табло?

- Ні… на годиннику в мене теж той час. І в тебе?

- І в мене…

Здалеку дзвінко застогнала залізнична колія. Потяги продовжували свої сновигання в сталевих обладунках колій. Бились один об одного вагони, мов лицарі на дуелях, розігнавши своїх коней.

Вона навіть не дивилась спеціально, а вже краєм погляду свого бачила його фігуру на фоні вікна. Він, немов відчувши, підхопив її погляд своїм, озирнувшись із посмішкою:

- Слухай, там темно! І вікна ледве-ледве горять в окремих будівлях. І ліхтарі… Якщо б не годинники, то це друга… ну третя чи четверта година ранку. Ніч!

Вона не відповіла, посміхаючись у відповідь. А у відповідь на її відповідь (одні відповіді, без жодних питань, прямо ейфорія) він шаснув до неї під одіяло. Обійняв її за плечі, пірнув в запах її тіла після сну, як в тепле море, а ніч, одягнута в жовте світло ліхтарів, під звуки нічного залізничного вокзалу, охопила їх обох…

Що було потім?

Нічого особливого. Дні, чи може тижні, коли вони, як намисто, назбирали всі ті раніше пропущені смішні поєднання цифр; готували сніданки, обіди та вечері, іноді сперечаючись за можливість це зробити для іншого; нарешті згадали всі ті дрібнички та історії, якими не встигали поділитись по вечорам; проглянули самі старі світлини з глини своїх телефонів; намалювали спільний автопортрет; танцювали повільні танці; боролися (ну як боролися, він вчив її боротись); передивились величезну кількість фільмів, знайшли свої улюблені, та палко обговорювали що могла б статись, якби не…

А чому ні? Їжа та вода все ще були, та їм і не потрібно було багато. Вона трохи морщила носа від фільтрованої води, та згодилась кип’ятити її та пити чаї. Чи багато треба, якщо ти нічого не хочеш?..

А в мережі все було як звичайно. Дні, ночі. Вони не бачили – бо не шукали – новин, а все лише спогади, мрії, фантазії; думки та дурні малюнки, обіцянки та плани, переставлені меблі. Він шикував її книги по зростанню від великої до маленької, а вона сміялась та переставляла їх, кажучи, що справа не в розмірі чи форматі книги, а в тому, що всередині неї…

І весь цей час, як мама за дверима дитячої спальні, ніч навшпиньки тихенько стояла за вікнами будинку. Літня, затишна в своїй прозорості від вуличних ліхтарів, в дірочках від зірок та вікон людей, що ніяк не можуть заснути…

Ви скажете, такого не може бути? Щоб ось так, лише для двох людей, зупинився час за межами їх мильної бульбашки? Ви праві, такого не може бути. Але це трапилось, тож ви помилились.

2.

- Тобі страшно читати про те, що було далі? Мені, якщо чесно, є трохи…

- Може, тоді варто зупинитись ось тут, і залишитись в квартирі, разом? – Вона перебила його думку. – Розкажи краще, як вони спали один з одним, які слова говорили. Там, в темряві… Вони ж були разом стільки днів, там має бути так багато цікавого! Чому ти там швидко по самим лише вершкам пробіг це все?!

- Так, але…

- Ну от, - образилась вона, - знову але… Я не хочу але! Не хочу страшно, треба чи що там ще…

Але він вже поклав руку на ручку дверей. Дивлячись на дівчину, на її обличчі він бачив вже не образу. Ледве ступила вона в коридор, як звично за багато разів розгладились її зморшки, спокійним стало лице. То спокій людини, якій кажуть, що зараз буде боляче, і це треба трохи потерпіти.

Хлопець бачив її ледве злякане обличчя, а потім посмішку розуміння чи переконання себе в тому, що вона розуміє.

В дзеркалі, яке було на дверцятах шафи, відображалась її спина, а також сховані за спину спітнілі долоні. Хлопець дивився в обличчя - впевнена молода жінка із глибокими зморшками на краю носа та губ, із прихованим смутком, але сміливим поглядом… але дзеркало видавало її, показуючи напружені пальці, зведені разом лопатки та танцюючі босі ноги.

Ось так, танцюючи – лівим бочком, правим бочком, маленькими кроками, щоб не злякати, підкрадалась вона до нього, піднімала потроху очі. ЇЇ посмішка стає яскравою та хитрою, бо вона зненацька забули про те, що треба буде трішки потерпіти, вбачивши доладну ціль – обійняти його, перед тим як він вийде за двері.

- Розумієш, все одно треба дізнатись, що там навколо! Подивлюсь, може магазини працюють, як нічні. Куплю горішків зі згущеним молоком, або щось до рамену. – Плечі під його долонями затанцювали знову. Та він лиш міцніше обійняв її: – Просто поруч із будинком, не далі…

Молодий чоловік підхопив пальцями з її голого плеча зелену нитку:

- Звідки це в тебе?

- Я за декілька днів не одягала нічого, крім годинника! Тобі цього мало, ти хочеш влаштувати мені сцену ревнощів через ниточку? – Вже не стримуючи посмішки, реготала вона. – Чи хочеш, щоб я зняла і це?..

- Заберу із собою. – Він демонстративно почав ховати нитку до кишені. – Це вбрання надзвичайно підкреслює твою фігуру…

- Не віддам! – Дівчина схопилась за неї. – Це моя частина нитки, вона тут і залишиться! А ти йди, тримайся за свій кінець. Якщо заблудишся чи буде важко повернутись, то просто дістань цю зелену ниточку, і йди за нею. А буду тут!

Повітря на вулиці виявилось холоднішим, ніж він очікував. Майже мороз. Видихнув, але не побачив пару. Шкіра вже вкрилась дрижаками, і захотілось повернутись в квартиру.

Пусте місто. Окремі освітлені вікна немов обманка, вдивляючись в них не помітити ні тіні. Скло автомобілів, що далі від їх квартири – то мутніші, немов від передзимової паморозі.

У віддалині застогнав залізничний вокзал. Тут, посеред темного малого парку, він звучав низько та загрозливо. Звук лише починався із металевого свисту, що і чули вони в квартирі, але зараз чути все інше, що відрізали він них вікна: падіння тембру до землі, вібрація під ногами і ціла купа малих незрозумілих звуків.

Ні, туди він не піде. Аж ніяк!

Де тут магазин? Хлопець поглянув на свої лодоні – вони почали білити, наче від холоду. Довелось сильно розтерти їх, щоб трішки прилинула кров. Щоки та лоб також німіли, немов все те нічне повітря віднімало в нього життя.

Швидко до магазину, і – негайно повернутися до неї! Навіщо йому було треба виходити? Що він сподівався тут побачити? Зйомочну групу, що затінила вікна в їх квартирі, і знімає реаліті-шоу?

Магазинчик був освітлений, холодний та пустий. Пакети із молочкою понадувались, банани ощирились як гнилі зуби в роті.

Він взяв перший ліпший пакет, і кидав до нього продукти, в яких вона не побачить та не дізнається про те, що відбувається навколо. Але і так, щоб не одними консервами, наче то війна. Добавив алкоголю, то не псується і не псує. Печиво, хоча вона його не любить. О, кока-кола, вона дуже її згадувала..

А потім він заціпенів.

Спиною до нього, біля полиць із водою, стояв чоловік. Сніжно біла потилиця, такого ж кольору руки. Хіба що без інію. Закляк, вже навіть не рухався.

Хлопець почав задкувати. Жодного бажання дізнаватись, що відбулось, вже не залишилось. Тим більше – шукати людей, чи тих хто проживає, як і вони, в стінах власних квартир.

Ні! Тут скоріше всі люди зло, і не варто чогось очікувати, рятувати чи питати.

Думки гарячково бились в його голові: що сказати їй? Що можна розповісти, а чого не потрібно?

Чи може взагалі він зараз приносити оте своє знання, в її квартиру? Запах холоду та гнилої їжі, дзвінких вулиць та гулу чогось за межами залізничного вокзалу?.. Він же якщо зайде, сяде… він не відмиється від побаченого, і білі його руки, як він ними зможе доторкнутись до неї?

Перед очима стояв чоловік в магазині. Він, напевне, теж вийшов просто дізнатись, або взяти щось із продуктів… Може, він сам, і йому не було до кого повертатись? Чи може він занадто довго був в темряві вулиці?

Ось, нарешті, під’їзд. Молодий чоловік заскочив в нього, як до сховища. Серце билось, гумовим м’ячиком підстрибувало на сходинках, аж до третього чи четвертого поверху, де були напівпричинені двері.

За ними горіло світло, виглядав шматочок кросівка, з ледве протертою тканиною. Ні, його це не цікавить! Хлопець пробіг навіть не зупинячись привідкриті двері (вони були закриті, коли він спускався, це абсолютно точно) і вибіг на площадку п’ятого поверху.

Ритмічно постукав у двері, перекинувши пакет в іншу руку. Довгі ручки сумки надавили пальці, тож вони почали німіти. Двері відчинились, але не повністю. З-за дверей виглянуло її злякане обличчя:

- Що… що ти тут робиш?! – Вона прошепотіла це, та звучало це, немов крик. Лице її було білим, очі під гарно випрямленим волоссям широко відкриті та злякані. Озирнувшись, вона вискочила із квартири, ховаючи її за спиною. – Що ти хочеш, я ж просила тебе…

- Хто там? – Хлопець із пакетом, що немов прикіпів до долоні, почав відступати відразу, як почув голос зсередини квартири. Вона швидко нирнула до квартири, на її обличчі майнув задавлений жаль – так на білому листі паперу малюють діти, різкими чорними закорючками – а потім він бачив лише її спину із підтягнутими плечами.

На цей раз без дзеркала, лише її спина, біле волосся. Вона фарбувала волосся, для того щоб не так було видно сивину, та зараз це не мало значення. Він не знав, чому це згадалось.

І так не вистачало зараз побачити її обличчя… Де дзеркало в її коридорі, щоб заглянути та зрозуміти, що там з іншого боку її серця?

Позаду, за дверми, що були напроти входу в її квартиру, почулось шарудіння. Ні, не так. Хтось різав та дряпав двері зсередини, десь на рівні ніг. Можливо, лежачи, не в силах піднятись.

Хлопець залишив пакет під дверми сусіда, та став спускатись донизу. Підняв долоню до обличчя – біла, наче майбутнє. Так дивно – ніч, темна та похмура, але майбутнє не виглядає чорним, навпаки, воно біле, і схоже на шум в телевізорі, коли він зламаний…

Де його дім? Треба згадати… Він зовсім забув про нього. Чи він дійде до ньго, при такому холоді? Чи застигне десь там, на перехресті із трамвайними коліями, білим непорушним замерзлим тілом?..

Де та літня та затишна в своїй прозорості, ніч?! Нема такої. За дверми під’їзду -втомлене, напружене осіннє забуття, як сон людини після поранення.

Хлопець обізвав себе тюхтієм та підняв очі на вікно її квартири. Всередині нього щось біснувалось, ходило догори-дригом, лунали якість тупі магічні умови – якщо світло в вікні її квартири згасне, то значить вона його любить, але ж якщо світло в її кімнаті, де вона не саме, не згасне, то...

Дівоча світла голова миттєво сховалась за шторою. І в нього лишилась лише світла пляма - за якою темне вікно її квартири, і здвинуті штори, і сумніви: правду бачив те світле пахуче волосся, чи то йому привиділось, а все це - просто опік на сітківці його очей.

3.

- …Так, так, звичайно! – Він приязно посміхнувся у відповідь та забрав речі із відділення кур’єрської служби.

Обігнув парочку (собака, кіт, татуювання), бородатого сумного здорованя в українському пікселі. Вагітна жінка – смішна, маленька та гладка, що листала книжку в черзі. А що ж там за книга? Як би так збоку пробігтись, щоб кинути погляд… Тімоті Снайдер? Жесть…

То круто, підглядати назви книг, які люди читають при тобі. Це схоже на щось дуже збочене, немов вгледіти колір білизни, коли вітер заграється з сукнею, або коли спідниця виявляється закороткою… І навіть цікавіше.

Але люди теж збоченці, це точно. Як інакше можна читати книгу при людях, вони ж всі бачать, як ти гладиш її сторінки, як посміхаєшся словами, що нашіптує тобі автор на вухо, червоніємо несподіваним порівнянням? Це настільки інтимно…

І тут він знову все згадав. Якщо бути чесним, то це не вперше. Можливо, втретє або вчетверте. За сьогодні.

Тож потягнувся в кишеню, дістав телефон. Набрав перші букви, і подивився чи в мережі вона. Так, малесеньке зелене світло світлофора…

В мережі?

Так…

Навіть онлайн. Прямо зараз.

Можливо, вона зараз дивиться на нього, чи в мережі – він?..

Крихітний маячок на далекому і дуже темному для нього шматочку землі. Тієї самої, коли ніч була літньою та теплою, і стояла під дверми, чатуючи їх спільні сни.

Тоненький зріз тієї нитки, що зв’язала і вилась, сплітала, гріла, заплутувала, душила, тягнула на дно, витягувала із прірви… Залишилась лиш ниточка в долонях, така тонка і легка, що іноді різала пальці. Ось так, потягнешся за телефоном, а на шкірі, як від паперу, тонкий щемлячий розріз, і на краєчку його не то сльози, не то кров…

Хлопець ще раз витягнув телефон ще раз, і знову перевірив статус. Ні, здалось. Все добре! Вона була в мережі кілька хвилин тому.

Він повільно сховав телефон в кишеню, оглядаючись на людей поряд. Він згадав своє ім’я, згадав слова, які казав, йменуючи її. Він і знав то все.

Речі із кур’єрської служби лягли в руку. Телефон в кишені задзвенів, але прямо зараз він не хоче відповідати. Все одно це не вона, тож навіщо.