- Ти чекаєш, поки він нас переріже? Стріляй у нього, придурок!

Чуючи ці слова від своєї напарниці я завжди ловив себе на тому, що посміхаюся. Бо знав, що я знаходжуся з правильної сторони гвинтівки, й знав що той хто знаходиться з іншої - теж на своєму місці.
Я зробив постріл, але бестія встигла прикрити своє мерзенне та спотворене обличчя руками та зникнути серед тісних та покритих нічним смогом провулків Чикаго. 

- Курва! 

Я підійшов до того місця, на якому тільки що стояла потвора вдивляючись у темряву провулку намагаючись знайти хоча б щось, що могло вказувати на шлях яким тварюка могла втекти.
- Ти точно влучив? - Інгрід запитала мене з легким, майже байдуже-іронічним тоном. Вона дивилася в той самий бік, але не могла стримати усмішки, наче це все була для неї ще одна прогулянка під яскравим місяцем. 
- Так, але не критично. - я не рухався, лишаючись на місці. І хоч я сам був напоготові, Інгрід чомусь виглядала так, ніби нічого не сталося. Це її стиль. Здаватися легковажною, але бути напоготові. Каже, що немов це заплутує противника.
- Що ж, херовий з тебе стрілець, капітане - глузливо відпустила вона. 
Я промовчав зробивши крок у темряву. 
- А... Якщо воно все ще десь тут? - стурбовано запитав Натан. 

Інгрід, не зводячи очей із мене, знову не втрималась:
- Не переживай, малий. Паскуда нікуди не втече. 

Я перевів свій погляд на кадета. Він все ще виглядав як налякане цуценя, але його погляд вже не бігав від кута до кута, остерігаючись кожного звуку. 
- Головне не зациклюйся на цьому. Може тут, а може вже втекло на декілька кварталів уперед, поживитися безхатьками. Ми її рано чи пізно знайдемо. 
- Так точно - Натан майже не помітно випрямив спину. Його голос був уже твердіший. Я посміхнувся.
Це було щось більше, ніж просто перевірка. Вони обидва вчилися, й я не був здивований, коли Натан вже почав виглядати менш знервованим. Його рішучість була помітна навіть через його кілька хвилин сумнівів.

Всередині себе я відчував це бажання - це голод, що прокидається разом з кожним пульсуючим потоком крові. Кров цієї потвори, пораненої й наляканої, була пахучою. Вона йшла, залишаючи за собою сліди, що неможливо не помітити. І хоча я вже відчував, як її страх огортає все навколо, я не поспішав.
- Думаю нам сюди. - я показав рукою напрямок в якому запах відчувався сильніше.

Інгрід і Натан кивнули, їхні очі не відривалися від мене. Вони мовчки перезарядили свої рушниці, вловлюючи кожен звук, кожен рух у тумані нічного Чикаго. Ходити в таких умовах було смертельно небезпечно. У цих темних провулках, за кожним кутом могла ховатися ще одна пастка. Світло сонця вже майже сховалося за горизонтом залишаючи лише примарне відображення міських вогнів у калюжах на асфальті. Тиша, що нависла, була гнітючою, навіть страшною. Лише вітер порушував її. Усе навколо стихло. Але я знав: ми наближалися. Запах крові ставав все сильніше. 

Проходячи повз місцевий бордель я відчув як запах крові ставав все сильніше й сильніше, вів мене до моєї цілі. Мені знадобилося менше хвилини щоб знайти епіцентр. У стін борделю сиділа маленька дівчинка, безхатня. Я підійшов ближче й побачив що вона кровоточила. Рана на руці здавалася серйозною.

- Боже, хто тебе так? - запитала Інгрід, підійшовши до бідолашної дівчинки. Вона відірвала тканину від свого мундиру, щоб перев'язати рану. Але я вже зрозумів що до чого. Я дістав револьвер та зробив точний постріл у голову. В мить дівчинка перестала кліпати очима. 
Запах крові раптом змінився. Він став важким, задушливим, як той, що заповнив все колись давно. Я бачив тоді їхні очі — мертвий погляд, який не залишав шансів на каяття. Я чув крики, що йшли від них, але не зупинився. Мої руки все ще тримали зброю, і, здавалося, я знову відчував те, що відчував тоді — безжалісність, розрив між тим, що я мав робити, і тим, ким я був. Я знову повернувся туди? Не було часу на жалощі, не було часу на сумніви. Вона була ліквідована, як ті, кого я бачив на Вундед-Ні. І все ж, у мене залишалося питання, яке ніяк не знаходило відповіді: чи я все ще та сама людина, яка натискала на гачок тоді?
До тями мене привів крик Інгрід. Її обличчя та мундир були заплямовані кров'ю дівчинки. Вона сиділа на колінах тримаючи тіло все ще намагалася зрозуміти що тільки що відбулося. 
- Це... Це була дитина, Самуель! - загарчав на мене Натан та відштовхнув від тіла дівчинки. 

Я зібрав свої останні сили й штовхнув Натана поваливши на землю. 
- Прокинься, Натане! Ти все ще не розумієш? Це той монстр, якого ти злякався й не зміг вистрілити, якому ти дав втекти! Подивися!

Я підтягнув його до тіла дівчинки вказуючи на рану від вогнепальної зброї на руці, яку залишив мій постріл.
- Бачиш?! Скажи! 
Натан мовчки подивився на тіло, а потім на мене. В його очах був тільки жаль та страх. Я відпустив його коли зрозумів, що в мене знову спалах люті. Я підвівся на ноги подавши йому руку щоб допомогти йому, але він підвівся відмовившись від допомоги й направився подалі від цього місця злочину. Я все ще не міг зрозуміти де я знаходжуся. Це відчуття немов п'янило. 
До реальності мене знову повернула Інгрід поклавши руку на моє плече. 
- Пішли. Тут ми більше нічого не зможемо вдіяти. - зітхнула вона й прослідувала за Натаном, залишаючи мене на самоті з моїми думками.

Далі буде....