Характер – народна творчість всіх оточуючих, хто так чи інакше спілкувався з його власником . Людина – затерта сторінка в зошиті життя, яку заповнюємо ми, володарі людських доль. І яке ж я мав здивування, коли взнав, що в світі є ще одні персонажі – коректори. Вони приходять до тих, хто пав духовно і морально, хто зве про допомогу, але їх ніхто не чує, хто має зв'язки із самим Дияволом, але не знає Бога. У найважчий момент свого життя я зустрів такого Янгола, але було вже пізно. Це сповідь негідника, пронири, називайте як вам завгодно. Але не смійте судити. Я вже достатньо терпів муки і досі відбуваю покарання за свої гріхи.
  Не знаю скільки вже минуло років  відтоді, коли я вперше переступив поріг цієї школи. Я гадав, що це саме те місце, де я маю працювати. Вже пожовклі від вологи стелі та скрипуча підлога не змінили мого рішення провести левову частину мого життя тут. Будівля стояла зовсім не в центрі міста, а в затишному куточку провінціальної вулиці, що заріс бур'яном – результат недбалості комунальних служб. Учнями в цій школі були діти із звичайнісіньких американських сімей, що мали хоч трохи коштів.
  Сполучені штати Америки – моя мрія ще з дитинства. І як тільки я отримав нагоду виїхати зі свого рідного Харкова, моя валіза була вже зібрана, а білет на ближній рейс до Вашингтона  з охайністю зігнутий навпіл та відправлений до мого шкіряного гаманця. Ось так я опинився тут, в невеликому містечку Чарльстон, штат Південна Кароліна... 
  Урок був у самому розгарі.  Десятикласниця гучно жувала полуничну жувачку, здається, американці її називають "Tutti-Frutty", з блакитними,  немов бездонне озеро очима та світло-русявим волоссям, що завжди було заплетене в тугу "риб'ячу "
косу. Вона сиділа за партою, зваблююче закинувши ніжку за ніжку, і я готовий був присягнути своїм улюбленим джемпером кольору хакі, що мій урок – єдений час шкільного розпорядку дня, коли ця бестія сиділа із закритим ротом і відкривала його тільки тоді, коли хотіла звернути увагу на себе, або висловити ніби-то цікавість до сьогодняшної теми.
– Містер Лі, – так мене називали учні, адже моє повне українське ім'я їм було виговорити надто складно, – а Гітлер справді був... ну, тим, голубком? – запитувала вимушеним томним та повільним голоском приваблива блакитноока американочка.
  Найбільш безглуздого питання за всі 15 років викладання в школі я не чув.
Оглянув її скептичним поглядом і помітив, що натягнута посмішка школярки розігнулась в одну рівненьку вузьку лінію. Скажу так, мене це дуже розвеселило.
– А, ви, місс Джонс, бачу часто тримаєте такі думки у себе в голові. Раджу всім задавати питання, на які можна почути розумну відповідь. А саме вам, місс Джонс, взагалі не слід видавати жодного звуку.
Її тоненькі вуста нервово здригнулися. І тільки я помітив, що вона відчула в цей момент. Дівчина швидко оговталась і для всіх інших знову поновила гонорливу посмішку.
  Підліткам постійно хочется проявити себе в найвигіднішому світі. Я не раз помічав, як молоді люди спілкуются між собою. Ці стосунки дуже близькі із стосунками тварин. Юнаки "розпушують свої хвости ", показують характер та готові дати в обличчя іншій особі чоловічої статті, якщо та претендує на "самок". Дівчата ж всіма можливими способами показують свою недоступність... Примітивніші створіння.
І кажучи відверто, для мене хоббі було грати на їхніх почуттях. Приборкувати гонор, ламати впевненість на дрібні частини і потім смакувати результат. Ще ніхто з цього класу не вийшов зі слізьми, але я знав, що мої слова надовго закарбуются в пам'яті дитячої незміцнілої самооцінки.
  Після тяжкого робочого дня я зазвичай приїзжав до своєї однокімнатної старомодної квартирки. Район був не надто в доброму стані. Замість бруківки – щебень із великою кількістю ям, що танула багнюкою в дощовий день , наче шоколад
влітку. Під вікнами будинків розкидане сміття. Комусь зовсім ніколи було винести його на смітник і від небажаних відходів позбавлялися таким от варварським шляхом – скидаючи з балконів, іноді на голови перехожим.  Усе як в Середньовіччі. Але, незважаючи на певні недоліки, я любив цей вузький провулок,  аромат випраної білизни, що розвішували хазяйновиті домогосподарки, цих скромних, нерозпещених дітей, які чемно віталися і посміхалися із всією своєю простодушністю. По дорозі частенько зустрічалась стара сусідка в рожевому халаті та пухнастих капцях, що жила поверхом вище.
– День добрий, містер Лі.
– Добрий, міссіс Блек.
–Вже знайшов собі якусь училку в свої школі? – реготнула стара.
  Вона ніколи не відрізнялась почуттям такту. Була гостра на язик та, скажімо так, зовсім не приємною жіночкою, що якби я був її чоловіком, то застрелився би в перший день після весілля. Всі її знайомі мали таку ж думку, але ніхто не наважувався сказати це в обличчя.
– Рано, міссіс Блек, мені ще стосунки заводити.
– Їй богу, Лі, тобі вже майже 40. Засидівся ти в хлопчиках. А дітей потрібно нарождувати раніше. Я не здивуюсь, якщо взнаю, що ти ще нецілований, – перехрестивши руки на грудях та з видом повного задоволення, що зуміла вкотре болюче вкольнути, пролепетала сусідка.
– Я шукаю своє покликання в жи...
– Та муза, муза тобі треба, голубчику мій, – перебила мою промову сусідка та вийняла з кишені халата цигарку, – є чим підпалити?
– Не курю, міссіс Блек, ви ж добре знаєте. Чисте тіло – чистий розум.
– Всі коли-небудь починають і ти почнеш, голубчику мій. Як заведеш сім'ю, як почнутся сварки, то самі ніжки тебе до магазину за цигарками і приведуть.
– Борони Боже, міссіс Блек. Заговорився я з вами. Мені ще контрольні дітей перевіряти, – я дістав ключ, та вставивши його у двері, повернув два рази.
– Йди, йди, історик. Дивись, щоб без тебе Вашингтон громадянську війну не почав.
– То був Лінкольн, і він її зовсім не почи...
– Не треба мене вчити наче я твоя учениця. Все я знаю. І Лінкольнів і Вашингтонів і... як там,  Франклінів.  Он один в мене лежить в банці з під кави.
  Я зачинив двері і з полегшенням зітхнув. Кожен день одне й те саме, наче та божевільна бабця живе в цьому під'їзді. Коли не прийду – вона тут як тут.
  Всі ці поверхові незначні думки миттю загубилися у лабіринтах мозку і з'явились нові – більш важливі. Перевірка контрольних робіт цих бездарів.
  Лише три роботи на весь клас з двадцяти чоловік мали змістовні відповіді, як правило. Мою увагу привернув листочок в клітинку, певно, вирваний з якогось блокнотика, але охайно підрівняний ножицями. Літери були виведені з вражаючою старанністю.  Особисто для мене , естета,  це приносило неймовірне задоволення.
  Я добре знав ,чия це робота. Руда зеленоока старшокласниця, що сиділа завжди за п'ятою партою першого ряду від вікна та займала себе клацанням або гризінням ручки, відрізнялася розумом та проникливістю. Її відповіді були короткими, вірними та влучними. Очі не виказували покору чи нахабство, ні, вони були порожніми, як поле без квітів. Жодних зайвих емоцій чи дурного гиготання. Вона виглядала самотньою, але навіть постійні зітхання не підтверджували того, що їй від цього сумно. Навпаки, я був впевнений, що їй не потрібні фліртування однолітків чи схвальний погляд однокласниць.
  Рука потягнулась до листочка і піднесла його до носа. Я відчув аромат дівчинки. Такий терпкий, але водночас солодкий, такий ніжний, але водночас п'янкий до запаморочення. Перед очима постали непристойні фантазії... А може...Вона ще дитина, Лі! Ця красуня була сто відсотковою німфеткою або "лолітою" Набокова.
  Закінчивши свою роботу, заварив собі кави та взявся читати книжку. Я ненавидів художню літературу. А от науково-популярну брав з бібліотеки охоче. Романи, повісті, – це все було не для мене. Навіщо читати результат хворої фантазії людини, що не має під собою ніякого научного та реально підґрунтя? Тому занурившись в "Найрідкісніші хвороби і як їх виявити ",  я з користю вбивав години, які залишалися до сну.
  Наступний день був, на мій подив, набагато цікавіший за попередній. Тут то і починаєтся моя історія.
  Дванадцята година ранку. Звичайний робочий день. Погода за вікном не надто привітна. Вітер руйнував все на своєму шляху. Леді нервово поправляли зачіски,  а свіжі  газети "New York times" висковзнули з рук листоноши та розлетілися по всій вулиці. Цю оказію я спостерігав з вікна шкільного класу. Кава, на превеликий жаль, була зовсім паршивою. Життя в Америці навчило мене економити. Тому моя совість, а то й навіть жадібність, дозволяла мені тільки дешеву розчинну каву.
–Містер Лі, вам просили передати, – до класу зайшла розпашіла прибиральниця Джейн Тетчер, що для школярів була просто Джо. Бідна дівчина, з такої ж неблагополучної сім'ї. Хоча їй було всього-навсього 32, але щоденний труд та страх втратити житло  залишив неприємні ознаки  у вигляді синців під очима, ранніх зморшок та сивих пасм волосся.
–Що там, Джо?
–Осьо тут приходив якийсь чоловік в дорогих туфлях та з вельмо пихатим обличчям. Шукав вас, сер. Я сказала, що ви поверхом вище. А він, вельмо дивний хлопчина, глянув на годинник, награно так, я вам скажу, мовив, що в його нема часу, іч, які зайняті пани, і передав записку. Осьо, сір.
  Я розгорнув зім'яний папірець. Почерк був неохайний, відривчастий. Наче писали поспіхом. А запах... Запах  мертвеця, що викурив перед смертю пачку сигар.
"Містере Лі, в мене є до вас вигідна пропозиція. Якщо вас цікавить життя в пристойній квартирі в центрі міста, та припинення носіння цього лахміття, що ви називаєте діловим костюмом, то приходьте до бару на вулиці Брон стріт о 18.00 ".
  Перше, що спало на думку – секта. Знову ці фанатики, які хочуть заманити в свої липкі руки. Їм тільки і подавай не надто заможних людей. Хто ж як не бідний вчитель історії поведется на це лайно. Здається, що ти очищаєшся, замолюєш гріхи, а насправді з тебе тянуть купюра за купюрою. Всі хочуть в рай, та тільки забувають, що бог гроші не приймає.  Я зім'яв папірець та кинув у кишеню. Витрачати час на це я не мав жодного бажання, а тим паче залишитися без останніх штанів.
  О восьмій я вже знову підіймався сходинками до своєї халупи. Цей раз в під'їзді стояв такий сморід, що мої очі автоматично почали сльозитися, а долоня потягнулася до носа. Здавалося ,хтось влаштував на першому поверсі туалет.
  Заглянувши в поштову скриньку, я дістав білий папірець, де маленьким шрифтом було написано : " У вас заборгованість. Сплатіть гроші за світло протягом місяця". Далі – сума, яку я старанно намагався погасити . Не дивлячись на це, вона або зростала, або зменшувалася , але ніколи не зникала.
  Я зайшов до квартири та поспіхом почав знімати черевики, щоб просто нарешті лягти. В холодильнику стояла кастрюля картоплі та запечене м'ясо, якому я забув скільки від роду. Попоївши та зробивши чашку кави, сів читати газету. "Джуд Гарінгтон очолив перше місце списку найвпливовіших людей Америки". Цікаво, як вечеряють заможні? Точно не позавчорашніми блюдами. Омари, креветки і ще якісь екзотичні харчі, які мені і на кінчику язика не спробувати.
  Я вийняв дивну записку. 18.00 , ага, я ще встигаю. Не знаю, який біс тоді мене зурочив , навіяв нав'язливі думки, що от, ти можеш також бути заможним. Що, як це все правда? Що, як мені запропонують вигідну посаду? І я відклав газету, зірвався з крісла, схопив свою шляпу та помчався до виходу.
  Брон Стріт розташовувалась неподалік мого району. Я частенько прогулювався нею в дощові деньки. Тому одразу знайшов дорогу до єдиного бару на цій вулиці.
  Всередині світло було тьмяне, адже заклад знаходився на рівні підвалу. Єдине джерело освітлення – люстра із слідами жиру. Запах сигарет був скрізь. Хоча й на стіні красувалася табличка "No smoking" . Столи переважно вирізьблені з дерева, що вже поточили, здається, терміти. Легкий джаз лунав з громофону, на якому повільно оберталася пластинка . Це був єдиний приємний нюанс в цій норі.
  Я сів за столик поближче до вікна, що було завішане темно-синіми шторами. Хоча, здається, раніше вони були блакитними. Офіціантки навіть і не думали підходити, а стояли ляпали язиком з барменом. Тож я зрадів, що не потрібно буде для пристойності віддавати гроші, за якийсь розведений з чорним чаєм коньяк.
  Нервово поглядаючи на годинник, я зрозумів, що вже пройшло хвилин двадцять з назначеного часу – анонім так і не приходив. Я вже подумав, що все це розіграш. Але ось до бару зайшов невисокий, з круглим обличчям чоловік. Він мав легку щетину, зелені очі та зачіску з проступаючою залисиною. Джентельмен був одягнений в чорний костюм, одну руку засунув до кишені, а  інша- тримала сигару.