Сонце пробивається крізь червоне листя, але не гріє землю, якою шли двоє мандрівників. Пізня осінь приносить свої плоди, а зима майорить вже десь недалеко. Дівчина б хотіла йти позаду, але Алан в якийсь момент втомився постійно обертатися. Бо вона не йде, а мов пливе, навіть шелесту листя під ногами не чути.

– Іноді я сумніваюся, що ти дійсно маєш фізичну оболонку.

У відповідь як зазвичай пролунала тиша, тому Алан раз у раз прокручував цю думку в голові, коли його погляд вкотре зупинявся на дівчині. А Хранителька робила ледь помітний крок від нього, варто було помітити новий рух в її сторону.

Рідко, але все ж Алан хотів торкнутися її, хоча й знав, що дівчина реальна. Її мовчання ще більше штовхало думки на те, що вона якийсь привид чи в нього розігралася фантазія. Але він ще пам’ятав її вагу на своїх руках цієї ночі, а також розмови про полонену Хранительку серед побратимів, що й розвіювало ці раптові сумніви.

Вона не говорить з ним, а почути хоча б коротку відповідь рівно диву. Не варто очікувати, що між ними одразу буде довіра, ніби вони давні друзі, а зараз між їх народами не триває війна. Але коли на шляху трапляється чергова перешкода, взаємодіяти все ж необхідно.

– Ти не підеш по прямій, – Алан вже помітніше нервував, ухопив дівчину за край одягу і потягнув назад, коли вона вже хотіла перейти річку. – Тебе знесе на інший бік країни.

– Течія не настільки велика.

– Ти ж як гілочка, тебе й вітром знести може.

Втім вона не лишала спроб вирватися з хватки та все ж піти навпростець по камінню, а не витрачати час на балачки. Чим далі вони від ворожого табору і ближче до території Народу Землі та самого Древа Шенці, тим сильніше вона хотіла туди потрапити. Для Алана ж це виглядало як спроба вбитися. Чого тільки варто те, що ще кілька годин тому вона ледь не скотитися зі схилу, бо так ближче.

– Підемо вище за течією, де річка вужче, і там перейдемо.

З цими словами він без зайвих слів та вмовлянь перекинув дівчину через плече та пішов згаданим шляхом. І це припинило розбіжність думок. Бо Хранительку ніби пронизали тисячі голок, змушуючи завмерти та не рухатися.

Інакше буде боляче.

⊹──⊱✠⊰──⊹

– Виродок!

Голос майже охрип від чергових криків, але це не зупиняло від боротьби, навіть коли її тягли з камери за волосся. Нігті лишали на руках охоронця в’язниці криваві подряпини, але це нічого не вартувало. Лише розлютило його сильніше, адже хватка у темних пасмах міцнішала.

– Гнити вам всім у землі як і іншим виродкам! Хоча ви й на добриво не годитеся!

– Ану замовкни, хвойда.

З розлюченим гаркітом він жбурнув дівчину вбік, і біль від зіткнення голови та залізної решітки пройшла вібрацією по всьому тілу. В зелених очах деякий час відсутнє фокусування, але варто було комусь торкнутися руки, риси та голос однієї з дівчат її народу набули чіткості.

Її привезли сюди пізніше Хранительки, це видно по тому яким ще чистим було її тіло та цілий одяг.

– Древо, – та майже в розпачі вхопилася за руку міцніше, але через кайдани не могла наблизитися ближче. – Воно ще гірше без тебе. Пітьма вже…

– Досить базікати.

До того як вони встигли обмінятися ще хоча б словом, чоловік кількома рухами підняв Хранительку за волосся, а після собі на плече. Та почала відбиватися, звиватися в спробі вирватися, але зустріла лише болючий удар по сідниці.

– Нічого, ми тебе ще виховаємо, щоб кігтики не випускала.

Дівчина не стримала злого видиху крізь зуби, а руками вже тягнулася не до його волосся, аби вирвати його, а торкнулася спини. Але послаблена без сонця, оточена камінням близько тижня, її сили нічого не варті. Вона вже не може випускати свої “кігті” проти цих людей…

⊹──⊱✠⊰──⊹

Хранителька повернула голову до Алана, який так і продовжував йти з нею на плечі. Він, здавалося, зовсім не бачив у цьому проблеми, особливо коли дійшов до вужчого місця річки та перейшов на інший берег по менш слизькому камінню. Вона навіть не відчула потреби хапатися міцніше.

Алан не схожий на тих людей, але він один з них. Або був одним з них. Єдине, що вона поки що знала, це те що він не підтримує того, що почав його народ на її землі. А ще те, що він не поводиться з нею, як ті чоловіки – яких навіть язик не повертається так назвати. Принаймні поки вона цього не помітила.

– Аннет, – навіть неспроможний бачити дівчину, він відчув мовчазне запитання, тому додав, – ім’я тобі вигадав.

– Мені не потрібне ім’я.

– Знаю.

Він нахилився, щоб вона могла встати на ноги. Ніби намагався уникнути зайвих дотиків, і замість цього дозволяє робити все самій. І це знову змусило дівчину придивитися до Алана, до його чітких та серйозних, втім добрих рис, і до синіх очей, в яких немає й краплі хіті. Це було звичним колись, але не зараз, і не від людини чоловічої статі.

– Думаю, тобі підходить.

Вона прижмурила очі, в очікуванні продовження, але Алан нічого не сказав.

– У нас імена обирають за значенням, – дала підказку після деякого часу мовчання.

– А у нас за тим як подобається, – знизав плечима. – Ще й коротке. Тобі подобається?

По ній неможливо зрозуміти, так чи ні. Було відчуття, ніби вона все ще не розуміє потреби в цьому наборі букв, що формується в ім’я та нібито виділяє з поміж інших. Ніби його не носить ще мільйон людей у цей же момент.

– Краще витратити час на дорогу, – пробурмотіла та розвернулася, щоб продовжити шлях, – а увагу на розвідку, ніж на цю маячню.

– Як скажеш, Аннет.

Вона буквально відчувала потилицею його посмішку. Проте коментувати не стала. Так само як і те, як він продовжив час від часу її вивчати.

Між ними знову повисла тиша, обидва відчували напругу під час цієї мовчазної подорожі. Дівчина бачила як її супутник інколи озирався, ніби був їй персональним охоронцем.

Хоча точно невідомо хто такий Алан, все ж Хранителька подумки виключила його з місцевої охорони, бо вже бачила їх всіх. Тоді можливо солдат іншої роти, або ж людина внутрішнього кола, який сидить собі днями за паперами.

У будь-якому разі той, хто не має достатньо часу та можливості навідуватися до в’язниці, яка зараз скоріше бордель. А ще той, хто знає місцевість настільки добре, щоб йти лісом без мапи.