Україна — це земля, де живуть українці. Вона є всюди там, де гомонить наша рідна українська мова й пісня, всюди там, де люди пам’ятають про спільну минулу долю й недолю, всюди там, де люди бережуть давній український звичай, усюди там, де люди хочуть свобідного українського життя.
Україна — це великий, багатий і славний колись край. Широко й далеко простягся він — на тисячі дві верстов уздовж, близько одну — впоперек. Від швидкої річки Попраду і болотяного Вепру простягається Україна по далекий, рудими степами оточений Каспій, від гарячого угорського низу й лісових верхів Карпат аж поза рибний Дін, від темних борів Біловезької Пущі аж по вічно кригою скутий Кавказ, від бездонних боліт Полісся до сонячних берегів Чорного моря. Багато-багато в Україні земель, міст, містечок, сіл. Є в Карпатських горах згорена Лемківщина, бідна Бойківщина і бадьора Гуцульщина; є під Карпатами багате на сіль і нафту Підгір’я, де лежать старі українські княжі міста Перемишль і Галич; є Розточчя зі славним Львовом, нещасна Холмщина з Холмом; є лісове Підлясся з міцним Берестом, є болотяне Полісся з Пинськом і Мозирем; є стара Волинь з Володимиром і Кременцем, Луцьком і Житомиром; є родюче Поділля з Тернополем, Кам’янцем і Могилевом; є багата на садовину Бесарабія; є вкрита старими городищами й могилами Київщина з золотоверхим Києвом, гетьманським Чигирином та святою кожному з нас Тарасовою могилою коло Канева; є Чернігівщина, Полтавщина й Харківщина з безліччю давніх козацьких міст; є Донеччина з великими шахтами вугілля й заліза; є Слобожанщина, що сягла аж за Дін під Курськ та Воронеж; є давня запорізька земля у Херсонщині, Катеринославщині й Таврії, де на місцях давньої Запорізької Січі «мудрий німець картопельку садить», а над морем розсілись міста Одеса, Миколаїв, Херсон, Таганрог, Ростов; є й татарський колись Крим і підкавказька козацька Кубанщина, Чорноморія й Ставропільщина. Хто перелічить ті міста, містечка, села, слободи, хутори! Хто про них усіх докладно розкаже! Грубезної книги на це треба й не одної! Велика Україна, у півтора рази більше Німеччини або Франції, на третину більше Англії. Та й куди багатша! Було б де розжитися на славу, і дивувався б увесь світ, як то щасливо живеться українському народові.
Правда! Та й тепер дивується весь світ, але лиш українській неволі, українським злидням! Бо сидить український народ на ланах родючих, на багатствах великих, над величними суднохідними ріками й морями, над великими торгівельними шляхами. Та й що йому з того? Від віків різні чужинці пасуться його потом і кров’ю, його хлібом, худобою, його лісом і пасікою, його вугіллям і залізом. А український народ останню, кров’ю прикипілу сорочку для них з плеча здіймає, останню ложку страви їм віддає, сам з голоду й холоду гине або йде в далеку чужину шукати долі: в Канаду, Бразилію, Сибір, Туркестан.
Чому це так? Чи ті чужинці такі вже нелюди, що не дають жити українському народові?
Ні! Це ж такі самі люди, як і ми, українці, так само як ми потребують їсти й спати, так само живуть і вмирають, так само кохають і ненавидять. Але вони нам, українцям, були, є і будуть чужі, а кожен найбільше собі добра бажає, хоча би другий на тім мав не знати як потерпати. Це вже такий закон природи: усі мусять боротися весь свій вік за існування своє — не чуже. Ми, українці, найбільше через нашу незгідливість не могли ніколи успішно боротися проти чужинських впливів. Тому-то в боротьбі за існування перемогли нас чужинці й сіли нам на шию.