"Звір це, чи людина та навіть якщо і дух який – то кожен є хранителем власної рідні. Бува моменти, коли ти стоїш за близьких на смерть, дієш супротив усім земним і неземним силам, бо нікого ріднішого у цьому світі не маєш. Очікуй, що і ти коли надумаєш зашкодити чиємусь племені, чи сім’ї якій –  отримати мужній супротив, бо тільки мужній готовий втратити все заради рідної крові…" - ці слова промовляв батько кожен раз, коли мене жалила бджола,  через мою спробу поласувати медом у вулику… кожен раз, коли я колупався у мурашнику… кожен раз, щоб до мене нарешті прийшло розуміння цінності родини у житті кожної живої істоти... навіть такої примітивної як мураха, або бджола. 
Три дні як батько не приходить до тями. Невідомий недуг охопив його тіло. Лежить собі, мов спить, однак так люди не сплять… щось марить під носа, чоло гаряче, а руки холодні. Чудно мені від його стану.
Мати від горя починає втрачати здоровий глузд… все плаче та молить богів. Навіть запросила ворожку із сусіднього селища, однак та знахарка лиш розвела руками… каже не знає, що то на мого батька напало. Мати знову в сльози, а стара її заспокоювати.
- Не плач дочко, є тільки одна річ в цих околицях, що може врятувати твого чоловіка – чарівне пір’я славнозвісної птиці, яке світиться вночі. Маю кілька вдома, однак це рідкісна річ…
- Бабо, у нас ніяких чарівних пташок тут не водиться…досить байкувати - буркнув я, однак стара на мене презирливо зиркнула.
- Який гострий язик…Ти подиви на нього… матір би свою пожалів та батька, який ох як слабує. Ще молоко на губах не висохло, щоб мені зауваження робити.
- Та ви самі не знаєте, що з батьком моїм, а кажете якесь пір’я пташечок з казочок йому допоможе ? Краще дуріть людей деінде…
- Арістею, так не можна – втрутилась мати – пробачте, будь ласка, пані Горпино, мого сина. Ще юний, не розуміє… горює за батьком, от і дурниці в молодечу голову лізуть – моя заплакана мати кинулась цілувати цій відьми руки і молити прощення.
- Вибачте мою нахабність… - видавив я із себе, бо не міг дивитися як мати принижує себе. Ненавиджу цих чаклунів, ці всі забобони поперек горла… однак я безсилий, мушу піти проти принципу, за ради неньки.
- Ну добре – стара задоволено посміхнулась – пробачу молодика, гарний настрій маю. Тоді я через кілька днів повернуся з пір’ям…
- Не турбуйтесь, я сам піду в ліс за пір’ям, якщо воно таке рідкісне, а ви зробите вже з нього мазь, чи ще яку чорті…- я запнувся – зілля, зробите зілля.
- Хм, ти знаєш, що можеш і не повернутися ?
Звісно, що я знав легенду про чарівних птахів нашого лісу, яких нарекли ерциніями. Дід завжди, земля йому пухом,  як хильне зайву чарку, починав оповідати  як бачив чарівну пташку, що сяяла посеред ночі. Однак з роками все менше я вірив у цю дурню.
Кажуть, що ті птахи колись мешкали близько коло людей, а їх пір’я слугувало гарним джерелом освітлення у темному лісі –  люди могли знайти і шлях додому, і просто вибратися на нічну прогулянку. 
Прознав про це місцеве чудо один барон і приїхав зі своїми мисливцями вполювати пернатих красунь. Багацько вбив птахів, але мало йому, гнався за ними у глиб лісу, до поки там десь і не згинув – бо не він, а ні його люди звідти не повернулися.
Тутешні збагнули, що щось нечисте коїться в глибині того лісу, покарали боги жадібного барона, наслали напевно дикого звіра, що і роздер мисливців. А ерцинії з того часу стали рідкістю, казочкою для дітей. Деякі їх навіть почали плутати із іншими казковими птахами – жар-птицями – але то не наших країв диво… І повелось так, що селяни ввечері вирішили в ліс більше не ногою, а вдень межею став перевернутий старий віз, якого люди встановили, щоб попереджати одне одного про подальшу небезпеку.
- Знаю, але я повернуся, з пір’ям і ви вилікуєте нашого батька і зберетесь геть з нашого дому. Скільки його треба ?
- Хоча б одне дістати зможеш, вже буде добре, тільки не барися, бо тоді дійсно нічого не допоможе.
Я зібрав торбу, кинув харчів трохи, поцілував стомлену мати, яка з жалем мене відпускала у цю подорож, і рушив у ліс.
Ліс манив своїм спокоєм та свіжістю. Промайнув я того попереджального воза, і дивно мені стало від того, що за ним ліс геть перемінився. Жодного тобі пташиного гоміну, лише легенький вітерець, який колихав з тріском гілки.
Переважали сосни, високі, пишні. Земля ж була вкрита мохом. Йти непомітно було неможливо, бо серед цієї тиші тільки і було чутно тріск гілок під моїми ногами.
Занурившись в роздуми про хворого батька і вбиту горем матір, я не помітив як почало темнішати.
Серед мороку і тріску попереду себе побачив блакитно-зелене сяйво, яке виринало із-за кущів, почув сплеск води та звуки схожі на чийсь сміх.
Невже там озеро з ерциніями ? Серце збуджено виривалося з грудей, тремтячою рукою я закривав собі рота, щоб не заволати від радощів.
Я зняв торбу, поклав її на землю і тихо почав наближатися до чагарників. Краєм ока, через гілки та листки я побачив їх – ерциній… мене охопив жар, відчув як мої щоки палали, мені стало ніяково від того, що я побачив.
В озері бавились оголені дівчата, тіло красунь було вкрито майже повністю темно-зеленим пір’ям з блакитнуватим відтінком, яке й закривало принади створінь від злого ока. Замість рук великі крила, які мов плащ могли огорнути усе їх тіло, за потреби, залишивши лише голову. Та розкішні довгі хвости.  Голови ж мали звичайні, з гарненьким дівочим рожевим личком та золотими пасмами. 
Хоч і були в цих істотах людські частини тіла, однак поведінку мали пташину. Обличчя безтурботні, наївні, в очах ані краплини свідомості. Здавалося ніби я просто милуюся пташками у ставочку за городом баби Уляни… однак те, що вони виглядали в той же час і як привабливі дівчата – не давало мені спокою. Хлопчача вдача, що поробиш… Але головне у всьому тому – це їх блакитнувато-зелене сяйво, яке огортало озеро та проганяло пітьму довкола. Жодних сумніві – це легендарні ерцинії. Нарахував з десяток…
- Ну що, надивився, цікаво ? пролунав спокійний голос позаду мене.
Від сорому та страху я обернувся і побачив ще дивнішу істоту за ерциній – голова та тіло лиса, але передні лапи та крила орлині, а задні лапи чи то вовчі, чи то собачі. Від несподіванки я позадкував назад, причепився об кущі і покотився, мов стиглий абрикос до озера…мить…плюх і мокрий споглядаю голодні погляди ерциній. 
Більшість істот трималися осторонь, однак одна пташка, яка видно була найсміливішою, підійшла до мене ближче і посміхнулася… я побачив її гострі зуби. Вона відрізнялася від інших своїм оранжевим пір’ям та чорним волоссям. 
Не встиг я намилуватися красунею, як знову почув голос загадкової істоти схожої на лиса. (принаймні так мені простіше називати цього звіра, що нагадував одразу трьох тварин).
- Відійдіть від нього, купайтеся собі далі…я сказав геть – по господарські відігнав від мене ерциній невідомець.
Перната дівчина продовжувала на мене дивитися, поки лис не наблизився до нас впритул і остаточно не віднадив її до своїх сестер.
Я зачаровано провів красуню поглядом.
- Ох, хлопче, краще і не думай закохуватися у цих бестій. Вони не дівчата, хоч і частково як вони і виглядають. Ці істоти справжні хижаки, в кровожерливості з якими можуть змагатися лише потворні гарпії.
- Хто ти ? – мій страх враз щезнув. Все нагадувало скоріше сон, а ніж правду.
- Мене звати Енфілд… Я мов пастух, який стереже череду. А ти ким будеш, самогубцю ?
- Чому це я самогубець ?
- Тільки дурний піде в заборонену частину лісу дивитися на пташок.
- Арістей я. І я тут не милуватися пташками прийшов. Я лише за їх пір’ям…
- Пір’ям ? – здивувався лис – тобі захотілося похизуватися перед товаришами? Чи бажаєш подарувати як прикраси, щоб вразити якусь чарівну панночку ? – щось в його звірячій подобі було людське, звісно окрім голосу. Очі, його очі були наповнені скорботою.
- Ні. Для батька…він хворий, не приходить до тями. Відьма одна сказала, що пір’я чарівне, що тільки воно допоможе. От я і тут.
- Хм, для ліків…
- Так.
- Спочатку вилізь із води, поговоримо на березі, бо в мене лапи змерзли…
- Орлині пазурі, чи вовчи ноги ? – поцікавився я. В цій істоті я не відчував зла. Химерний на вигляд, але не страшний. Подібне можна відчути до сусідського собаки, який грізний до незнайомців, але привітний та ласкавий до друзів його господаря.
- Розумієш – почав говорити лис, коли ми зручно всілися на березі – це пір’я не лікує. Мені шкода. Так, воно магічне, бо світиться у темряві, однак це все, що воно може.
- Але відьма сказала…
- Все просто. Ерцинії дуже рідкісні птахи, які мешкають лише в цьому лісі. Їх кількість дорівнює сімнадцять. Істоти ці не знають старості, не знають смерті, чарівні пташки такі ж вічні як вітер, вони народилися з цим лісом і тільки разом з цим лісом повністю і згинуть. Ерцинії мов духи, які за межами розуміння людської свідомості.
- А люди почали приписувати їм властивості, які самі хотіли б в них бачити…але яких зроду не було – розчаровано я швидко дійшов істини.
- Так… Колись один барон у відчаї теж повірив відьмі, що пір’я ерциній зможе воскресити його кохану дружину. Зібрав ловців молодців і втрапив в пастку лісу.
- Так, я чув, що він зі своєю ватагою вирізав немало птахів. І Боги покарали мисливців, ніхто так і не повернувся…
- Вирізав ? – лис зітхнув – цих птахів не бере зброя. Ні мечі, ні стріли…можеш мені повірити…це не гарненькі, добрі пташечки, що люб’язно вказували вночі людям дорогу. Це хижаки, від яких людям варто триматися якомога далі…
- Чому ти тут ? Якщо вони такі небезпечні, то чого я ще живий ?
- Бо я тебе оберігаю.
- А чому тоді ти живий ? Чи вони не їдять лисів ?
- Я не лис. Я Енфілд. І я хранитель. Вони мені як сестри. Розумієш, ми не обираємо родину. В природі так все влаштовано, що родина – це не завжди щось кровне, але не менш міцне та справжнє – я слухав його уважно і не перебивав – і цих пташок в сестри я не обирав, однак так сталося, що я маю обов’язок бути їм за брата.
- Хранитель цих милих пташок від людського ока…але якщо вони безсмертні, що їм станеться ?
- Я оберігаю не їх від людей, а людей від них – Енфілд розправив крила та стрибнув на повалене дерево, де зручно влігся, щоб бачити забавки своїх сестер у воді – Я не відчуваю в тобі зла, Арістею. Наміри твої благородні, відчуваю звуки твого палкого серця і цей звук подобається моїм вухам…однак  мені справді шкода, що ні я, ні пір’я не допоможе твоєму батьку…
- Я цього і боявся… що пір’я лише забобони.
- Хоча знаєш. Візьми кілька пір’їнок із собою… може, якщо в щось сильно вірити, то воно справдиться. Принаймні люди так кажуть.
- Ти теж надто привітний для … -  я запнувся.
- Для чудовиська. Я розумію. Правди ніде діти. Тож поки ерцинії далеко залетіли, забери кілька пір’їн коло берега і повертайся додому. Поки є така можливість.
- Можна ще дещо спитати ?
- Питай ?
- Чому та ерцинія відрізняється від інших ? Ну, яка дивилася на мене з невичерпною цікавістю.
- Скоро осінь, вона перша, хто змінив забарвлення. Взимку вони блакитно-білі, восени жовтогарячі з оранжевим відтінком, влітку блакитно-зелені, а весною рожево-білі з червоними вкрапленнями. Все просто.
- Так. Все просто. Дякую.
- Як би ж було за що.
Більше ми не обмовилися і словом. Я зібрав кілька пір’їн у торбу, кивнув лису, він мені і я рушив назад. Сумний, спустошений, я повертався додому по-суті з порожніми руками. Так, те пір’я гарно освічувало мені нічну дорогу, однак як я про це скажу мамі ? Як я погляну в її заплакані очі ? А батько…
- Я приніс пір’я. Ось, але від нього жодної користі. Побач мамо.. – я був злий на себе і на кляту ворожку, яка і надала марної надії.
Мама зраділа, що я повернувся живий і здоровий, батько все ще лежав не притомний. Відьма задоволено забрала пір‘їнки і сказала, що через добу поверниться з ліками.
Ніч я не міг зімкнути очей. У мами не було вибору, вона швидко заснула від втоми. Батька доглядав я. Раптом у вікні я побачив блакитно – зелене сяйво. Я чкурнув на вулицю і побачив на своєму повір’ї ерциній і мого вже знайомого лиса.
- Вітаю, Арістею. Не спиш ? А я в гості – Енфілд спокійно зайшов до мого дому, а я мовчки за ним. Я проковтнув язика, лише розгублено зиркав на істоту очима.
Лис сів коло мого батька, заплющив очі і довгий час не рухався. Лише видно було, як трохи тремтять кутики його вух.
- Я знаю, що з твоїм батьком – сказав лис, нарешті вийшовши із трансу.
- Що ?
- Правильно питати, не що, а як.
- Що як ?
- Як його можна вилікувати.
- І…
- Поясню. Я вмію слухати і чути те, що не може побачити жодне око, чи відчути найчутливішим носом. Я чую невидиме, невідоме, те, що ховається за кожною живою істотою… але годі пояснень. Зараз я нашепчу твоєму батькові закляття, яке вже завтра поставить його на ноги. Однак я дещо хочу за це…вибач моє нахабство, однак не маю виходу.
- Що ти хочеш ? – я вірив Енфілду, не знаю чому, але вірив.
- Стань моїм братом. Хоч ерцинії і безсмертні, однак я ні, я маю відведений час, за який мушу знайти заміну, або не знатиму спокою… а я вже стільки років його не знаю. І щоб твій батько одужав, я маю багато віддати сил, що значно скоротить мій вік. Так само, колись допомогли і мені…але вибір за тобою. Можеш відмовитись і я піду.
- Я згоден. Настає час, коли ми маємо боронити свою сім’ю. Як нам скріпити угоду, кров’ю ?
- Ні, Арістею, слова достатньо. Я вірю тобі, бо чую досі твоє гаряче, віддане серце.
Енфілд щось прошепотів батьку на вухо, а потім мовчки вклонився та вийшов із хати на двір…через мить ні сяйва, ні лиса, ні ерциній не було. Зовсім не страшно…зовсім.
Я прокинувся від знайомого теплого голосу.
- Арістею, сину мій, не спи на холодній підлозі, бо ще захворієш.
Це був здоровий батько. Мій брат виконав обіцянку.
Не встигли ми з родиною порадіти, як до хати прийшла відьма Горпина зі своїм хваленим зіллям та з озброєним воїном, який схоже був найманцем.
- Арістею, ти справді чарівний хлопчина. І пір’я дістав, і батька вилікував... Ох, ти казав, що пташок не бачив, а знайшов покинуте пір’я коло озера, але точно щось не договорюєш.
- Я вам все сказав. Пір’я у вас, геть з нашого дому. Відьмам тут не раді. Лишіть мою родину у спокої – лють кипіла у мене у грудях, я хотів відірвати кривого носа цій відьми, аби вона нарешті лишила нас у спокої. Але в неї були інші плани…
- Арістею, не кажи так. Боги і ця жінка старалися, аби батько одужав. Май повагу – знову втрутилась мати.
- Ні мамо, ніякі боги тут не причетні, я ця відьма тим паче. Годі цих забобонів, не лікує це пір’я, не лікує, воно лише світить…
- Ах ти ж шмаркач – відьма щось прошепотіла і батьки завмерли, мов ляльки.
- Що ти з ними зробила стара падлюка – я побіг до сокири, але озброєний чоловік зі  швидкістю вовка мене скрутив.
- Слухай сюди, мале щеня – відьма нахилилася до мене в притул і я відчув як мене від неї нудить - якщо ти не відведеш мене до ерциній, то я виріжу твою сім’ю, зроблю тебе німим і всім скажу, що ти скоїв гріх проти власної сім’ї і тебе повісять. Бо мені повірять. Повірять як було з тим дурним бароном, який хотів врятувати дружину, але склав голову разом зі своєю коханою на порозі власного дому, бо не хотів видавати шляху до ерциній. Тож, що ти обираєш ?
Дзвін зброї змусив мене зробити вибір. Я повів відьму та ще сімох найманців до лісу, аби показати озеро з ерциніями. Йшли у вечірню годину. 
Ми оминули попереджальний віз. Все було як і тоді.
- Я не розумію, навіщо вам я , якщо ви самі могли пройти тим шляхом.
- Ніхто вже стільки років не повертався назад живим, хто навмисне пішов шукати цих тварюк. Тож будь слухняним хлопчиком і покажи нам секрет твого успішного полю…
Відьма не встигла договорити. Її голову відірвало, а потім і руки й ноги, мов кульбабку вітром. Найманці ж не встигали витягати зброю, як їх рештки з хрипом та криком летіли додолу. Зелена соковита трава насичувалася багряними та темно-червоними відтінками. В повітрі панував нудотний запах міді.
Я стояв увесь в чужій крові та споглядав як прекрасні пернаті дівчата шматують ворогів їхнього спокою.
Помаранчева красуня ерцинія, яку я вподобав у першу зустріч там на озері, коли скотився з пагорбу вниз, все ж з таким наївним без свідомим поглядом мені посміхалася та їла чиєсь серце. Пір’ям, що різало безжально темряву, стікали криваві струмочки. Інші пташечки бенкетувала з неменшим завзяттям… мене ж не чіпали, лише споглядали, мов би запрошуючи приєднатися до вечері.
- Я ж казав, що вони не такі милі, якими здаються. Справжні хижачки, які ласі до соковитого м’ясця. Як ти, Арістане ? – несподівано на пеньку з’явився Енфілд, він спокійно дивився на мене, його очі були все ж такими сумними як і в першу нашу зустріч.
- Проб…пробач – я видавив із себе. Я оторопів від споглядань картини, учасником якої я мимоволі став.
- За що ? – почухав він лапою собі за вухом.  
- Що я привів їх сюди…
- Брате, заспокойся, ти не мав вибору. А ще тобі не варто хвилюватися за сестер, вони вміють подбати про себе.
- Сестер ?
- Так, не тільки для мене ти став за брата – а ще й для цих чарівних, пернатих створіннячок. Тож не хвилюйся ти так. Йди додому. Відпочинь. Живи нормальним життям, а коли прийде час, то я за тобою прийду.
Я закрив очі руками і заплакав. Коли ж я їх розплющив знову, нікого вже не було. Я стояв сам посеред лісу в траві та оточений деревами, що були забруднені кров’ю відьми Горпини, яка видно не змогла передбачити такого закінчення…