Парусія
І зараз, по скорботі тих днів, сонце затьмиться, і місяць не дасть свого світла, і зорі попадають з неба, і сили небесні порушаться. (Мф.24:29)
2296 рік.
– Звільни його душу, Ікаре, встрель в саме серце.
– Ні. Я не можу… чому він схожий на мене? – мої руки дрижали, я стиснув гвинтівку сильніше, щоб її не впустити. З пітьми на мене зиркало лице, в якому я впізнав себе. Двійник був без «всевидячого ока», тож не міг мене роздивитися. Хіба це не буде вбивством? Хіба це не порушує наші догми?
– Ікаре, стріляй – це лише демон, що бажає тебе одурити, він навмисно вкрав твою подобу.
Записи «демона» Феофіла із землі, позивний «Фауст».
Мені знову снилося сонце. Хоча я ніколи його не бачив.
«Тридцять років назад його зжерла невідома сила, зруйнувавши і знецінивши усі знання людства про цей пекучий об’єкт, якому пророкували мільярди років життя. Ніхто і досі не може пояснити, що стало причиною суцільної темряви, яка огорнула землю і знищила нашу цивілізацію.
Але з’явився серед людей Він, новий апостол, який зміг підняти міста до небес та врятувати найкращих синів і дочок , лишивши усіх грішників в холодній пітьмі. Саме Він подарував людству надію, навчившись брати енергію з блискавок, якої вистачило для спасіння та утримання небес…»
Як же гидко читати цю історію. А нормальних книжок більше не лишилося. Ніяких не лишилося – спалено. Все що встиг зберегти – перечитав.
Вони намагаються грати в Бога, уважають себе янголами… сучі діти, полетіли собі до небес, а звичайних людей лишили конати тут – на холодній землі. Але люди живучі тварюки. Ми як наші предки почали використовувати вогонь, ми натягнули на себе шкури і вийшли на полювання.
Їм це не сподобалось і вони прислали по наші душі серафімів, мов якихось щурячих дезінфекторів.
Нас таврували «демонами». Що ж, нехай, але ми точно не паскудні самозванці, які зрадили свій рід. Залишки людства розділилися на племена. Моє називається «Скіфи», мама казала, що колись, ще до нашої ери, було таке кочове плем’я. Алюзії, все що нам і лишається.
Тридцять років вистачило, щоб люди втратили у пітьмі все. Однак сонце стало лише фатальним ударом. Ще до «затемнення» земля почала потерпати від війн, землетрусів і природних катаклізмів.
Все що у нас лишилося – купа вогнепальної зброї та різна бридка живність, яку доводиться жерти, а вона зараза ще й повзає під холодною землею.
Сьогодні їли тарганів, запечених у власному соку. Смакота.
Мене і кілька «демонів» відправили на пошуки провізії. Іноді все ж щастило знайти якихось консервів, чи інших залишків нормальної їжі.
«Голод, холод, смерть. З десяти народжених виживає лише один».
Натрапили на руїни якогось музею. Дідько, темно, ще й чимось смердить.
Кілька хвилин – два трупи і я в пітьмі оточений янголами. Один із них тиче в мене гвинтівкою. Мені навіть не потрібен зір, щоб це бачити, мій ніс відчуває це, мій слух…особливості пристосування.
Чому людство бореться? Який сенс нашого існування?
Записи Серафима Ікара з небесної цитаделі «24:31»
Мені знову снилося сонце. Хоча я ніколи його не бачив.
Зі сну мене збудила моя дружина Дарина. Її руки теплі, а голос пестить свідомість.
В пітьмі час відчуваєш інакше. Ні ранку тобі, ні вечора, лише циферблат. Рік 30 від «Парусії».
Я умився небесною водою (ще один корисний винахід нашого апостола, добування води із атмосфери). Та скоштував свіжої випічки.
Нам вчора видали нову форму – біла з фіолетовими вкрапленнями. Чиста, приємно пахне бузком. Покращили прилади нічного бачення, які ми називаємо «всевидячим оком» – додали сканери ґрунту. Гвинтівки оснастили більшим магазином.
Після ранкової служби мене покликав пастир на приватну розмову.
– Ікаре, твоя дружина сказала мені, що останнім часом тебе турбують дивні видіння. Ти кричиш уві сні. Бажаєш про це поговорити?
Я вдячний Богу за таку турботливу дружину, яка дбає про мене.
– Так, отче. Я бачу дивні сни. Розумієте, мов дивлюся очима іншої людини.
– І що ти бачиш?
– Дивний світ, світ мороку та вогню, людей, які в дрантях риють землю. Дітей, які мерзнуть і помирають без жодного звуку. Мені страшно, отче.
– Ікаре, не бійся, Бог посилає тобі видіння того, щоб ти знав за для чого ти борониш небеса – щоб більше ніколи людство не страждало від війн і голоду.
– І що мені робити?
– Сходи до преподобного Іона, він випише тобі ліків, що трохи заспокоять твою душу.
Ліки мають смак меду. Бджоли – єдині земні створіння, що ми змогли воскресити тут. А ще риби, постійно за них забуваю.
Минув тиждень – жахи не зникли. Дарина весь час ходить сумна – невже боїться мене? Ми з нею не часто розмовляємо – у нас прийнято мало говорити з жінками, щоб не сталося більше гріхопадіння.
Матері мають можливість виховувати дитину лише до семи років, якщо це хлопчик (з дівчатами інші правила). Потім навчанням парубка займається батько. Дівчаток же переводять в окремі заклади, де готують із них дружин. Бо не хоже чоловікові ходити без жінки.
Є для дівчат і окремий напрямок розвитку – цілительки (Такі дружинами не стають). Хлопці мають цілих чотири напрямки розвитку – янголи (воїни зі своєю системою чинів), пантелеймони (лікарі), всевидячі (вчені) та насущні (фермерство) і окрема ланка пасторів, в який йде особливий відбір.
– Ікаре, поговори зі мною.
– Дарино, ви знаєте правила…
– Ікаре, ти мій чоловік, я люблю тебе – вона взяла мене за руку – Мені болить за твої муки. Поговори зі мною, розкажи, що крає твою душу.
– Дарино, я вдячний вам за турботу, для мене ви багато значите, але вам краще не знати, що коїться в моїх снах. Я вже все розказував пастиреві…
– Я знаю, але то зовсім інше…Ікаре, подивись на мене.
У неї теплі сірі очі. Довге русяве волосся, якого я ніколи не торкався…
З дитинства нам вбивають в голову про гріх нашої плоті, що для продовження роду є спеціальні технології, правильний час і вік… бо тільки так наш світ зможе вижити.
– У вас гарні очі, Дарино.
Що це було? Її усмішка? І чому вона так швидко промайнула на її обличчі?
– Дарино. Всміхнись, будь ласка, ще раз.. Не сприймайте це як…
Вона перебила мої виправдування тим, що пригорнулась до мене і міцно обійняла. Мені стало страшно, серце прискорило бій…а може то був і не страх. Приємне тепло в середині, останній раз мене так обіймала жінка, яку я називав мама. Це було коли мене забирали від неї.
Єдиний спогад з дитинства.
(Одного разу в мене випадково потрапила блискавка. Якимось чудом я зміг вижити, однак заплатив власною пам’яттю).
Наступного ранку я підійшов до пастора, щоб сповідатися в своєму гріху…
(Дарина з ранку виглядала щасливою, вперше її такою бачу за рік нашого спільного проживання).
– Отче, я згрішив. Я обійняв свою дружину, а ще вона поцілувала мене в щоку ( у нас прийнято цілувати лише в чоло і тільки в окремих випадках).
– Добре, сину, що ти зізнався – пастор ніяк не відреагував на моє зізнання. Жодна зморшка на його обличчі не ворухнулася – хочу сповістити, що тебе чекають херувими в монастирі на центральній цитаделі. У тебе є година зібрати всі необхідні речі, бо мають завдання для тебе на землі.
Центральна цитадель – столиця і центр, дев’ята головна небесна цитадель, яка оточена по колу іншими цитаделями. Саме звідти здійснюється пришестя наших загонів на землю в цілях пошуків ресурсів. На землю допускаються лише серафими. Це велика честь. Та чи готовий я побачити пекло?
Останнім, що я почув від Дарини, коли з нею прощався – «Ікаре, ти інший. Довірся собі». А ще не забуду її усмішку.
Записи «демона» із землі Феофіла, позивний «Фауст».
– Ікаре, стріляй – це лише демон, що бажає тебе одурити, він навмисно вкрав твою подобу…– не встиг закінчити свою репліку один із янголів – з простреленим серцем впав додолу.
– Ікаре, якого… – ще кілька пострілів і інший падший янгол лежить у бруді та власній крові.
– Якого чорта тут коїться? Вони вже геть подуріли, що стріляють одне в одного?
– Встань. Запали вогонь і подивись на мене – за голосом пролунав і звук перезарядки гвинтівки. Мені вистачило б часу його прирізати, однак щось в цьому серафимі мене зацікавило.
Я намацав рукою один із своїх факелів, потім повільно витягнув із кишені запальничку – і о чудо, з’явився вогонь.
Довбаний серафим стояв при світлі мого з шістьма крилами (Їх технології вражали і функціональністю і самолюбством), на голові мав дивну маску з багатьма очима, подібні штуки я бачив вже на мертвих янголах, а в руці тримав гвинтівку. На цьому дива не закінчилися. Він зняв маску і я побачив себе. Та сама пика.
– Я сьогодні встиг побачити достатньо, щоб почати ставити питання – гвинтівку він не опускав.
– То що ти хочеш знати, виродку схожий на мене – я в кишеню за словами не ліз, хотів би мене вбити, я вже б лежав з янголами, справжніми янголами.
– Що тут коїться на землі? Чому ти схожий на мене… Господи…ви люди?
Це щось новеньке. Перший янгол, який з нами заговорив. Зазвичай вони одразу стріляють. Ха, може він справжній?
– А по твоєму хто ми? Чи тобі твій Бог не сказав? Чи хто там у вас.
– Після того, що ми зробили… я не вірю в те, що мій Бог цього б хотів – в його очах я читав каяття. Він справді не схожий на попередників. Стоп…
– Що ви зробили?
– Спочатку ти дай відповідь на моє питання.
– Ми звичайні люди, які намагаються тут вижити. Коли сонце зникло, то лише частина людства, яка уважала себе провідною, зібралася і сховалася на небесах. А більшу частину тупо кинули гнити тут. Частина почала боротися за виживання і нас нарекли «демонами», бо ваші лідери схибнулися на релігійних алюзіях… Не знаю, що вам там кажуть, але ми постійно потерпаємо від холоду і голоду, а ваші серафимі нас винищують, бо бачте ми заважаємо своїм існуванням – я перейшов на крик.
– Неподалік від цього місця ми знищили поселення людей. Справжніх людей…я думав, що стріляю в демонів… – він опустив гвинтівку.
– Яка ти паскуда…
Я кинувся на покидька, повалив на землю і почав його бити в обличчя… Він не пручався… здавалося ніби я б’ю самого себе за те, що не був в своєму племені, коли їх вбивали…Ненавиджу…
Та чим ми тоді відрізняємося? Я відповз від ще живого серафима вбік. Він тяжко дихав, його обличчя було роз’юшене, а біленька форма замащена кров’ю. Він спокійно піднявся і подивився мені в очі.
– Пробач.
Він знущається? Я витяг із-за поясу ніж. Мої руки тремтіли, я міцно стиснув клинок, щоб він не випав. Двійник був вже без свого «всевидячого ока», я міг моментально прирізати падлюку та зникнути в пітьмі.
Але він зараз стоїть без зброї… Це буде вбивством. Хіба це не порушує моїх принципів?
– Моя дружина сказала мені на останок – прохрипів мені янгол – перед тим як мене відправили сюди – йому було важко формулювати думку – щоб я довірився собі. А ти схожий на мене – якого біса я його слухаю?
– Ви не янголи, ви вбивці. Я не можу тобі пробачити того, що ти скоїв. В моєму племені були і жінки й діти, і старі…там була моя мама.
– Я їх убивав… Не буду виправдовуватися більше…. Мене звати Ікар і я вбивав людей, хоча мене вчили захищати їх – він задер голову і з жалем мовив – Скільки я себе пам’ятаю, нам говорили, що на землі не… – він почав кашляти, а потім впав на коліна – …немає людей, що там лишилися тільки демони, які вилізли з пекла, коли зникло сонце… Я хочу знати твоє ім’я.
– Навіщо? Я зараз можу тебе прирізати і все… та якого біса я взагалі з тобою розмовляю…
– Я хочу знати ім’я людини, яка подарує мені спокій.
– Спокій? Ти горітимеш у пеклі – мене охопив істеричний сміх – про який спокій ти тут торочиш.
Чому мені його шкода? Бо він схожий на мене? Бо він нарешті назвав мене людиною?
Я зібрав залишки своєї людяності в серці і спокійно промовив:
– Мене звати Феофіл. Я тебе пробачаю… – з його очей покотилися сльози… з моїх очей…
Ікар став з колін і повільно до мене підійшов, він нагадував велику дитину, або кошеня, яке напаскудило і звинуватим поглядом шукає прощення. Несподівано для мене він кинувся обійняти мене.
Для мене це було дико, я обіймав ворога, що вбив моє плем’я… однак я відчув в цьому щось рідне. Останній раз мене так обіймала мати, перед тим як я пішов з кількома «демонами» на пошуки провізії.
Вона на прощання сказала мені – «Феофіле, ти інший. Довірся собі».
2296 рік.
– Звільни його душу, Ікаре, встрель в саме серце.
– Ні. Я не можу… чому він схожий на мене? – мої руки дрижали, я стиснув гвинтівку сильніше, щоб її не впустити. З пітьми на мене зиркало лице, в якому я впізнав себе. Двійник був без «всевидячого ока», тож не міг мене роздивитися. Хіба це не буде вбивством? Хіба це не порушує наші догми?
– Ікаре, стріляй – це лише демон, що бажає тебе одурити, він навмисно вкрав твою подобу.
Записи «демона» Феофіла із землі, позивний «Фауст».
Мені знову снилося сонце. Хоча я ніколи його не бачив.
«Тридцять років назад його зжерла невідома сила, зруйнувавши і знецінивши усі знання людства про цей пекучий об’єкт, якому пророкували мільярди років життя. Ніхто і досі не може пояснити, що стало причиною суцільної темряви, яка огорнула землю і знищила нашу цивілізацію.
Але з’явився серед людей Він, новий апостол, який зміг підняти міста до небес та врятувати найкращих синів і дочок , лишивши усіх грішників в холодній пітьмі. Саме Він подарував людству надію, навчившись брати енергію з блискавок, якої вистачило для спасіння та утримання небес…»
Як же гидко читати цю історію. А нормальних книжок більше не лишилося. Ніяких не лишилося – спалено. Все що встиг зберегти – перечитав.
Вони намагаються грати в Бога, уважають себе янголами… сучі діти, полетіли собі до небес, а звичайних людей лишили конати тут – на холодній землі. Але люди живучі тварюки. Ми як наші предки почали використовувати вогонь, ми натягнули на себе шкури і вийшли на полювання.
Їм це не сподобалось і вони прислали по наші душі серафімів, мов якихось щурячих дезінфекторів.
Нас таврували «демонами». Що ж, нехай, але ми точно не паскудні самозванці, які зрадили свій рід. Залишки людства розділилися на племена. Моє називається «Скіфи», мама казала, що колись, ще до нашої ери, було таке кочове плем’я. Алюзії, все що нам і лишається.
Тридцять років вистачило, щоб люди втратили у пітьмі все. Однак сонце стало лише фатальним ударом. Ще до «затемнення» земля почала потерпати від війн, землетрусів і природних катаклізмів.
Все що у нас лишилося – купа вогнепальної зброї та різна бридка живність, яку доводиться жерти, а вона зараза ще й повзає під холодною землею.
Сьогодні їли тарганів, запечених у власному соку. Смакота.
Мене і кілька «демонів» відправили на пошуки провізії. Іноді все ж щастило знайти якихось консервів, чи інших залишків нормальної їжі.
«Голод, холод, смерть. З десяти народжених виживає лише один».
Натрапили на руїни якогось музею. Дідько, темно, ще й чимось смердить.
Кілька хвилин – два трупи і я в пітьмі оточений янголами. Один із них тиче в мене гвинтівкою. Мені навіть не потрібен зір, щоб це бачити, мій ніс відчуває це, мій слух…особливості пристосування.
Чому людство бореться? Який сенс нашого існування?
Записи Серафима Ікара з небесної цитаделі «24:31»
Мені знову снилося сонце. Хоча я ніколи його не бачив.
Зі сну мене збудила моя дружина Дарина. Її руки теплі, а голос пестить свідомість.
В пітьмі час відчуваєш інакше. Ні ранку тобі, ні вечора, лише циферблат. Рік 30 від «Парусії».
Я умився небесною водою (ще один корисний винахід нашого апостола, добування води із атмосфери). Та скоштував свіжої випічки.
Нам вчора видали нову форму – біла з фіолетовими вкрапленнями. Чиста, приємно пахне бузком. Покращили прилади нічного бачення, які ми називаємо «всевидячим оком» – додали сканери ґрунту. Гвинтівки оснастили більшим магазином.
Після ранкової служби мене покликав пастир на приватну розмову.
– Ікаре, твоя дружина сказала мені, що останнім часом тебе турбують дивні видіння. Ти кричиш уві сні. Бажаєш про це поговорити?
Я вдячний Богу за таку турботливу дружину, яка дбає про мене.
– Так, отче. Я бачу дивні сни. Розумієте, мов дивлюся очима іншої людини.
– І що ти бачиш?
– Дивний світ, світ мороку та вогню, людей, які в дрантях риють землю. Дітей, які мерзнуть і помирають без жодного звуку. Мені страшно, отче.
– Ікаре, не бійся, Бог посилає тобі видіння того, щоб ти знав за для чого ти борониш небеса – щоб більше ніколи людство не страждало від війн і голоду.
– І що мені робити?
– Сходи до преподобного Іона, він випише тобі ліків, що трохи заспокоять твою душу.
Ліки мають смак меду. Бджоли – єдині земні створіння, що ми змогли воскресити тут. А ще риби, постійно за них забуваю.
Минув тиждень – жахи не зникли. Дарина весь час ходить сумна – невже боїться мене? Ми з нею не часто розмовляємо – у нас прийнято мало говорити з жінками, щоб не сталося більше гріхопадіння.
Матері мають можливість виховувати дитину лише до семи років, якщо це хлопчик (з дівчатами інші правила). Потім навчанням парубка займається батько. Дівчаток же переводять в окремі заклади, де готують із них дружин. Бо не хоже чоловікові ходити без жінки.
Є для дівчат і окремий напрямок розвитку – цілительки (Такі дружинами не стають). Хлопці мають цілих чотири напрямки розвитку – янголи (воїни зі своєю системою чинів), пантелеймони (лікарі), всевидячі (вчені) та насущні (фермерство) і окрема ланка пасторів, в який йде особливий відбір.
– Ікаре, поговори зі мною.
– Дарино, ви знаєте правила…
– Ікаре, ти мій чоловік, я люблю тебе – вона взяла мене за руку – Мені болить за твої муки. Поговори зі мною, розкажи, що крає твою душу.
– Дарино, я вдячний вам за турботу, для мене ви багато значите, але вам краще не знати, що коїться в моїх снах. Я вже все розказував пастиреві…
– Я знаю, але то зовсім інше…Ікаре, подивись на мене.
У неї теплі сірі очі. Довге русяве волосся, якого я ніколи не торкався…
З дитинства нам вбивають в голову про гріх нашої плоті, що для продовження роду є спеціальні технології, правильний час і вік… бо тільки так наш світ зможе вижити.
– У вас гарні очі, Дарино.
Що це було? Її усмішка? І чому вона так швидко промайнула на її обличчі?
– Дарино. Всміхнись, будь ласка, ще раз.. Не сприймайте це як…
Вона перебила мої виправдування тим, що пригорнулась до мене і міцно обійняла. Мені стало страшно, серце прискорило бій…а може то був і не страх. Приємне тепло в середині, останній раз мене так обіймала жінка, яку я називав мама. Це було коли мене забирали від неї.
Єдиний спогад з дитинства.
(Одного разу в мене випадково потрапила блискавка. Якимось чудом я зміг вижити, однак заплатив власною пам’яттю).
Наступного ранку я підійшов до пастора, щоб сповідатися в своєму гріху…
(Дарина з ранку виглядала щасливою, вперше її такою бачу за рік нашого спільного проживання).
– Отче, я згрішив. Я обійняв свою дружину, а ще вона поцілувала мене в щоку ( у нас прийнято цілувати лише в чоло і тільки в окремих випадках).
– Добре, сину, що ти зізнався – пастор ніяк не відреагував на моє зізнання. Жодна зморшка на його обличчі не ворухнулася – хочу сповістити, що тебе чекають херувими в монастирі на центральній цитаделі. У тебе є година зібрати всі необхідні речі, бо мають завдання для тебе на землі.
Центральна цитадель – столиця і центр, дев’ята головна небесна цитадель, яка оточена по колу іншими цитаделями. Саме звідти здійснюється пришестя наших загонів на землю в цілях пошуків ресурсів. На землю допускаються лише серафими. Це велика честь. Та чи готовий я побачити пекло?
Останнім, що я почув від Дарини, коли з нею прощався – «Ікаре, ти інший. Довірся собі». А ще не забуду її усмішку.
Записи «демона» із землі Феофіла, позивний «Фауст».
– Ікаре, стріляй – це лише демон, що бажає тебе одурити, він навмисно вкрав твою подобу…– не встиг закінчити свою репліку один із янголів – з простреленим серцем впав додолу.
– Ікаре, якого… – ще кілька пострілів і інший падший янгол лежить у бруді та власній крові.
– Якого чорта тут коїться? Вони вже геть подуріли, що стріляють одне в одного?
– Встань. Запали вогонь і подивись на мене – за голосом пролунав і звук перезарядки гвинтівки. Мені вистачило б часу його прирізати, однак щось в цьому серафимі мене зацікавило.
Я намацав рукою один із своїх факелів, потім повільно витягнув із кишені запальничку – і о чудо, з’явився вогонь.
Довбаний серафим стояв при світлі мого з шістьма крилами (Їх технології вражали і функціональністю і самолюбством), на голові мав дивну маску з багатьма очима, подібні штуки я бачив вже на мертвих янголах, а в руці тримав гвинтівку. На цьому дива не закінчилися. Він зняв маску і я побачив себе. Та сама пика.
– Я сьогодні встиг побачити достатньо, щоб почати ставити питання – гвинтівку він не опускав.
– То що ти хочеш знати, виродку схожий на мене – я в кишеню за словами не ліз, хотів би мене вбити, я вже б лежав з янголами, справжніми янголами.
– Що тут коїться на землі? Чому ти схожий на мене… Господи…ви люди?
Це щось новеньке. Перший янгол, який з нами заговорив. Зазвичай вони одразу стріляють. Ха, може він справжній?
– А по твоєму хто ми? Чи тобі твій Бог не сказав? Чи хто там у вас.
– Після того, що ми зробили… я не вірю в те, що мій Бог цього б хотів – в його очах я читав каяття. Він справді не схожий на попередників. Стоп…
– Що ви зробили?
– Спочатку ти дай відповідь на моє питання.
– Ми звичайні люди, які намагаються тут вижити. Коли сонце зникло, то лише частина людства, яка уважала себе провідною, зібралася і сховалася на небесах. А більшу частину тупо кинули гнити тут. Частина почала боротися за виживання і нас нарекли «демонами», бо ваші лідери схибнулися на релігійних алюзіях… Не знаю, що вам там кажуть, але ми постійно потерпаємо від холоду і голоду, а ваші серафимі нас винищують, бо бачте ми заважаємо своїм існуванням – я перейшов на крик.
– Неподалік від цього місця ми знищили поселення людей. Справжніх людей…я думав, що стріляю в демонів… – він опустив гвинтівку.
– Яка ти паскуда…
Я кинувся на покидька, повалив на землю і почав його бити в обличчя… Він не пручався… здавалося ніби я б’ю самого себе за те, що не був в своєму племені, коли їх вбивали…Ненавиджу…
Та чим ми тоді відрізняємося? Я відповз від ще живого серафима вбік. Він тяжко дихав, його обличчя було роз’юшене, а біленька форма замащена кров’ю. Він спокійно піднявся і подивився мені в очі.
– Пробач.
Він знущається? Я витяг із-за поясу ніж. Мої руки тремтіли, я міцно стиснув клинок, щоб він не випав. Двійник був вже без свого «всевидячого ока», я міг моментально прирізати падлюку та зникнути в пітьмі.
Але він зараз стоїть без зброї… Це буде вбивством. Хіба це не порушує моїх принципів?
– Моя дружина сказала мені на останок – прохрипів мені янгол – перед тим як мене відправили сюди – йому було важко формулювати думку – щоб я довірився собі. А ти схожий на мене – якого біса я його слухаю?
– Ви не янголи, ви вбивці. Я не можу тобі пробачити того, що ти скоїв. В моєму племені були і жінки й діти, і старі…там була моя мама.
– Я їх убивав… Не буду виправдовуватися більше…. Мене звати Ікар і я вбивав людей, хоча мене вчили захищати їх – він задер голову і з жалем мовив – Скільки я себе пам’ятаю, нам говорили, що на землі не… – він почав кашляти, а потім впав на коліна – …немає людей, що там лишилися тільки демони, які вилізли з пекла, коли зникло сонце… Я хочу знати твоє ім’я.
– Навіщо? Я зараз можу тебе прирізати і все… та якого біса я взагалі з тобою розмовляю…
– Я хочу знати ім’я людини, яка подарує мені спокій.
– Спокій? Ти горітимеш у пеклі – мене охопив істеричний сміх – про який спокій ти тут торочиш.
Чому мені його шкода? Бо він схожий на мене? Бо він нарешті назвав мене людиною?
Я зібрав залишки своєї людяності в серці і спокійно промовив:
– Мене звати Феофіл. Я тебе пробачаю… – з його очей покотилися сльози… з моїх очей…
Ікар став з колін і повільно до мене підійшов, він нагадував велику дитину, або кошеня, яке напаскудило і звинуватим поглядом шукає прощення. Несподівано для мене він кинувся обійняти мене.
Для мене це було дико, я обіймав ворога, що вбив моє плем’я… однак я відчув в цьому щось рідне. Останній раз мене так обіймала мати, перед тим як я пішов з кількома «демонами» на пошуки провізії.
Вона на прощання сказала мені – «Феофіле, ти інший. Довірся собі».
Коментарі