Друже, пишу тобі, бо маю потребу вимовитись про випадок, учасником якого, як то буває, я став не за власним бажанням. Я утримаюсь від красномовства, з твого дозволу, і оповідатиму без зайвих химерних слів (хоч знаю про твою любов до мальовничих описів). Тиждень тому я отримав поштовим птахом листа від гільдії, в якому старійшини просили прибути всіх авантюристів срібного рангу до Столиці. З’явилося важливе замовлення, подробиць якого в листі вказано не було. Дата зборів – двадцятий день весни. В той час я перебував в містечку Ватра, звідти до Столиці було подати рукою – лише три дні дороги. Але сам знаєш, що гільдія ненавидить запізнень, тож варто було приїхати хоча б на день раніше. Я вирішив їхати без зайвих зупинок і найшвидшим шляхом, на мою думку,  для такої стратегії була «заяча дорога». Ти уважатимеш мене схибленим дурнем, але думка про економію часу була в пріоритеті вища за небезпеку, яка могла мене там спіткати. Я прекрасно був ознайомлений з історією цього шляху та печальною статистикою нападів розбійників в цій місцині. Заради справедливості, я теж не тендітний рицар на білому коні, маю доброго меча та міцну руку, щоб розбити кілька макітр, якщо буде на те потреба. На додачу, місцевий крамар мені розповів (за кілька монет звісно, той ще пацюк), що гільдія Ватри нещодавно провела там чистку, що тільки надавало мені впевненості в безпеці обраної дороги.
Я утримаюсь від опису моїх зборів та першого дня шляху, а перейду одразу до випадку. Те, про що я далі оповідатиму, сталося зранку на другий день подорожі. Вночі я спав погано, доводилось чатувати, перериваючись лиш на короткий сон. Я брав до рук меча, опирався об дерево, а біля себе клав щит. І коли починав куняти, то рука випускала меч, який бився об щит. Такий гуркіт одразу мене будив, при цьому я лишався в повній бойовій готовності. Не знаю, їздив ти цим шляхом, чи ні, але дерев тут небагато, переважає степ, тож не уявляю, як розбійники могли непомітно настигати своїх жертв. Щось я відхилився від теми, хоча обіцяв цього не робити. Коли сонце ще не встало, але світла було достатньо, щоб було видно дорогу – я продовжив мандрівку. І через кілька годин, від своєї нічної стоянки, я помітив під наступним сухим деревом постать, яка лежала, обпершись об стовбур. Наблизившись, я зрозумів, що це темний ельф. Без зброї. Він відрізнявся від своїх родичів – світлих ельфів – від тендітності яких часто нудить. Цей незнайомець був міцної статури з мужніми рисами обличчя. Я звісно не обізнаний в фізіології темних ельфів, але калюжа крові під ним, вказувала на те, що він сильно поранений. Його торс був обмотаний метрами бинтів, які теж просякли кров’ю. Дроу не як не відреагував на моє наближення. Він вдивлявся в небокрай, звідки встало сонце. Я мовчки зліз з коня.
- Що, поганий день ? – спокійно я звернувся до нього. Відчинив одну з сумок на сідлі, аби знайти якихось медикаментів. Хоча прекрасно розумів, що йому гайки. Але подорожня етика мені не дозволяла пройти повз.
- Ні…я побачив схід… сонця – з хрипом відповів мені він.
Я зрозумів, що у ельфа пробита легеня. Виглядав спокійним, як для того, хто помре з хвилини на хвилину. Я в той момент не знав хто він, звідки і як його звати. Мені було байдуже. Зараз це подорожній, який сидів в калюжі власної крові та готувався до подорожі в некрополь. Я мовчки сів біля нього (намагаючись не вимаститись в його кров). Він ліниво (а може на скільки дозволяла сила) поглянув на мене та видавив на мить, щось схоже на усмішку. Я почав дивитися в небокрай як і він. Він більше не вимовив жодного слова. І я теж мовчав. Ельф не розповідав (думаю якби і міг, то він теж мовчав би) ні про своє життя, не просив щось передати його родичам, як часто робили люди, смерть яких доводилось мені бачити. Він мовчки помер, а я сидів біля нього. Як тільки я помітив, що він не дихає, а погляд став скляним, я закрив йому очі та закопав неподалік. Він мене не просив, але чомусь я це зробив. Цей випадок відібрав у мене дорогоцінний час, але відчував, що мусив так зробити, бо подорожня етика.
До гільдії я все ж прибув вчасно. Старійшини зібрали нас у скляній залі ( були присутні я та ще двадцять п’ять авантюристів) та оголосили умови й подробиці замовлення. Розшукується живим, чи мертвим розбійник за прізвиськом «Стилет», який славиться грабунками лицарських караванів. Останнім його злочином було вбивство тридцяти трьох лицарів у вісні, які стали табором в лісі суміжному з «Заячою дорогою». Особливі прикмети – темний ельф, міцна статура. Світки з невеличкого селища, неподалік Столиці, запевняють, що під час гулянки з братчиками розбійник був поранений у груди. Гільдія переконана, що далеко втекти ельф не міг, тож готова заплатити сто золотих за голову розбійника. Задіяні авантюристи, бо король не хоче більше втрачати своїх воїнів, тому брудну роботу, як завжди, доручили нам. Впевнений, що ти, друже, збагнув, що мова йшла про подорожнього, якого я поховав там у степу. Будь-які сумніви розвіяв портрет ельфа, намальований з вуст очевидців, копії якого роздали кожному авантюристу. Сто золотих монет за голову. Я звісно міг би знайти могилу, розкопати та відрубати голову, але… чомусь моя совість мені не дозволяла це зробити. В той момент, коли я його знайшов помираючого, я не знав хто він, ким був і що зробив. Ельф був для мене лише подорожнім, що стікав кров’ю.  Можливо, якби я знав, хто він є насправді в той момент, то відрубав би його голову не вагаючись, але в тому і справа, що я не знав. Тому лишаю його навіки там спочивати, не мені його судити. Можеш вважати мене дурнем, але я вчинив так, як мені підказувала в той момент етика подорожнього. Дякую, що вислухав, друже,  бо не уявляєш, як мені важко тримати цю правдо в собі, поки інші авантюристи бігають за привидом, замість того, щоб займатися корисним ділом.