Упирі
- Діду , а хто такі упирі ?
- Ну , це такі живі мерці, що встають вночі з могили та шкодять людям.
- Чому ?
- Бо при житі вони були чаклунами , от їх земля і не приймає.
- Діі-дуу, а у нас є упирі ?
- Ні , онучку , зараз потрібно боятися живих.
Мій дід , хай йому земля будет пухом , був мудрою людиною. Я любив слухати від нього різні оповідки про русалок, лісовиків, упирів та інших представників народного фольклору. І коли я лякався , він заспокоював мене тим , що то все було давно. Та казав, що варто остерігатися живих , бо від них можна чекати більшого зла. Згодом я не раз переконаюся в його правоті...
Мій батько загинув на війні , тож я мав опікуватися мамою та сестричкою з ранніх літ. Дід мене навчив любові до праці на землі , бо казав , що вона є справжньою годувальницею і скарбом нашого народу. Згодом на наші землі прийшла ще одна війна і тепер вже мене мобілізували на фронт. Доля посприяла тому, що я не тільки не загинув , а й навчився рятувати інших. На фронті я був наймолодшим, озираючись з острахом на ті роки , думаю мені пощастило , що я не став звичайним гарматним м'ясом. Під свою опіку тоді мене узяв лікар нашого піхотного відділу, який мене усьому навчив, що дозволило після війни , пов'язати своє життя з медициною. Та я мусив повернутися у рідне село - отримав звістку про смерть діда – вдома не лишилося чоловічої руки. Моє село було невеликим і медичну допомогу люди могли отримати лише в містечку , яке знаходилось на відстані 15 кілометрів від нього, тож роботи за фахом, після повернення додому, у мене з'явилося чимало.
Потім прийшли червоні. Спочатку здавалося , що нарешті життя покращиться , що нас чекає світле майбутнє і ми зможемо жити у мирі , господарюючи кожен на своїй землі. Та мене не полишало відчуття штучності. На війні я навчився заглядати смерті у вічі - розірвана плоть , кров та крики. Відірвані кінцівки та зламані солдатики. Тому не дивно , що люди хотіли вірити в кращий світ , що зміна влади посприяє вирішунню всіх проблем. Навіть в нашому селі , яке позначалося не на всіх картах , людям були довподоби червоні , лаковані лозунги соціальної рівності усім "трудящим". Я одразу пригадав слова діда , що нечиста сила ніколи не приходить без запрошення.
1930 рік
В нашому селі забрали ще один мішок зерна. На цей раз червоні сильно не били , мій сусід Омелько поплатився лише собакою , що сильно лаяла на червоних... тепер буде чим його родині повечеряти. Це ще не страшно. В сусідньому містечку помер лікар - помер за п'ять колосків. Але одному червоному капітану знадобилася допомога - апендицит прихопив - тож мене , як єдиного живого лікаря на околицях , за годину доправили до нього. Я мав рятувати всі життя. Провівши успішно операцію , отримав хлібину , кілька консервів , пляшку горілку і шматок , загорнутого в газету , сала. Був і інший бік подорожі. Хоч мене доставили вантажівкою з пункту А в Б, а потім навпаки, але я встиг роздивитися наслідки нового режиму. Просто посеред вулиці лежало кілька тіл - свіжих тіл. Матір з дочкою (а може і сином , був не певен ), одягнені в якесь ганчір'я , що звисало на худих кістках. Минаючи якийсь старий, але охайний будинок , вловив погляд фігури на лавці ,яка нагадувала дитину. Постать крутила в руках якийсь горішок, а може то був камінчик, намагаючись дістати їстівний зміст. Було надто тихо. Ні собак , ні котів , про домашню птицю годі було і казати. Повертаючись додому, вже не побачив постаті на лавці , а два худих тіла вкладав на віз зморений чоловік. Віз був наповнений кінцівками, в яких важко було пізнати людей. У віз був впряжений доглянутий кінь , коло якого чатував червоний з гвинтівкою , можливо один із жителів цього містечка , що обрав форму та гвинтівку, пожертвувавши власною людяністю.
1932 рік.
У людей нічого не лишилося. Село почало помирати. І тепер вже на наших вулицях з’явилися вози, подібні до тих, які я бачив у містечку. Але вони не були запряжені (Навіть мишей вже давно поїли) . Якщо в місті коней для вивозу тіл надавали червоні, то в нашому забутому Богом селі, збиранням залишків людських тіл займалися односельці. На нашу сім’ю дивилися косо, бо я часто брався за лікування червоних, які надавали нам за це крихти їжі. Бачить Бог, що я нікому не відмовляв у допомозі, я робив усе можливе, щоб вилікувати і жителів свого села… та від голоду я нічого не міг вдіяти. Люди пухли та помирали на очах. Діти, старі і молоді. Кожен тоді виживав як міг. Одні варили різні корінці, а інші власні пальці… а потім і власних дітей. Пам’ятаю, як у сусідки, що живе навпроти, кожен день на подвір’ї гралося її дитя. А потім кудись зникло. По селу одразу пішов шепіт, що мати з’їла власного синочка. А хтось потім бачив на подвір’ї і маленькі кістки. Діти гинули частіше, бо просто відмовлялися їсти несмачну юшку з листя чи замерзлого коріння.
Сон – в такий час – був найбільшою насолодою. Можна було поїсти у ньому смачного червоного борщу зі сметаною, вареничків, галушки. Відчути запах свіжого хлібу та зелені. Чи просто попестити улюбленого Сірка. А найщасливіші могли не прокинутися і возз’єднатися з родиною. Мене розбудив стукіт у двері. Я встав з ліжка. Паморочилося в голові, кожен крок давався важко. Відчинив двері, і в хату влетіло троє наляканих червоних. Один із них стікав кров’ю, його «товариші» поклали на стіл.
- Нужна помощ врача. Бистро – нервово кричав найстарший.
- Чорт, чорт … не хочу сдохнуть как собака …. – лаявся поранений.
Третій мовчав, його руки трусилися, весь одяг та обличчя були вимащені кров’ю.
- Давай, лекарь, сделай что-то ілі я тебя прістрелю – почав розмахувати пістолетом найстарший.
- Якщо ви мене застрелите, то я точно не допоможу … - потім я згадав про матір в кімнаті і запнувся – треба йому розрізати форму та притиснути рану… тут мало світла, запаліть гасову лампу.
Червоний виглядав кепсько. Розірвана ліва нога. Крові втратив багато.
- У вас є аптечка? Потрібне знеболювальне…
- Егор, чорт тебя дері – вилаявся старший, бо його «товариш» несподівано помер.
Як потім виявилося, у пораненого ще був до тельбухів роздертий живіт – шансів не було.
- Що з вами сталося ? – мені було важко уявити, що могло стати причиною таких поранень.
- Замовкни тварь, ти не врятував Егора – німий «товариш» почав розмахувати своїм ножем перед моїми очима.
- Степан замолкні – найстарший навпаки заспокоївся – на випей лучше. Лекарь нам пригодиться.
- Зачем ? – Степан жадібно присмоктався до фляги з горілкою.
- Приедет завтра следущий караул і ми с німі туда верньомся.
- Нет, ми ели ноги унесли, я дохнуть не собираюсь.
- Заткнись, сволочь, ми должни…
- Я не должен.
- Ти клялся партіі.
- Та пошла твоя партія… - не встиг Степан нічого сказати, бо найстарший прострелив йому чоло.
- Прости за неудобство, лекарь, но ти должен завтра пойти с нами – його рука тремтіла.
- Добре – відповів спокійно я.
Я бачив подібний стан людей на війні. Тож знав як треба себе поводити, щоб цей червоний не накоїв ще більших дурниць. Також і знав про те, що моя стара ненька не спить, а мовчки молиться Богу, щоб зі мною нічого не сталося. Були б у неї сили, вона б вискочила мене захистити.
- Що з вами сталося ?
- Ми… ми пошли на кладбеще ваше…
Я зрозумів, що вони хотіли обшукати трупи на наявність золотих зубів, а старі могили – прикрас.
- На цвинтар ?
- Да, чорт тебя дери, да … и нашли там старий склеп, а от туда вискочіло оно …. И разодрало наших парней…
Цей червоний марить ? Він мабуть говорив про старий склеп Вербницьких. Дід розповідав, що то був заможний рід, який колись жив на цих землях. Звісно ходили чутки, що останній з роду – Григорій Вербницький – був чорнокнижником, але, як казав дід, то лише чутки. Григорія Вербницького поховали в родовому склепі далекі родичи, забравши все майно покійного, навіть частково розібравши маєток. Потім прийшли червоні і остаточно знищили дім Вербницьких.
- Розідрало ? Ви бачили упиря ? – недовірливо спитав я.
- Я не знаю что ето било… оно двигалось бистро… рвало моіх людей на часті. Ми успелі покинуть кладбіще… оно остановілось у ворот … і… - червоний замовк, почав схлипувати. Я дивися на це з байдужістю.
Упир, у наш час? Невже дід помилявся ? І у нас завжди під боком жив упир. Якась маячня. Але іншого пояснення я не бачив. На ранок приїхав новий караул. Ніхто червоному не повірив, поки не побачили роздерті тіла. Нічого їм не лишалося, як піти і перевірити місце нападу.
Я і вісім червоних прийшли на цвинтар після обіду. Нас зустріли дерев’яні хрести, розкопані старі могили та свіжа братня могила, куди скидали усіх людей, що померли відносно нещодавно. І звісно вбиті минулої ночі червоні.
Важко було не помітити відірвані ноги в чорних чоботях, що висіли на гілках прибічних дерев, роздерті навпіл тіла, тельбухи, які були розкидані по землі та голови в шапках , мов глеки розвішані, на паркані цвинтаря. Пів червоного ще знайшли біля склепу. У мене в жилах закипіла кров. Не від вигляду крові та роздертих тіл, а від думки, як виглядає те, що це зробило.
- Что ето за … - почав лаятися командир караулу.
Мій вчорашній гість все йому оповів. Я побачив як молоді червінці, які переважно і складали цей караул, притислись до своїх гвинтівок і з острахом ковтали кожне слово. «Товариші» більш досвідчені, недовірливо цмокали цигарки або блювали на залишки своїх колишніх колег.
- Я слишал, шо надо етому вампиру проколоть сердце осиновим колишком, он і подохніт – озвався один з червінців. Мабуть теж з якогось села, але по той бік наших земель, звідки і вилізли ті червоні.
- Замолкни, сопляк. На кой нам тогда вінтовки ? Своі суеверія оставь детішкам на страшілкі – нагримав на нього командир.
Хоча цей червінець був близько до правди. Мій дід теж казав, що упиря може вбити загострена осина в серці. Або ж потрібно відрубати мерцю голову, а тіло спалити.
- Откривайте, покончім уже с етім – видно, що командир червоних був не з лякливих. Дарма – А ти – вказав він на мене – без дела не стой, осмотрись, вдруг найдьош жівих.
Я спокійно пішов оглядати цвинтар. Знав, що єдині «жівие» тут тільки ми, хоча і в цьому вже почав сумніватися. Раптом сонце затягнулося хмарами, а цвинтар окутав туман. Дивно. Але постріли та крики болю про допомогу відповіли на всі мої питання. Дід казав, що сильні упирі мали вплив на погоду, особливо їх сила зростає в місцях, де їх поховано. Мені не хотілося тікати. Коли я вже тут, то маю дізнатися правду. Повернувшись до склепу, побачив, як істота схожа на кажана роздирала останнього червінця, який, на диво, був при свідомості, поки не помер від втрати крові. Упир був повернений до мене спиною, але я цим не скористався. Знав, що він дуже швидкий. Якщо я маю померти, то я не буду бігти. Хоча сил на те і так не було.
- Не боїшся ? – спитала істота.
- Боюсь, маєш те відчувати – відповів я.
- Дивний твій страх. От і питаю – упир набрав людської подоби та підійшов до мене – мене звати Григорій – був блідий, але щоки мав рум’яні – а тебе як звати ?
- Михаїл – спокійно відповів я – то ти справжній Упир ?
- Як бачиш – він посміхнувся – спав я спокійно більше ста років, а тут бачиш розбудили.
- Спав ? Я думав упирі встають кожну ніч, щоб поживитися. Мені так дід казав…
- Ах, дід. А я дивлюсь, знайоме обличчя маєш. Дід Івасик ?
- Так, але, що це дає ? Багато людей з таким ім’ям.
- Он там його могила – вказав Григорій на старий хрест, де спочивав мій дід.
- Так…
- Твій дід не помилився. Ні. Але він всього не знав. Ми встаємо на полювання в ночі, але не часто. Тільки коли хочемо по поїсти, чи розім’яти кісточки. І не завжди ми лише людською плоттю харчуємося, вистачає крові і тваринної і простого страху живих.
- Я помітив – промовив і перевів погляд на роздерті тіла червоних.
- Аа, ти про це – Григорій всміхнувся ще ширше – я хоч і сплю собі в склепі, але прекрасно про все відаю, що відбувається у світі. Пояснювати як я це роблю – не буду.
- Я і не питав.
- Я при житті хоч і був чаклуном, але мене цікавила магія – як наука. Хочеш вір, хочеш ні, але зла особливого нікому не робив. Принаймні я невинних в жертви не брав. А ці червоні, самі винні, що мене розбудили. Але я так скучив за смаком крові…
- Ти їх роздер як худобу.
- А вони цього не заслужили ? Поглянь, що вони роблять з твоїм народом ?
- Ніхто не заслуговує на таку смерть… навіть ці червоні… їм воздасця за їх зло.
- Михаїле, мене лякає твоя наївність. Ти лікар, маєш бути людиною розумною. Поки їм те зло воздасця, люди попухнуть з голоду. Мені байдуже, якщо чесно. Я мертвий, я не маю почуттів. Але хіба тобі не болить ?
- Так, я лікар. Тому маю рятувати всі життя. Не мені вирішувати, кому жити.
- А чому тоді вони можуть вирішувати ? Чи жити твоєму народу, чи ні ? – його обличчя було могильно спокійним.
- Не в моїх силах щось змінити, я лише можу робити те, що можу. Господь краще відає…
- Михаїле, Господь покинув цю грішну землю. Де був твій Господь, коли люди почали їсти одне одного ? Коли червоні змішали твою землю з кров’ю твого народу ?
- Ти так кажеш, бо ти породження темряві і тобі не в силах збагнути…
- Чого ? – перебив він мене – чого збагнути ? Я прекрасно бачу смерть, ти прекрасно бачиш смерть. А Господа я не бачу. А ти, бачиш ? А вони бачили ? Подивись на всі ці свіжі могили, Михаїле, а особливо на цю – він вказав на могилку моєї маленької сестри. Серце стислося у грудях.
- Вони…я … не знаю.
- Ото ж бо і воно. Я можу запропонувати тобі одне рішення. Приводь до мене на цвинтар червоних і я буду їх їсти, роздирати і карати. Тільки подумай як зручно. Буду їсти я – будуть їсти і твої односельці. Навіть, якщо прийде ціла армія, то я зможу захистити.
- Ні, я не можу… Вони чудовиська, але з плоті та крові. Я дав клятву, що рятуватиму життя…
- Так, ти і врятуєш, Михаїле. Врятуєш життя своїх людей.
- І чим я буду кращим від червоних ? У них теж є батьки, діти…
- Михаїле, ти божевільний ? Тобі від голоду розум відняло ? Вони ВБИВЦІ. Вони є хвороба, а я можу стати ліками. Це вигідна співпраця. Я не розумію, тобі їх шкода ?
- Мені їх не шкода … мені шкода людей, які постраждають від всього цього… я ніхто, щоб розпоряджатися людськими життями.
- Михаїле, вони вже страждають. Вони будуть страждати, поки ті, хто спричинив голодомор будуть їсти та пити в теплі. Тож, вирішуй. Ти можеш врятувати хоча б своє село. То як ?
- Я …
- Ну , це такі живі мерці, що встають вночі з могили та шкодять людям.
- Чому ?
- Бо при житі вони були чаклунами , от їх земля і не приймає.
- Діі-дуу, а у нас є упирі ?
- Ні , онучку , зараз потрібно боятися живих.
Мій дід , хай йому земля будет пухом , був мудрою людиною. Я любив слухати від нього різні оповідки про русалок, лісовиків, упирів та інших представників народного фольклору. І коли я лякався , він заспокоював мене тим , що то все було давно. Та казав, що варто остерігатися живих , бо від них можна чекати більшого зла. Згодом я не раз переконаюся в його правоті...
Мій батько загинув на війні , тож я мав опікуватися мамою та сестричкою з ранніх літ. Дід мене навчив любові до праці на землі , бо казав , що вона є справжньою годувальницею і скарбом нашого народу. Згодом на наші землі прийшла ще одна війна і тепер вже мене мобілізували на фронт. Доля посприяла тому, що я не тільки не загинув , а й навчився рятувати інших. На фронті я був наймолодшим, озираючись з острахом на ті роки , думаю мені пощастило , що я не став звичайним гарматним м'ясом. Під свою опіку тоді мене узяв лікар нашого піхотного відділу, який мене усьому навчив, що дозволило після війни , пов'язати своє життя з медициною. Та я мусив повернутися у рідне село - отримав звістку про смерть діда – вдома не лишилося чоловічої руки. Моє село було невеликим і медичну допомогу люди могли отримати лише в містечку , яке знаходилось на відстані 15 кілометрів від нього, тож роботи за фахом, після повернення додому, у мене з'явилося чимало.
Потім прийшли червоні. Спочатку здавалося , що нарешті життя покращиться , що нас чекає світле майбутнє і ми зможемо жити у мирі , господарюючи кожен на своїй землі. Та мене не полишало відчуття штучності. На війні я навчився заглядати смерті у вічі - розірвана плоть , кров та крики. Відірвані кінцівки та зламані солдатики. Тому не дивно , що люди хотіли вірити в кращий світ , що зміна влади посприяє вирішунню всіх проблем. Навіть в нашому селі , яке позначалося не на всіх картах , людям були довподоби червоні , лаковані лозунги соціальної рівності усім "трудящим". Я одразу пригадав слова діда , що нечиста сила ніколи не приходить без запрошення.
1930 рік
В нашому селі забрали ще один мішок зерна. На цей раз червоні сильно не били , мій сусід Омелько поплатився лише собакою , що сильно лаяла на червоних... тепер буде чим його родині повечеряти. Це ще не страшно. В сусідньому містечку помер лікар - помер за п'ять колосків. Але одному червоному капітану знадобилася допомога - апендицит прихопив - тож мене , як єдиного живого лікаря на околицях , за годину доправили до нього. Я мав рятувати всі життя. Провівши успішно операцію , отримав хлібину , кілька консервів , пляшку горілку і шматок , загорнутого в газету , сала. Був і інший бік подорожі. Хоч мене доставили вантажівкою з пункту А в Б, а потім навпаки, але я встиг роздивитися наслідки нового режиму. Просто посеред вулиці лежало кілька тіл - свіжих тіл. Матір з дочкою (а може і сином , був не певен ), одягнені в якесь ганчір'я , що звисало на худих кістках. Минаючи якийсь старий, але охайний будинок , вловив погляд фігури на лавці ,яка нагадувала дитину. Постать крутила в руках якийсь горішок, а може то був камінчик, намагаючись дістати їстівний зміст. Було надто тихо. Ні собак , ні котів , про домашню птицю годі було і казати. Повертаючись додому, вже не побачив постаті на лавці , а два худих тіла вкладав на віз зморений чоловік. Віз був наповнений кінцівками, в яких важко було пізнати людей. У віз був впряжений доглянутий кінь , коло якого чатував червоний з гвинтівкою , можливо один із жителів цього містечка , що обрав форму та гвинтівку, пожертвувавши власною людяністю.
1932 рік.
У людей нічого не лишилося. Село почало помирати. І тепер вже на наших вулицях з’явилися вози, подібні до тих, які я бачив у містечку. Але вони не були запряжені (Навіть мишей вже давно поїли) . Якщо в місті коней для вивозу тіл надавали червоні, то в нашому забутому Богом селі, збиранням залишків людських тіл займалися односельці. На нашу сім’ю дивилися косо, бо я часто брався за лікування червоних, які надавали нам за це крихти їжі. Бачить Бог, що я нікому не відмовляв у допомозі, я робив усе можливе, щоб вилікувати і жителів свого села… та від голоду я нічого не міг вдіяти. Люди пухли та помирали на очах. Діти, старі і молоді. Кожен тоді виживав як міг. Одні варили різні корінці, а інші власні пальці… а потім і власних дітей. Пам’ятаю, як у сусідки, що живе навпроти, кожен день на подвір’ї гралося її дитя. А потім кудись зникло. По селу одразу пішов шепіт, що мати з’їла власного синочка. А хтось потім бачив на подвір’ї і маленькі кістки. Діти гинули частіше, бо просто відмовлялися їсти несмачну юшку з листя чи замерзлого коріння.
Сон – в такий час – був найбільшою насолодою. Можна було поїсти у ньому смачного червоного борщу зі сметаною, вареничків, галушки. Відчути запах свіжого хлібу та зелені. Чи просто попестити улюбленого Сірка. А найщасливіші могли не прокинутися і возз’єднатися з родиною. Мене розбудив стукіт у двері. Я встав з ліжка. Паморочилося в голові, кожен крок давався важко. Відчинив двері, і в хату влетіло троє наляканих червоних. Один із них стікав кров’ю, його «товариші» поклали на стіл.
- Нужна помощ врача. Бистро – нервово кричав найстарший.
- Чорт, чорт … не хочу сдохнуть как собака …. – лаявся поранений.
Третій мовчав, його руки трусилися, весь одяг та обличчя були вимащені кров’ю.
- Давай, лекарь, сделай что-то ілі я тебя прістрелю – почав розмахувати пістолетом найстарший.
- Якщо ви мене застрелите, то я точно не допоможу … - потім я згадав про матір в кімнаті і запнувся – треба йому розрізати форму та притиснути рану… тут мало світла, запаліть гасову лампу.
Червоний виглядав кепсько. Розірвана ліва нога. Крові втратив багато.
- У вас є аптечка? Потрібне знеболювальне…
- Егор, чорт тебя дері – вилаявся старший, бо його «товариш» несподівано помер.
Як потім виявилося, у пораненого ще був до тельбухів роздертий живіт – шансів не було.
- Що з вами сталося ? – мені було важко уявити, що могло стати причиною таких поранень.
- Замовкни тварь, ти не врятував Егора – німий «товариш» почав розмахувати своїм ножем перед моїми очима.
- Степан замолкні – найстарший навпаки заспокоївся – на випей лучше. Лекарь нам пригодиться.
- Зачем ? – Степан жадібно присмоктався до фляги з горілкою.
- Приедет завтра следущий караул і ми с німі туда верньомся.
- Нет, ми ели ноги унесли, я дохнуть не собираюсь.
- Заткнись, сволочь, ми должни…
- Я не должен.
- Ти клялся партіі.
- Та пошла твоя партія… - не встиг Степан нічого сказати, бо найстарший прострелив йому чоло.
- Прости за неудобство, лекарь, но ти должен завтра пойти с нами – його рука тремтіла.
- Добре – відповів спокійно я.
Я бачив подібний стан людей на війні. Тож знав як треба себе поводити, щоб цей червоний не накоїв ще більших дурниць. Також і знав про те, що моя стара ненька не спить, а мовчки молиться Богу, щоб зі мною нічого не сталося. Були б у неї сили, вона б вискочила мене захистити.
- Що з вами сталося ?
- Ми… ми пошли на кладбеще ваше…
Я зрозумів, що вони хотіли обшукати трупи на наявність золотих зубів, а старі могили – прикрас.
- На цвинтар ?
- Да, чорт тебя дери, да … и нашли там старий склеп, а от туда вискочіло оно …. И разодрало наших парней…
Цей червоний марить ? Він мабуть говорив про старий склеп Вербницьких. Дід розповідав, що то був заможний рід, який колись жив на цих землях. Звісно ходили чутки, що останній з роду – Григорій Вербницький – був чорнокнижником, але, як казав дід, то лише чутки. Григорія Вербницького поховали в родовому склепі далекі родичи, забравши все майно покійного, навіть частково розібравши маєток. Потім прийшли червоні і остаточно знищили дім Вербницьких.
- Розідрало ? Ви бачили упиря ? – недовірливо спитав я.
- Я не знаю что ето било… оно двигалось бистро… рвало моіх людей на часті. Ми успелі покинуть кладбіще… оно остановілось у ворот … і… - червоний замовк, почав схлипувати. Я дивися на це з байдужістю.
Упир, у наш час? Невже дід помилявся ? І у нас завжди під боком жив упир. Якась маячня. Але іншого пояснення я не бачив. На ранок приїхав новий караул. Ніхто червоному не повірив, поки не побачили роздерті тіла. Нічого їм не лишалося, як піти і перевірити місце нападу.
Я і вісім червоних прийшли на цвинтар після обіду. Нас зустріли дерев’яні хрести, розкопані старі могили та свіжа братня могила, куди скидали усіх людей, що померли відносно нещодавно. І звісно вбиті минулої ночі червоні.
Важко було не помітити відірвані ноги в чорних чоботях, що висіли на гілках прибічних дерев, роздерті навпіл тіла, тельбухи, які були розкидані по землі та голови в шапках , мов глеки розвішані, на паркані цвинтаря. Пів червоного ще знайшли біля склепу. У мене в жилах закипіла кров. Не від вигляду крові та роздертих тіл, а від думки, як виглядає те, що це зробило.
- Что ето за … - почав лаятися командир караулу.
Мій вчорашній гість все йому оповів. Я побачив як молоді червінці, які переважно і складали цей караул, притислись до своїх гвинтівок і з острахом ковтали кожне слово. «Товариші» більш досвідчені, недовірливо цмокали цигарки або блювали на залишки своїх колишніх колег.
- Я слишал, шо надо етому вампиру проколоть сердце осиновим колишком, он і подохніт – озвався один з червінців. Мабуть теж з якогось села, але по той бік наших земель, звідки і вилізли ті червоні.
- Замолкни, сопляк. На кой нам тогда вінтовки ? Своі суеверія оставь детішкам на страшілкі – нагримав на нього командир.
Хоча цей червінець був близько до правди. Мій дід теж казав, що упиря може вбити загострена осина в серці. Або ж потрібно відрубати мерцю голову, а тіло спалити.
- Откривайте, покончім уже с етім – видно, що командир червоних був не з лякливих. Дарма – А ти – вказав він на мене – без дела не стой, осмотрись, вдруг найдьош жівих.
Я спокійно пішов оглядати цвинтар. Знав, що єдині «жівие» тут тільки ми, хоча і в цьому вже почав сумніватися. Раптом сонце затягнулося хмарами, а цвинтар окутав туман. Дивно. Але постріли та крики болю про допомогу відповіли на всі мої питання. Дід казав, що сильні упирі мали вплив на погоду, особливо їх сила зростає в місцях, де їх поховано. Мені не хотілося тікати. Коли я вже тут, то маю дізнатися правду. Повернувшись до склепу, побачив, як істота схожа на кажана роздирала останнього червінця, який, на диво, був при свідомості, поки не помер від втрати крові. Упир був повернений до мене спиною, але я цим не скористався. Знав, що він дуже швидкий. Якщо я маю померти, то я не буду бігти. Хоча сил на те і так не було.
- Не боїшся ? – спитала істота.
- Боюсь, маєш те відчувати – відповів я.
- Дивний твій страх. От і питаю – упир набрав людської подоби та підійшов до мене – мене звати Григорій – був блідий, але щоки мав рум’яні – а тебе як звати ?
- Михаїл – спокійно відповів я – то ти справжній Упир ?
- Як бачиш – він посміхнувся – спав я спокійно більше ста років, а тут бачиш розбудили.
- Спав ? Я думав упирі встають кожну ніч, щоб поживитися. Мені так дід казав…
- Ах, дід. А я дивлюсь, знайоме обличчя маєш. Дід Івасик ?
- Так, але, що це дає ? Багато людей з таким ім’ям.
- Он там його могила – вказав Григорій на старий хрест, де спочивав мій дід.
- Так…
- Твій дід не помилився. Ні. Але він всього не знав. Ми встаємо на полювання в ночі, але не часто. Тільки коли хочемо по поїсти, чи розім’яти кісточки. І не завжди ми лише людською плоттю харчуємося, вистачає крові і тваринної і простого страху живих.
- Я помітив – промовив і перевів погляд на роздерті тіла червоних.
- Аа, ти про це – Григорій всміхнувся ще ширше – я хоч і сплю собі в склепі, але прекрасно про все відаю, що відбувається у світі. Пояснювати як я це роблю – не буду.
- Я і не питав.
- Я при житті хоч і був чаклуном, але мене цікавила магія – як наука. Хочеш вір, хочеш ні, але зла особливого нікому не робив. Принаймні я невинних в жертви не брав. А ці червоні, самі винні, що мене розбудили. Але я так скучив за смаком крові…
- Ти їх роздер як худобу.
- А вони цього не заслужили ? Поглянь, що вони роблять з твоїм народом ?
- Ніхто не заслуговує на таку смерть… навіть ці червоні… їм воздасця за їх зло.
- Михаїле, мене лякає твоя наївність. Ти лікар, маєш бути людиною розумною. Поки їм те зло воздасця, люди попухнуть з голоду. Мені байдуже, якщо чесно. Я мертвий, я не маю почуттів. Але хіба тобі не болить ?
- Так, я лікар. Тому маю рятувати всі життя. Не мені вирішувати, кому жити.
- А чому тоді вони можуть вирішувати ? Чи жити твоєму народу, чи ні ? – його обличчя було могильно спокійним.
- Не в моїх силах щось змінити, я лише можу робити те, що можу. Господь краще відає…
- Михаїле, Господь покинув цю грішну землю. Де був твій Господь, коли люди почали їсти одне одного ? Коли червоні змішали твою землю з кров’ю твого народу ?
- Ти так кажеш, бо ти породження темряві і тобі не в силах збагнути…
- Чого ? – перебив він мене – чого збагнути ? Я прекрасно бачу смерть, ти прекрасно бачиш смерть. А Господа я не бачу. А ти, бачиш ? А вони бачили ? Подивись на всі ці свіжі могили, Михаїле, а особливо на цю – він вказав на могилку моєї маленької сестри. Серце стислося у грудях.
- Вони…я … не знаю.
- Ото ж бо і воно. Я можу запропонувати тобі одне рішення. Приводь до мене на цвинтар червоних і я буду їх їсти, роздирати і карати. Тільки подумай як зручно. Буду їсти я – будуть їсти і твої односельці. Навіть, якщо прийде ціла армія, то я зможу захистити.
- Ні, я не можу… Вони чудовиська, але з плоті та крові. Я дав клятву, що рятуватиму життя…
- Так, ти і врятуєш, Михаїле. Врятуєш життя своїх людей.
- І чим я буду кращим від червоних ? У них теж є батьки, діти…
- Михаїле, ти божевільний ? Тобі від голоду розум відняло ? Вони ВБИВЦІ. Вони є хвороба, а я можу стати ліками. Це вигідна співпраця. Я не розумію, тобі їх шкода ?
- Мені їх не шкода … мені шкода людей, які постраждають від всього цього… я ніхто, щоб розпоряджатися людськими життями.
- Михаїле, вони вже страждають. Вони будуть страждати, поки ті, хто спричинив голодомор будуть їсти та пити в теплі. Тож, вирішуй. Ти можеш врятувати хоча б своє село. То як ?
- Я …
Коментарі