Урбаністичні етюди
Урбаністичні етюди

Осінь. Суботній ранок. Я сиджу на лекції з історії та клюю носом. Зазвичай я собі такого не дозволяю, просто тиждень видався виснажливий, тягучий… Після карантину не встигаємо за програмою і адміністрація люб’язно доставляє пари в суботу. Справжня каторга для юного студента.

Однак фортуна сьогодні на нашому боці – останню лекцію все ж відмінили. Давно не бачив таких щасливих облич.

Ліниво вийшовши з універу, я ковтнув свіжого повітря та попрямував на репетицію до міського театру, де мене чекали акторські обов’язки.

Легенький вітерець та шум природи збадьорили мою свідомість. Що це виходить, у мене з’явився вільний час? Додому йти не хотів, там мене чекало прибирання та кілька університетських проєктів, що молили себе нарешті розпочати. Але ні.

Вирішено. Прогуляюся улюбленими вулицями, а потім посиджу в сквері неподалік театру та трохи підгодую пернатих голубів. А там вже і час починати репетицію.

Червоний міст та Мар’їн гай промайнули в роздумах. Запхнувши руки в кишені та впевнено крокуючи знайомими стежками, я прокручував в голові репліки своєї ролі. Щось собі пихтів під носа, коротше настрій мав піднесений.

Прийшовши до скверу імені Богдана Хмельницького, я почав шукати зручну лавку, щоб опочити опісля короткої мандрівки. Знаєте, от хотілося помилуватися шматочком природи та кількома фонтанами, які увімкнули кілька днів назад, бо через той клятий карантин вже давно не бачив білого світу. Проте не встиг. Оком зачепився за одну чарівну постать, яка щось вимальовувала, пробачте, писала на полотні.

Дівчина мого віку, з чорним коротким волоссям зграбно перебирала пензлем під акомпанування скрипаля, який вигравав на протилежному кінці скверу соковиту мелодію, не знаючи, що він теж допомагає в створенні картини.

Я підійшов ближче, але не настільки, щоб заважати дівчині творити, лише бажав краще роздивитися акт мистецтва.

Мене привабила її робота. Пластичні впевнені рухи, тендітний замах кисті… Я не експерт із живопису, але люблю споглядати за перетворенням білого паперу на щось більше.

Художниця малювала аквареллю П’ятницьку церкву та шматочок театру. Повіяв вітерець і я вловив духмяний запах її парфумів та фарб. Гарно.

З медитативного стану мене вивів її голос. Чіткий та впевнений.

- Якщо хочеш споглядати, то зроби свій внесок.

- Пробач, ти мені ?

Чесно, мене здивувала така поведінка. Дівчина стояла до мене майже спиною. В її голосі розчув нотки нахабності. А може лише здалося. Як би там не було, коли вона взагалі встигла мене помітити ?

- Так. Принаймні більш зацікавлених глядачів я не бачу. Чи ти не на картину дивишся ? – вона нарешті поглянула мені в очі та кинула усмішку.

- Звісно на картину… - її погляд збив мене з пантелику – куди ще мені дивитися. Та про який внесок ти мені торочиш ?

- Поговори зі мною, поки я пишу. Або йди і не заважай – відрубала дівчина.

Нічого собі панночка. Могло скластись враження, що її самооцінка сягає неба, проте в її словах не було чутно жодної зверхності. Я і сам не любив, коли нависають над душею.

- Справедливо. Тоді дозволь…

- Дозволяю. Можеш підійти ближче, я не кусаюсь… - вона знову обдарувала мене поглядом, а потім повернулася до роботи – але нічого не чіпай руками, бо прожену геть.

Це моє найхимерніше знайомство за все життя. Круто.

Я підійшов ближче, але все ще поважаючи її особистий простір. Картина зблизька виглядає ще краще. Приваблює своєю простотою. Повторюсь, я не експерт…

- Як справи ? - спитав я перше, що прийшло в голову. Уся моя креативність перебувала в дрімоті.

- Фу – скривилася дівчина, не відриваючи погляду від полотна – ненавиджу це питання… Ти ще б спитав, що я роблю – кутики її вуст ледь-ледь потягнулися вгору.

- Гаразд… що скажеш про…

- Якщо спитаєш про погоду, то я обмалюю тобі носа.

Видно її забавляла моя розгубленість. Вона не насміхалась, ні, вона ніби хотіла пограти.

- Розмови тебе не відволікають від написання картини ?

- Ні, навпаки, емоції, які я отримую від спілкування, я кодую в полотно. Дивись, он це дерево – вона вказала пензлем на клен, який тільки-но закінчила - мої емоції від твоїх банальностей. Зараз малюватиму фонтан, тож здивуй мене.

- Чому я маю тебе дивувати ?

- Можеш йти, я не тримаю – вона перевела на мить свої блакитні очі на мене, а потім, вмокнувши пензля в палітру, продовжила роботу – але ти ж не хочеш, я бачу.

Вона мала рацію, мені імпонувала її компанія.

- Чому немає на твої картині людей ? – я помітив цю деталь одразу, але наважився спитати лише зараз - Домалюєш їх в кінці?

- Не люблю писати людей. Більшість із них нудні, скучні й лукаві… - як поетично сказала.

- Що ж, дивна в тебе позиція – усміхнувся я – звідки ти знаєш, що я не належу до перерахованих ?

- Ти підійшов. Інші розгублено йдуть геть, чи вважають мене навіженою – вона повернулася до мене, на мружила очі і награно запитала – ти уважаєш мене божевільною ?

- Всі ми божевільні – її експресія викликала в мене ще одну усмішку – але не всі талановиті.

- Це був комплімент ?

- Хтозна. Залежить від сприйняття…

- Ой, теж мені хвілософ.

Я помітив, що фонтан, який виринає із-під її пензля – виглядає живим і бадьорим, як для намальованого. Вирішив підтримати її емоційний стан історією, яку почув на сьогоднішній лекції, до того, як почав засинати за партою.

- Бачиш он ту школу ? – я вказав рукою на сіру, нудну будівлю, яка стояла через дорогу від скверу.

- Так, я там навчалась – вона навіть не подивилася.

- Чудово. Я чув історію, що коли після Другої світової війни полонені німці відбудовували цей сквер, то деяким дівчаткам з цієї школи стало їх шкода, тож вони таємно підкладали їм свої бутерброди.

- Ніколи не чула, мабуть, їхнім батькам дісталося від влади… - видно, що моя оповідка не дуже її вразила.

- Ну, на щастя, не сильно… Як мені відомо дівчата та їх батьки отримали лише попередження…- насправді на цьому моменті я вже історію не слухав.

- А дівчатка потім ще й різку від батьків… Сумна історія.

- Знаєш кращу ? – перейшов у наступ я.

- Ей, так не чесно – нарешті її вуста знову розпливлися в усмішці – тут я питаю…

- Я думав у нас тут рівні права.

- От будеш писати картину, то питай скільки хочеш... – кілька секунд тиші - Ну гаразд, вмовив.

- Яка ти вітряна.

- Циц, бо нічого не розповім. Щоб ти не думав, що я якась садистка…я теж маю, що розповісти.

- Ну-ну.

- Так, слухай, яку ти мені історію, таку і я тобі. Сумну. Моя бабуся входить до спілки художників міста. Є у них спеціальна будівля, де вони проводять виставки та зберігають картини. Розумієш, в наш час художникам дуже тяжко заробити на хліб. За картини копійки отримують… - вона прикусила язика - Але біда ще в тому, що їх картини, найкращі роботи, почали красти.

- Як можна вкрасти картину з виставки, чи будинку спілки ? Що за злодії з Голлівудського кіно ? – мій жарт був недоречним.

- От такі от шахраї є в нашому місті. Бабуся казала, що можуть споїти охоронця, чи розібрати ззовні вікно. Будівля та вікна старезні. Залізли, вкрали, а потім все зробили як було – вона зачесала за вушко рукою локон волосся і продовжила кружляти пензлем по полотну.

- Тепер зрозуміло, чому ти не малюєш людей.

- Одна із причин – відрубала дівчина.

- Закінчувала художню школу чи дар ? – я вирішив змінити тему розмови.

- Ні те, ні інше. Бабуся мене і вчила. Розумієш, я не вірю в дар, лише в велику працю. Ось дивись – вона окреслила в повітрі пензлем простір, що вибрала для відтворення на картині - писала цей шматок природи в урбаністичному оточені сотні разів, відточуючи кожну деталь…

- Але тепер ти наповнила його життям ?

- Завдяки тобі, так.

- Ха, поки я допоміг лише з кленом та фонтаном.

- До цього допомагала мелодія скрипаля. Але ще не вечір…

- Так…

Я згадав про репетицію. Поглянув на годинника і помітив, що до початку десь хвилин десять. Приємна розмова завжди завершується смутком її завершення…

- Тобі треба йти ? – вона помітила моє занепокоєння.

- На жаль… я запізнююсь на репетицію.

- О, так ти ще й актор – художниця кинула сумну посмішку – як я влучила – вона опустила очі, локон волосся впав їй на щоку.

- Ти ще будеш тут ? – з надією подивився я на дівчину.

- Можливо до шостої вечора. Ще хочу подругу навістити – наші погляди зустрілися. Я не витримав і відвів очі.

Я не встигну. Але хотілося б іще з нею зустрітися. Раптом збагнув, що навіть не спитав її імені. Ідіот. Знайомство було неочікуваним та химерно надихаючим. Смішно.

- Може зустрінемось якось пізніше ? Скажи своє ім’я , бо я дурень не спитав.

- Сумніваюсь. Я навчаюся в Польщі, приїхала на вихідні – знову сказала, як відрізала.

- І що ? Ми можемо зустрітися на наступних ? – не знаю, на що я сподівався.

- Ні. Не хочу картати ні себе, ні тебе – вона прикусила вуста, схоже її звичка - Читав новелу «Момент» ?

- Щастя момент далі вже буденщина пошлість… - згадав одразу провідну цитату цього твору.

- Саме так. Тож запам’ятаймо наше знайомство як щось особливе.

І хто з нас наївний ?

- В цьому щось є… - я видавив із себе усмішку. Хоча дуже дурна ситуація… якщо бути відвертим із самим собою…

- Не засмучуйся, прошу. Побажаймо одне одному натхнення – на її обличчі я не помітив суму, може приховувала…а може в цій зустрічі дійсно немає нічого особливого. А я встиг собі нафантазувати, що я тут такий особливий хлопець, який пригледівся дівчині… це точно брак спілкування через карантин…

Я її обійняв. Так, наче ми були знайомі довгі роки, так мов вона була найдорожчою мені людиною, яку я проводжаю в далеку дорогу.

В середині відчув вибух... Мені було і сумно, і радісно, і байдуже…

Після репетиції пішов дощ. Холодний. Точніше він почався раніше, але апогей зливи припав саме на мій вихід з будівлі театру. Я зголоднів.

Її вже не було.

Я стомлений та задоволений після репетиції пішов додому. Ех, шкода, що я забув парасольку вдома… 

© Aleksandr Bilogura,
книга «Урбаністичні етюди».
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (3)
Lubomir Finally
Урбаністичні етюди
Круто
Відповісти
2022-01-21 06:16:20
1
Lubomir Finally
Урбаністичні етюди
Мені сподобався момент зустрічі
Відповісти
2022-01-21 06:17:22
1
Lubomir Finally
Урбаністичні етюди
А продовження буде?
Відповісти
2022-01-21 06:17:47
1