– Це далеко звідси? – поцікавилася вона.

– Ні-бо, – холодно відповів, – ви й не збагнете, як будемо вже там.

Так і сталося. Спустившись донизу скелястими виступами, вони вернули до вузького міжгір'я, а потім йшли, йшли, йшли… аж доки темрява зовсім не поглинула їх. Раптом спинилися, пролунав глухий стукіт:

– Гей, відчиняй! – звелів її супутник.

– От трясця твоїй матері, ну хто там ще?! – почувся хирявий чоловічий голос.

Дівчина знітилася, подалася назад, жах охопив її: куди він її веде? І чого чекати від цього дивакуватого «Дрімфогу»?..

Аж раптом щось тихенько скрипнуло, і вона побачила чорні дверцята, а за ними крихітного чолов'ягу, схожого на гнома.

– А, це ти, Яструбе! – зраділо вигукнув він. – Заходь, друже.

Той пихато переступив поріг, потягнувши її за собою. Через потаємний вхід вони потрапили до невеличкої кав'ярні, що здавалася досить теплою та привітною на перший погляд. Легка джазова музика лилася з чорних колонок і дещо навіювала дрімоту. Аромат свіжої випічки сповнював приміщення, і вона прикусила губу, стримавши жагуче бажання скуштувати щось смачненьке. 

– Отже, ви – Яструб? – підмітила вона.

– Звіть мене, як забажаєте, – сухо кинув той.

– Ти ще й з дівчиною! – підтрунював над ним гном. – Дівчата – це добре. Дівчат я люблю.

– Хто це? – стиха попиталася вона.

– Захребетник, – прошипів він. – Стережіться!

Відштовхнувши дівчину вбік, він дав відсіч чоловічкові, який вже було схопив її у свої лабети.

– Не підходь до неї! – гримнув на нього.

Той зіщулився, перетворившись на пухленьку продавчиню з охайно вкладеним волоссям.

– Та хіба ж я навмисне, господарю? Чи ж моя провина в тому, що у тутешніх мешканців й поласувати нічим? – тоненьким голоском проквилила вона, набундючивши губки. – Доводиться від нетутешніх підживлятися.

Тільки зараз дівчина звернула увагу на збайдужілі людські силуети, котрі сиділи мало не за кожним столиком, попиваючи каву й перечитуючи ну зовсім неактуальні натепер газети. 

– Вам варто бути обачнішою, – гукнув до неї «провідник». – Краяни часами поводять себе досить дивно.

– Хто він такий, той «захребетник»? – пробурмотіла вона.

– Він… – він затнувся на хвилю-одну, вочевидь, добираючи слова. – Він – енергетичний паразит. Підкрадаючись до людини ззаду, він чіпляється до її спини та висмоктує життєву енергію. 

Вона пересіпнулася й міцніше стисла долоню чоловіка. Відтак поспішили до виходу в місто.

Вулиця зустріла їх шумом дрібненької мряки. Він розкрив парасолю, і вони пішли вздовж вузьких вулиць, минаючи цегляні будиночки й пошарпані крамнички. На дорогах зрідка виникали поодинокі обриси людей. Вони не відрізнялися від тих, яких вона бачила в кав'ярні. Страшенна апатія спотворила риси їхніх облич, зробивши їх зовсім відлюдними, невиразними.

– Не зважайте, тут усі такі, – завідомив Яструб, помітивши її здивування. – Це пропащі душі, ми звемо їх «безликими». Їхня свідомість перебуває під гнітом тяжких проблем, тому вони обирають помилкові життєві шляхи і згодом потрапляють сюди.

Вона жахнулася:

– То це і є той самий Дрімфог? 

– Так, це він, – чоловік спішно вказав на табличку з назвою вулиці «Ластхоуп». – У вашій місцині й не зустрінеш таких назв, чи не так?

Дівчина згідливо кивнула. Цей факт неабияк спантеличив її: адже попри те, що вони й досі знаходилися в Україні, всі написи були англомовного походження. 

Звернувши за ріг «Соуллес» вони опинилися коло старезної споруди. Зовні вона дещо нагадувала середньовічну фортецю, однак вирізнялася трохи меншими розмірами і цілковитою відсутністю вартових. 

Він із легкістю відчинив важчезні ворота і запросив її до приміщення. Обережно переступивши поріг, вона на хвилину затрималася. Її увагу пригорнули численні картини, які так тісно обіймали стіни вхідної залі, що складно було знайти бодай малесенький клаптик простору, де б їх не було. Із тьмяних полотен на неї зоріли людські обличчя: серозні, потріпані, немов неживі.

– Хто всі ці люди? – звернулася вона до Яструба.

– Люди?.. – в його голосі застигло непорозуміння. – О ні, вони вже давно не люди, – він протягнув руку, зазиваючи її до себе.

Вона миттю підбігла до нього, і вони здійнялися закрученими сходами на другий поверх.

– Вони пали духом, – продовжував він, – і перетворилися на бридких створінь, що паразитують на інших істотах. Дозвольте я покажу вам.

Він завів її до маленької кімнати, що повнилася старезним мотлохом, нагадуючи собою антикварну крамарню. Посередині стояли два старомодних фотелі і малесенький журнальний столик, простір якого вщент заполонили книги та газети.

– Перепрошую за безлад, – озвався чоловік. – Давненько у мене не було гостей. 

Вона скромно посміхнулася і махнула рукою:

– Безлад панує над усіляким порядком, пане. Не зношу суцільного ладу, від видається мені надто примітивним, хіба ні?

Він подивився на неї, і на його обличчі проблиснула батьківська усмішка: її пшеничне волосся, маленькі пурпурові вуста, зелено-карі оченята, тоненька сукенка (і як тільки вона в ній не змерзла?..) розбурхували у ньому якісь дивні забуті почуття. Він згадував про ті далекі часи, коли він сам був юнаком, і світ належав йому, і кохання йшло із ним пліч-о-пліч... Доки час не забрав його. Нещадний час...

– А ви не така вже й безрозсудна, як мені спочатку здалося, – обережно змовив, поклавши холодну руку на її плече.

Сирітки миттю побігли їй по шкірі, вона нашорошилася. Дивакуватий незнайомець не навіював їй жодної довіри.

– Отож дозвольте вам представити, – він підійшов до величезної штуковини в кутку, котра була накрита багряною тканиною, – мої домашні улюбленці, – моторно стягнувши важкий оксамит, він оголив здоровезну клітку, з-за якої билися химерні створіння.

Дівчина коротко скрикнула і сховалася за його спиною.

– Та не бійтеся ви, – засміявся він. – Вони бо не нападатимуть без мого наказу.

Відтак, підійшовши трохи ближче, вона змогла їх розгледіти: то були темні хвостаті створіння, які нагадували чи то риб, чи то кажанів.

– Їх називають «скатами» або ж «літунами», – оповів «провідник». – Ці створіння надзвичайно підступні, адже коли вони захоплюють людську душу, їх майже неможливо позбутися. Згодом таку людину починають вражати численні хвороби, від чого вона й помирає.

Дівчина зойкнула, наполохано прикривши обличчя руками.

– То на оце перетворилися всі ті люди з картин на першому поверсі?

– Так, – відповів. – Їх понівечило власне ж життя, і вони вінайшли задоволення у поїданні життів інших істот.

– Матінко рідна! То, виходить, й на мене чекає подібна доля?

– Ні, любонько, – він подивився просто крізь неї, і кров раптово пішла з її голови. – Боюся, на вас чекає дещо прикріше.

В його очах промайнули божевільні іскринки. Різко схопивши її за руку, він потягнув її до наступної кімнати. Вона схопилася пальцями за двірний проріз.

– Не піду далі! – закричала, усіляко пручаючись йому.

Він відпустив її:

– Тоді доведеться лишити вас тут назавжди.

Вона замислилася: дорогу назад вона аж ніяк не знайшла б самотужки у цьому місті примар. Робити було нíчого. Сховавши руки за спину, вона смиренно крокнула за ним.