«Нуж бо, хлопці, підходьте ближче, бо зараз

вам таке розповім, що й повірити важко:

оце собі жив, жив, а такого ще й не

доводилось, ось вам хрест, як збрешу хоч на

макове зернятко. Отакої! - Іван сплеснув

своїми руками, та опустив їх на коліна,

витріщивши свої сині очі на хлопців, які

обступили його з усіх боків, пороззявлявши

роти. Той витер рукавом собі лоба, почухав

потилицю, та й почав розповідати: - На

вулиці тоді була тиха, літня ніч: це як раз у

ніч на Івана-Купала сталося, я ще й подумав

тоді, чому це місяць такий здоровий, наче та

діжка, ледь-ледь скотиться до долу, так і

повис над ліском, у гілках застрягши. Небо

чорне, зорями всипане, та так рясно, я й не

бачив ще такого. Гадаю собі, чи не

попадають вони мені у пазуху, - і ні

хмариночки. Ну думаю, піду хоч до річки

умитися, бо ж самі знаєте, як воно через

багаття стрибати, аж п’яти печуть. Я й пішов.

А наші всі біля вогню залишилися, це я точно

пам’ятаю: все пісні співали та хороводи

водили. Ага! Іду собі іду, підхожу до ставка,

а вода, - наче дзеркало: так і блищить уся,

місячне світло відбиваючи. Все навкруги

чорне, кущі такі, що й не пройдеш, лише

ставочок поблискує. Коли чую: - «Ваня». –

«Що за диво, хто це мене гукає. Ага!

Озираюся навколо – ні душі. Ну думаю,

почулося, з ким не буває. Коли це знову: -

«Ваня… Ванічка, не бійся мене, підійди

ближче…» - «І що, – ти пішов?! – перебили

його здивовані хлопці. Ще ширше

розтуливши свої очі.

«Та послухайте ж бо, хлопці, що я вам далі

розповім. Вік не забуду. Ага. Дивлюся, коли

бачу, що серед ставочку, виринає ні хто інша,

як сама русалка! Отакої. (Тут Іван сплеснув так

драматично у свої долоні, що всі хлопці

водночас блимнули своїми очима.)

«І що? І ти пішов?» – знову хтось обізвався. –

«Та підождіть ви, ось послухайте ж далі, іще не

таке розповім вам. Ага. Бачу пливе прямісінько

на мене, і очей не зводить: так і світяться, так і

світяться. Я стою й ногами не можу

поворушити, ніби в землю повростали. Хочу

слово сказати, а язик й не ворухнеться. Ну

думаю, пропав козак, ні за що ні про що.

Поминай як звали. Підпливає все ближче,

повільно, наче граючись. І так, знаєте: - «Хі-хі…

хі-хі…» - наче всміхається, і трошки з-під лоба

якось поглядає. Все: прощавайте й тато, й

матінко моя рідна, прощавайте й друзі –

пропав, думаю. Раз, - пірнула у воду, як і не

було, тільки круги на воді пішли. Та аж раптом

з-під місточка тільки – хоп, і з’явилася. За шию

обійняла, в самі очі дивиться, й посміхається

своєю посмішкою грайливою. Я від жаху очі

заплющив, й всіх святих, яких знаю і не знаю,

згадую. А та все придивляється, все милується.

Коли за хвилю поцілувала мене, та й пірнула

знову під воду. Розплющую свої очі – зникла. І

тільки на губах луска й зосталася. Я тоді як

чкурнув, що було в мене сили. Біг так, що й

назад не озирався. Віття так і чеше по пиці.

Прибігаю, а наші сплять, обійнявшись, всі до

одного, тихим сном. І тільки вогонь у ночі

переливався червоним жарком… догораючи.

(2012 рік)