Юра Микитенко

Або одна невелика історія

I

Сівши записувати цю історію, я перебував у деяких ваганнях та роздумах. Бо

при всьому сучасному різноманітті яскравих і фантастичних сюжетів, якими

зараз насичений літературний ринок, мені було якось незручно з’являтися на

літературній сцені з подібним розказом. Раптом, хтось скаже, що ця історія

проста й невиразна, що таким сюжетом вже давно нікого не здивуєш. Але

тим не менш, я наважився. І це все з-за декількох причин. По-перше, братися

за будь-яке діло і боятися осуду зі сторони, сумніватися – це є великою

помилкою. Адже скільки людей, стільки й поглядів та смаків. І якщо ми

розглянемо це з літературної точки зору, то саме головне у написанні будь-

якого розказу – це писати від щирого серця. А читач, якому прийдеться це

довподоби, завжди знайдеться. А по-друге, ця історія є сама натуральна й

невигадана. Хоча, звісно, як і належить літературному стилю, не обійшлося

тут без літературних фарб. І важко не погодитися, що з кожної історії у

нашому житті завжди можна підкреслити для себе щось корисне та дізнатися

про щось нове. Ось і маємо: бачу, що вступної частини я написав вже більше,

аніж буде всієї нашої розповіді. Та нехай вже так і залишається. Все-таки,

дивне й чарівне наше українське слово: ллється і ллється, неначебто джерело

нескінченного натхнення. Слово – скільки сили в тобі, вишуканості й

мудрості. І ось ми вивели з вами ще один факт – написання зарази естетики –

хіба всі ці спроби не вартують цього?

Тож з цими думками й спробуємо розпочати. Юра Микитенко – це звичайний

хлопець дев’яти років. Учень третього класу загальноосвітньої школи міста

Г.. Вся його зовнішність є достатньо кумедною й під час опису викликала у

мене деяку посмішку. Одне тільки руде й сторчкувате волосся чого вартує.

Обличчя у хлопця дещо квадратної форми, достатньо високий лоб, виразні

великі очі, з поглядом, що виблискує розумом та нестримною жагою до

відкриттів. Ніс він мав гачкуватий, дещо задертий своїм краєчком догори й

рясно всипаний яскравими плямами ластовиння. Рівно так само, як і щоки,

але на носі було більше всього. Юрко був капловухий, його смуглі вуха були

схожі на два запечених бублика. Середні за товщиною губи, широка й щира

посмішка, два крупних передніх зуба – все це наділяло його хлоп’ячий вид

неповторною дитячою відкритістю й щирістю. У своєму характері та

поведінці він мав весь той набір якостей, який, зазвичай, притаманний

здоровому й жвавому хлопцю дев’яти років, коли енергії настільки багато,

що тільки встигай спрямовувати її у потрібне русло. Юрчини батьки про це

піклувалися, й коли настали у школі чергові літні канікули, вони вирішили

відвезти хлопця на місяць у село. Там, мовляв, і повітря свіжіше й завжди

знайдеться чим зайнятися: не доведеться нудьгувати у місті. Тут і на мечах

дерев’яних можна буде цілий день битися, не боячись когось зачепити у

квартирі, й на риболовлю ходити, халабуди будувати. Одним словом,

поринути у справжнє хлоп’яче дитинство з усією головою. Так і сталося.

Купили квитки, попередили Софію Афанасіївну (так звали Юрчину Бабусю)

щоб готувалася зустрічати онука; зібрали всі необхідні речі й вже у перших

числах липня місяця, у самому розпалі літа, Юра Микитенко направився зі

своїми батьками у село М.. Весь час подорожі хлопець дивився у товсте скло

свого залізничного вагону. Його щасливе обличчя відбивалося у склі й час

від часу посміхалося, особливо тоді, коли хлоп’яча уява малювала у своїй

голові всі ті пригоди, які він планував на найближчий термін канікул. У селі

він бував вже не в перше. Мав друзів: Вова й Сашко були місцевими

хлопцями. Коли вони зачули ту звістку ( Юрко їм написав по вайберу) що

днями у селі з’явитися їхній приятель, то неймовірно цьому зраділи. Про

загальну поведінку хлопців особливих зауважень сказати нічого не можна:

здебільшого вони захоплювалися рибалкою, ходили у яри й ліси свого краю,

й тому батьки відносно спокійно залишали свого сина в селі: проти Сашкової

й Вовчиної компанії абсолютно нічого не мали проти. 

У перший же день приїзду, після обід, Юра побіг до своїх друзів, не

приховуючи своєї великої радості, яка била через край. Батьки пробули у селі

три дні, залишили своєму синові наставляння й поїхали до міста, пообіцявши

навістити через два тижні. І все було б просто чудово, якби не один випадок,

який викликав у Юрчиних остаточну заборону на всяке подальше

перебування у селі.

І справа навіть не в тому, що він зірвався з тарзанки та полетів у воду,

абсолютно не вміючи плавати – це було лише першим кроком. А в тому,

що… Але про все це трошки детальніше. Неподалік села, практично за самим

краєм, був ставок. Якщо комусь доводилося бувати у подібного роду місцях,

тому буде легко уявити собі всю ту мальовничу красу сільських краєвидів,

які можна часто зустріти по нашій Україні. Тож уявіть собі не дуже широке,

але довге озеро, яке в’ється, як часто прийнято порівнювати в нашій

літературі, в’ється гадюкою ген-ген вдалечінь й ховається з-поміж рясної

зелені. По обидва доки ставка поросли пишні верби, які поопускали своє

віття прямо у саму воду. У цьому ставкові місцеві жителі ловлять рибу,

купаються, випасають іноді свійських качок. У самого краю був заведений

невеликий пляж. Часто можна тут спостерігати людей: одні приходили, інші

уходили й майже завжди тут протягом дня бувало людно. Місцеві хлопці

облаштували це місце саморобним дерев’яним містком, щоб стрибати з нього

у воду. Також посеред дерев, на одній з верб, була прив’язана, так звана,

«тарзанка», щоб гойдаючись, теж стрибати у воду. Минулого року, коли

Юрко був на цьому ж самому пляжі, він ще не пробував її в дії, а тільки з

захопленням спостерігав, як стрибають з неї більш старші хлопці. Йому

страшенно хотілося так само, як і вони, пролетіти разом з вітром над самою

водою й пірнути, але він не наважувався. По-перше, він не вмів плавати, а по-

друге, він не хотів стрибнути перед незнайомими хлопцями якось не так

красиво, як вони. Цьогоріч же, відчуваючи, що він вже набрався більшої

сили, першим ділом, одразу після того, як троє друзів зустрілися, вони пішли

на цей пляж.. Прийшли на місце. Юра одразу пригадав всі свої відчуття й

переживання з минулого року. 

- Гайда купатися, - сказав хтось з них. 

- Юра, залітай! – крикнув вже з води Сашко. 

- Я ж плавати не вмію. Забув? – сказав Юра.

- Можеш просто гойдатися тоді. Не обов’язково стрибати, якщо не хочеш, -

сказав Вовка, зловив спеціальним дрючком тарзанку й подав Юрі.

Людей зранку майже не було. Неподалік тільки гуляв якийсь дід зі своїм

пуделем. Юра наважився. Коли він дотягнувся до палиці, весь його дух в

середині підігнало під самі груди й усередині щось стиснулось. Ось-ось

здійсниться його мрія й він полетить. Невже він зробить це (?) так само, як і

всі, як і дорослі хлопці та його приятелі. Він тримався за самий краєчок

палки тільки однією рукою. Тарзанка була прив’язана досить високо і тому

треба було мати високий зріст, щоб впевнено тримати її. Юра стояв

навшпиньках, розтягнувшись на весь зріст, зібрався духом й приготувався

полетіти вперед.

- Давай, не бійся. Просто прокотишся! – вигукнув Вовка.

Юра відштовхнувся від землі, зловив другою рукою палицю й полетів

уперед. В його вухах засвистів вітер, верби пролітали так швидко, що

здавалося, він й насправді летить. До води було з метр. Зверху вона

виглядала гладкою, як дзеркало. Він чув, як хлопці радіють за нього й

кричать: «Молодець!» Юра полетів, повернувся назад і знову кінчиками

своїх пальців відчув землю, відштовхнувся, що було в нього сили та

продовжував свій політ. Дух перебивало щоразу, коли він пролітав над

самою водою. І ось в деякий момент він не розрахував своїх сил й не зміг

дотягнутися ногами до землі, щоб знову зробити черговий поштовх. Він

продовжував гойдатися на тарзанці, але за всіма законами маятникового

коливання став сповільнювати свій хід, і врешті решт, зупинився над самою

водою. Чорна й непроглядна вода, яка чекала на нього знизу, здавалася йому

на ту мить справжньою пащею лютого звіра. Ось-ось він не втримається й

вона цілковито поглине його з головою у своє жахливе нутро. 

- Стрибай! – кричали хлопці, - Не бійся. Допливеш. 

- Важко сказати з впевненістю, які на той момент були думки в Юрченій

голові, але по всьому було видно, що він не на жарт злякався. Йому нічого не

залишалося, руки ослабли й він полетів вниз. Треба було сказати, що він не

скидав навіть одягу перед цим. Він не допускав навіть і думки, що йому

прийдеться купатися. Якщо б йому хтось сказав, що так може статися, то він

би ні за що у своєму житті не погодився б на такий крок. Але все сталося

дещо інакше.

II

Коли Юрко опинився у воді він з усіх своїх сил почав барахтатися й якимось

дивовижним чином став просуватися на мілину. До берега було метрів сім,

але для хлопця це було справжнє випробування. Бризки летіли у всі сторони.

Юра задрав свою голову високо вгору й намагався гребти що є сили. Нарешті

він відчув під своїми ногами м’який мул і згодом він повністю вибрався на

берег. Звісно, це всіх збентежило. Юра не казав ні слова, трусився, немов

осиновий листок, скинув всю свою одіж й усі втрьох вони направилися до

Юрка додому, сподіваючись, що його бабусі не було у цей момент в хаті.

- Чи не попадає нам за це? – думали дорогою хлопці.

- Головне, речі нові знайти.

- Ага, - сказав Юрка, коли з носа стікали останні краплі води.

Софія Афанасіївна мала зранку піти по своїх справах на другу вулицю села,

але чомусь залишилася вдома. За п’ять хвилин Юрко вже стояв перед нею,

прямо посеред двору, тримаючи у руках зібгані мокрі штани й футболку,

трусився: не так як від холоду, бо ранкове сонце вже піднялося у цей момент

досить високо, а як від усвідомлення ранкової події. По всьому тілу

пробігали дрібні «мурашки». Бабуся не встигла підібрати потрібних слів, а

тільки сплеснула обома руками й через якусь мить загнала вже Юрка на піч

грітися (благо, що зранку вона варила борщ і пічка була теплою).

- Отака напасть, чого тебе туди понесло на ту тарзанку? – Софія Афанасіївна

ходила по всій кухні й розмовляла до Юрка, який підібрав під себе свої ноги

й сидів, опустивши голову. Він слухав і не перебивав. – Добре, що хоч

виплів. А як би ні? Лиха година. Щоб ми тоді матері сказали?

- Ви тільки батьку не кажіть. Бо попаде, - сказав Юрко.

Довго ще нарікала за це Софія Афанасіївна й вирішувала, як їй бути.

Але вже після другої пригоди вона не мала ніякого сумніву й була

переконана, що треба дзвонити батькам. 

Ще з вечора хлопці вирішили піти наступного дня на рибалку. Пов’язали

вудочки, нарили у стару залізну банку черв’яків й домовилися зустрітися у

чотири години ранку під старою вербою, де вони, зазвичай, зустрічалися.

Настав ранок. Софія Афанасіївна вже не спала. На дворі ще було темно. Юра

продер свої очі й ніяк не міг відігнати від себе сон. Врешті він прокинувся й

вийшов на двір. Залишилися останні приготування. У маленьке відерце він

набрав трошки дерті, капнув туди декілька крапель звичайної олії, перемішав

дерть з водою й замісив її до стану тіста. До ставка було недалеко, тому він

не брав із собою ніякої їжі. А тільки вудочку, відерце з прикормкою й деякі

запасні крючки та приладдя. Бабуся махнула йому у слід рукою й Юра побіг

до старої верби зустрічатися з хлопцями. Сон вже давно відступив. Юра

чекав з великим нетерпінням, коли вони вже підійдуть до ставка. Хлопці

йшли один за одним, вузькою стежинкою, по обидва боки трава мерехтіла

холодною росою. Широкі лопухи збирали на собі чимало води. Зранку було

свіжо й прохолодно. За п’ять хвили хлопці вже дісталися місця. На поверхні

води було дивовижне явище: густий туман вкривав все навкруги й встелявся,

неначебто суцільна перина. Вітру зовсім не було. Вода виглядала, як

дзеркало, вона була теплою й спокійною. Де-не-де у густих деревах

перегукувалися птахи, все навколо ще спало, але вже по всьому було видно,

що ось-ось розпочнеться новий день. Хлопці облюбували на березі широке

місце, по обидва боки стіною росла очерет та комиш. 

- Погляньте, хлопці, як комиш ворушиться, - сказав Вовка й показав рукою

на воду. – Це карась так гуляє. Зараз ми йому дамо, ой, дамо, - з неймовірним

піднесенням хлопці стали налаштовуватися до рибалки. Юрко покидав у

воду грудочками дерть, вони розмотали вудилища, понаживляли черв’яків,

закинули поплавки у воду й повсідалися кожен на свої місця. Тиша. Туман

все не розходився, вологі краплини роси повисли на павутинні з-поміж

густого комишу. Рибалка пішла напрочуд чудово. Раз за разом поплавок

зникав з поверхні води, хлопці ні хвилини не сиділи без того, щоб не

підсікати або не наживлювати нового черв’яка. Карась йшов один за одним й

охоче куштував наживку.

- Ось, хлопці, дивіться, що в мене є, - згодом Сашко дістав зі свого карману

невеличкий пакунок з тютюном, - Махорка. Це я у діда свого трошки взяв.

Зараз спробуємо, - Сашко прийнявся старанно готувати цигарку, точно так,

як це робив його дідусь. Відірвав клаптик старої газети, всипав туди щіпку

махорки, скрутив й каже: 

- Ану ж хлопці, підпалюйте, зараз закуримо, - Вовка запалив сірника й підніс

до саморобної цигарки. Вони сіли гуртом один біля одного й по черзі стали

пробувати палити. Вовка випустив з роту густий синій дим й миттєво

закашлявся.

- Ось це так махорка, аж у горлі дере, - сказав він крізь сльози.

- А ти не тягни так сильно. Ось так, - Сашко склав у трубочку губи й

потягнув. Тютюн зашкварчав ще дужче й розгорівся яскравим жаром. Дійшла

черга й до Юра. Так вони викурили одну цигарку, а потім слідом ще одну.

Вові стало зле. Хлопець зблід й сидів на місці, неначебто кволий. Через

хвилину й Юрко відчув себе погано: його голова стала важкою, почало

нудити. Він сидів білий, як крейда. З ним це було вперше, тому він не міг

одразу збагнути, що відбувається й чому йому поступово стає все гірше й

гірше. Згодом його вирвало й стало зовсім погано: то він зеленів, то знову

ставав блідим. 

Після того, як Юрко прийшов додому, Софія Афанасіївна хоч і помітила, що

її онук надто в’ялий та не говіркий, але не одразу здогадалася в чому

насправді діло. Тільки після того, як вона підійшла ближче й відчула, як від

хлопця тхне тютюном, вона зрозуміла, що стало причиною його поганого

самопочуття.

Вже за три дні він їхав у вагоні зі своїм батьком до дому. Батько сидів

навпроти, майже всю дорогу читав газету й не відривав своїх очей. Юра із

сумом дивився через скло на живописні краєвиди: поля та лісосмуги й думав

над своєю поведінкою. І вже на пів дороги він твердо дав собі слово, що

ніколи в житті не буде більше палити й що наступного літа подібного більше

не повториться.