Вітька не перший раз згодився на роботу копача. Діло не пильне та й не відмовиш же. Хоча правило завжди собі брав залізне — копати могилу тільки в день похорону. Мама з дитинства казала, що могила не має бути викопана зарання: потягне за собою ще одну смерть. І хоч він розміняв вже четвертий десяток і в подібне с того самого дитинства не вірив, чомусь цього правила він завжди притримувався.

Раніше його така робота й не лякала зовсім. Тільки цього разу на душі шкребло.

Ранок морозний, тільки кінець березня. Напарник його, Женька Бугайов, здавалося, й досі не прохмелився. Від постійних пиятик він вже опухав, виглядав на років десять старше та хапався час від часу за печінку. Вітька розумів, що то від неробства пиячить, але ж він не спивався. Це село. Тут завжди робота знайдеться. Та й не подобалося йому, що Женька за чекушку згодився допомогти. Ще налигається й роботу не закінчить.

Чоловіки, обидва з лопатами наперевіс, вийшли за село та пішли грунтовою дорогою до старого кладовища. Вітер з поля був пронизливим, колючим, аж защипало ноги під тонкими спортивками. Вітька зупинився, застібнув куртку по саме горло та дістав цигарку.

— Не перший раз, а не по собі, — буркнув він, затуляючи долонею цигарку від вітру.

— Погода паскудна, — не в тему кинув Женька.

Вітька зиркнув на нього, закинув лопату на плече та пішов далі.

Тільки-но він зайшов на кладовище, рука сама потягнулася перехреститися. Он як дивно воно буває: не віриш, не віриш, а коли страшно, то й не гріх перехреститися. Женька на те увагу не звернув, голосно прокашлявся, набрав повний рот мокротиння та схаркнув на землю.

— То обов'язково було робить? — насуплено запитав Вітька.

— Та годі тобі, мертвим все одно, — байдуже махнув рукою Женька.

— Мені не все одно, — грубо.

— Ат, чого завіся? — видно, що Женьку ще добре ламало з похмілля, тому на розмови та моральні сторони відвідин кладовища він плювати хотів. Що, власне, він і зробив.

Вітька ще якийсь час зле його роздивлявся, а потім рушив в бік потрібного місця.

Не любить він з алкашами працювати. Їм і на роботу насрати, й ведуть себе, як бидло. Він сам не був мазунчиком — в селі таким не виростеш — але до роботи ставився відповідально та охайно. Тим паче, на кладовищі. Зупинився біля потрібного місця, недопалок пригасив грубими пальцями та поклав його до кишені.

Робота пішла швидко. На вулиці потепліло, сонце гріло спини, тому чоловіки добряче впріли. Вирішили зробити перекур. Вітька скинув фуфайку на землю та запалив. Женька відійшов кудись за межі кладовища, видно, відлити. Дерева тихо погойдувалися від вітру, де-не-де чувся спів пташок. Женька довго не йшов, тому Вітька сам стрибнув на ями та продовжив роботу. Сьогодні йому хотілося все закінчити якомога швидше.

Чоловік добряче запихався, коли почув над головою жіночий голос.

— Добрий день!

Вітька звів голову та поглянув на молоду жінку.

— Добрий! — буркнув та продовжив на неї дивитися.

— Я вам обід принесла, ось, — на лавку поставила корзину та почала діставати з неї харчі.

— Дякую. Залиште там, ми потім візьмемо.

Хоча ніколи він не брав того обіду. Знав, що заведено, але ніколи не брав. Він по-своєму вшановував померлих.

— Тільки заберіть обов'язково, — жінка поглянула на нього темними очима.

Він раніше не бачив її тут. З міста, мабуть, приїхала. Хоча в ній він бачив схожість з померлою, для якої сьогодні працював.

— То баба ваша? — запитав він, а потім роботу продовжив.

— Звідки ви знаєте? — здивовано запитала жінка.

— Схожі, — коротко відповів.

— Всі так говорять, — дещо неохоче відповіла. — Хоч я б не сказала.

Вітька нічого не відповів. Він знав, для кого вони сьогодні могилу копають і хотів якомога швидше спекатися цієї роботи.

— Година-півтори й ми закінчили. Зможете ховати.

— Так вона ще не померла, — тихо відповіла.

— Не зрозумів? — грубо запитав Вітька. — Що значить "не померла ще"? — виліз з ями та обтрусив бруд зі штанів.

Жінка розгублено кліпнула очима.

— Ну, вона ще...

— Я тут тому, бо думав, що вона вже... — він замовк, аби втримати лють. — Не можна могилу пустою залишати, ще смерті будуть.

— Це все балачки, — кинула жінка. — Вона просто ще не...

— Я докопую та йду звідси, — перебив її він. — До мене питань ніяких, — розвернувся до ями знову. — І так все село знає, кого ховати будуть. Не помре вона, допоки дах не знімете.

Жінка зблідла.

Бабу Саньку все село й дійсно знало. Вона як чума місцева: де пройде, там і лихо. То в сусідки, з якою посваритися, — корова молоко перестане давати. То влізе хтось до двору старі чавуни покрасти — руку на лісопилці поріже. То нагрубіянить хто — зляже на декілька днів. Як чутка пішла, що здихає — Господи, прости — всі видихнули. Хоча й по-божому дехто згодився допомогти. Як Вітька, наприклад.

Він знав, на що баба Санька здатна.

— Вона поганого ніколи нікому не робила, — зле кинула жінка. — То ви, місцеві, як сльота, лізли. Не в ній проблема була, а у злості вашій, — розвернулася, аби йти.

— А я нічого не кажу. І чому ви тут всі знають. Після похорон тікайте, куди очі дивляться. Бо вас тут з'їдять.

Жінка щось пробурмотіла, розвернулася та пішла. Бугайов прийшов й перший ділом сунувся до наїдків. Вітька заперечувати не став — мовчки продовжив роботу.

— То коли похорони? — запитав Женька з набитим ротом. Він вже випив чарку, тому в очах йому дещо розвиднілося.

— Не знаю, не померла ще, — кинув Вітька.

— Ото лярва стара... Стільки злого наробила, а відкинутися не може, — заїдаючи вареним яйцем, п'яно посміхнувся Женька.

Вітька з огидою на нього глянув та наказав:

— Збирай манатки й пішов звідси. Я сам закінчу, — і продовжив роботу.

— А шо такого? — нерозуміюче запитав Бугайов.

— Нічого, — буркнув Вітька. — Сам закінчу.

Він почув, як Женька почав збиратися, а й згодом пішов. Йому не хотілося працювати, ще й похмілля мучить, тому він з радістю покинув кладовище.

А Вітька закінчував роботу й, хоч обіцяв не думати, вкотре згадав бабу Саньку.

Лєнка за ним бігала давно. Якщо не зі школи. Вітька показним був, що не говори: смуглявий, гарний, веселий... Але йому до неї діла не було. Він працював у місті, мав непогану зарплату та й міські дівчата були більш привабливі за сільських. В село їздив, але не часто, не кажучи вже про те, що й спілкування з місцевими друзями потроху припинилося. А потім і дівчина з'явилася, і одружитися встиг, а там вже й діти пішли...

А потім...

І сам не зрозумів, як пити почав. Страшно пити.

Ніби в один момент на пляшці світ зійшовся. Пиячив так, ніби горілка водою була. Сварки, плачі, істерики, кодування... Він і перелік їм втратив. Прокидався заради чарки, засинав з думкою про неї. Забув і жінку, і дітей. Забув, що колись був щасливим.

Жінка подала на розлучення, забрала дітей, але бачитися з ними не забороняла. Тільки-от він не з'являвся та не провідував їх. Може, соромно було.

Переїхав до матері, думав, в селі пити перестане, але й тут не відпускало. Ні спати, ні їсти не міг — нічого, крім горілки, не хотілося. Аж як одного дня повела його матір до баби Саньки.

Він і порогу не встиг нерейти, як та сказала:

— Приворожений ти. Опоїла тебе якась дівчина, якою ти знехтував, от і вирішила тебе привернути. Як не відробити — здохнеш, як собака.

Вітька ніколи не вірив в таке. Це все бабські балачки та вигадки. Але баба Санька вперто на своєму стояла. Розпитувала, випитувала, розглядала, поки не почала над ним руками водити, травами випоювати та молитвами вишіптувати.

Першу ніч він рвав далі, ніж бачив. Слабкість, лихоманка, трусило так, думав, що й вмирає. Баба Санька казала, що буде таке, але перетерпіти треба. Сходив раз, другий, третій... Аж поки не відпустило. Одного літнього ранку вперше за три роки прокинувся з думкою про дітей, а не про горілку.

Сам прийшов і подякував. Запропонував допомогу — треба й якось відплатити. І паркан відремонтував, і двері, й шифер переклав трохи. Не тому, що боявся, а тому що більшим віддячити не міг. З тих пір баба Санька його іноді просила допомогти, а він ніколи не відмовлявся. Грошей не брав, хоча в селі їй ніхто ніколи за просто так не допомагав.

Тому і згодився копати. Вона його виручила, він востаннє виручить її.

Вітька закінчив роботу. Залишив заступа, натягнув фуфайку та й пішов собі геть.

Минув день і тільки в ніч на п'ятницю баба Санька Богові душу віддала. Вітька з матір'ю пішов на похорон, хоча бажаючих провести в останній шлях померлу було небагато. Він понад усе хотів, аби все закінчилися швидко, без сліз та істерик родичів. Біля труни було тихо, без крику розпачу та голосінь. Він стояв поодаль, ніби не тут, й чекав, коли зможе закінчити свою роботу й піти. Родичі почали розходитися, покликали його на обід, на що він ввічливо відмовився. Та молода жінка до нього не підійшла. Тільки поглянула та відразу відвернулася.

Вітька знав, кому баба Санька передала свій спадок. Знав, що в селі тепер нова відьма.

Коли все закінчилося й село знову стихло, вдома Вітька дістав стару валізу та почав складати речі. Він знову вирішив повернутися до міста та спробувати почати все з самого початку: знайти роботу, житло, налагодити стосунки з тими, кого насправді любив.

А Женька Бугайов згорів від горілки через декілька днів після похорону баби Саньки. Говорили у селі, що затягнула його стара за ті старі ордени, які він в неї колись покрав.