За схлипами не було чутно, як краплі крові з обличчя розбивалися об воду у металевих ночвах.

Раз крапля...

Два...

Так швидко розчиняються помаранчевою димкою у закип'яченій воді. Кров юшить з носа, якого він їй уже другий раз ламає. Тепер вона ночами похрапує і часто прокидається від нестачі кисню. Якщо фінгал ще можна приховати за сонцезахисними окулярами — які вона тепер носить навіть узимку — то розбитого носа не приховати, тим паче, від удару наганяє такі синяки, що й окуляри не допоможуть. Синці на тілі легко приховати за одягом, а от...

Обличчя не сховати.

Тим паче, у їхньому селі, де чутки ширяться, мов зараза. А Наташка й так місцева зірка. Про неї завжди говорили. Вона сама того хотіла, але зараз вона б, мабуть, хотіла розчинитися у цих ночвах, як і її кров.

а що ти хтіла, га?

Точно не цього. Вона вірила, що з нею він буде щасливим, що її він любитиме, що разом вони покинуть це прокляте село й поїдуть в місто. Вона завжди хотіла здихатися цих людей, поглядів, пересудів, хотіла бути кращою за них. Вірила, що вона краща за них. Краща за всіх жінок в окрузі, бо їхні чоловіки тільки на неї й заглядаються: високу, струнку, доглянуту... Не "обабілу", на відміну від тих бабищ, які на городах сракою догори стоять.

принаймні, вони вечорами не виливають під яблуню криваву воду з ночв

Вони кажуть, що в Наташки немає совісті. Кажуть, що таку повію тільки пошукати. Але кожен — і кожна — із завидною жагою набиваються до неї у друзі. Бо Наташка знає потрібних людей, має купу зв'язків і навіть ті, хто знає, як ті "потрібні" люди стали її друзями, все одно не гребують її товариством.

Вона підійшла до дзеркала, заляпане розводами та свіжими краплями води. Голову опустила над раковиною, де лежали закривавлені паперові хустинки та сірий туалетний папір. Підлога брудна, он, шматок плитки тріснув та при наступанні на нього щоразу клацає. Мда... Хозяйка з неї не дуже. Мати завжди їй це казала, але Наташка ніколи не брала цього до уваги. Вона гарна. Вона приваблива. І це те, що цінується нею найбільше. Вона не буде стояти на кухні або лазити по хаті рачки, вимиваючи поли.

Вона не могла підвести очі, або поглянути на своє відображення у дзеркалі. Кожен раз бачити, як він псує її вроду. Це...

Цього вона не могла витерпіти найбільше.

Вона ладна була терпіти все, тільки не побої на обличчі. Просила, благала не чіпати обличчя, але щоразу першим був ляпас. Аж іскрилося в очах, а довге біляве волосся намотувалося на шию від такої сили.

Вона глибокого вдихнула і повільно видихнула. Раз... Ще раз... Вдих, видих. Підвела очі й поглянула у своє відображення.

Горло здушило спазмом. Якщо він почує, що вона плаче, ще більше ударів не уникнути. Вона здушено заридала, затулила рота обома руками, з очей градом полилися сльози. У правому оці лопнув капіляр, тому у внутрішнього кутику правого ока кривава пляма контрастувала з її блакитною райдужкою. Ніс набряк, тому від сліз його швидко заклало, доводилося дихати ротом. Невблагано наганяло синці під очі, а на розбитій губі щоразу набиралася кров.

Наташка ще декілька разів глибоко вдихнула, вирівнялася, зняла з гачку рожевий рушник та підійшла до дверей. Приклалася до них вухом. З головної кімнати почувся розкотисте хропіння.

Заснув. Можна виходити.

Жити з алкоголіком-тираном це те ще сафарі. Кожне нервове закінчення, мов оголений дріт — іскрить та замикає. Знаєш закутки у хаті, де можна сховатися, хоче до цього про їхнє існування не знав. Вмієш ходити без шуму, аби навіть стара продавлена підлога не рипнула. Розумієш, що кожна наступна схватка може стати останньою.

останньою у твоєму нікчемному житті

Хмм... А раніше вона б і думки не допустила, що її життя - нікчемне. Вона завжди вірила, що варта найбільших благ цього світу. Але всім пожертвувала заради нього. Того, хто зараз голосно хропе на дивані, забувши навіть роззутися. Вона обережно заглянула у кімнату.

Ліва рука звисає з дивну до підлоги, права покоїться на животі. Зимова куртка розстібнута, а шапка валяється на підлозі. Вона не чіпатиме його. Сьогодні вона, як і багато разів до цього, піде у котельню, на розкладне крісло. Так... Краще туди. Там тепло.Вона зайшла до котельні, зачинила за собою двері та вимкнула світло. У темряві мерехтіло помаранчеве світло у котлі. Наташка всілася у крісло клубочком, поклала голову на бильце, підклала під щоку рушник та обійняла себе обома руками.

коли твоє життя перетворилося на бійню?

Три роки тому.

Коли вирішила, що він має бути її. За будь-яку ціну.

Ох, якби ж вона знала. Якби ж знала... Ніколи б, сука, не пішла на це.

А чи він її зачепив?

Бо не дивився на неї так, як вона звикла. Вона звикла отримувати увагу від чоловіків — одружених, неодружених, молодих, старих — але не отримувала її від нього. Носився, як з писаною торбою, зі своєю Машенькою. Як Наташка бісилася. Як хотіла, аби він дивився на неї так, як на свою дружину, але отримувала у відповідь тільки ввічливу відмову. Вона ходила за ним, мов тінь: на роботу, в магазин — всюди, куди йшов він, туди йшла вона. І ця відмова... Щоразу била по її самолюбству.

Вона готова були бути коханкою — це було б не вперше — але зараз їй хотілося більшого. Совість її ніколи не мучила. Ніколи її не хвилювали їхні дружини, діти, батьки... Життя в неї одне і житиме вона так, як сама того захоче.

Тому й пішла вона до якої черкаської бабки. Там сказала, що робити, що підливалити, скільки та коли, аби він нарешті став її. Підливала кров, водила свічками над його фотокартками, читала заклинання та переробила стільки, що зараз вже й не згадає.

І він став її. Вона й помітити не встигла, як вже він став її тінню. Такого відвертого бажання та пристрасті — як здавалося їй — вона б без привороту ніколи б не отримала. Місяць — і вони вже коханці, які ховаються по орендованим квартирам райцентру. Ще два — і він розлучається з вагітною дружиною. На третій він переїжджає до її будинку, а вона отримує те, чого прагнула рік.

Наташка завзято підливала, підливала, підливала... І жила в такому забутті ще півроку. Аж поки він перший раз не прийшов п'яний та не вдарив її. Вона звинувачувала себе — просто не треба було лізти. Не треба було лізти й другий раз, третій, десятий... "Просто він не любив, коли вип'є, розмовляти та вислуховувати нотації, от і все", — щоразу собі повторювала. І якби її почула будь-яка інша адекватна жінка — навіть "обабіла" — то сказала би їй, що вона геть здуріла.

тепер ти розумієш, що накоїла?

Тепер вона розуміла, але що робити, не знала. Віки важчали, боки заніміли, але вона все одно провалилася у тривожні марення.

А розбудив її тяжкий чоловічий крок за дверима котєльні. Вмить прокинулася, ніби тільки-тільки прикрила очі. Напружилася всім тілом та затамувала подих. Гуркнули вхідні двері.

Пішов. Значить, вже ранок і він пішов на роботу.

У голові гула тільки одна думка: тікай.

тікай...

тікай...

тікай!

Наташка схопилася з крісла та вибігла у веранду. Натягнула теплі зимові сапожки, поверх яких тріпалися спортивки, намотала на шию шарф та накинула на себе тяжку дорогу шубу, подаровану колись одним із прихильників. Схопилася за дверну рвучко та навстіж відчинила двері. Обличчя обдало морозним повітрям, від чого аж заболів ніс. Вона глибоко дихала, зрозумівши, що в хаті смердить перегаром. Зиркнула на спиртовий градусник. -20. Зима цього року радує снігами та холодами. Наташка застібнула шию, намотала шарф на обличчя й пішла у село.

Дорога та стежки у селі бути протоптаними. Під ногами рипів сніг, а щоки щипало від морозу. Вона не підіймала очі та не віталася з тутешніми — не сьогодні. Вона йшла в кінець села до тієї, хто міг би їй допомогти.

Вона пройшла до повороту та з асфальтною дороги повернула вліво на грунтову, до греблі, якої там ніколи не було, але всі так її називали. Дійшла до кінця вулиці та зупинилася біля дерев'яного паркану. Декілька разів голосно гукнула:

— Баба Катя!

Спочатку Наташка подумала, що вона ще спить, але потім старі двері до хати рипнула і на порозі показалася стара. Стан перев'язаний шерстяною хусткою, у руках кружка води. Вона, мабуть, вже давно не спала.

— Чого? — запитала стара.

— Можна?

— Чого треба? — з натиском вигукнула вона.

— Допомога, — зі схлипом сказала Наташка.

Баба ще якийсь час подивлася не неї, махнула на неї рукою та розвернулася до будинку. Але двері не зачинила. Наташка подумала, що це своєрідне запрошення зайти. Вона відхилила дерев'яну хвіртку та пішла стежиною до хати. На бетонних сходах обстукала сніг з ніг та зайшла до веранади. Зачинила двері.

— Ходи сюди, — гукнула баба.

Наташка пройшла до кімнати зліва. Баба Катя сиділа за столом, вкритим старою скатертиною. На столі лежала колода засмальцьованих карт, ніж з пластмасовим руків'ям, пара жовтих церковних свічок та коробок сірників із зображенням козака. Стара мовчки вказала рукою на стілець перед собою. Наташка сіла та нерішуче, під пильним поглядом баби Каті, розстібнула шубу та розмотала шарф. Уникала бабиного погляду. Зробила вигляд, що розглядає ікони по стінам, хоче з малечку у Бога не вірила. Перевела погляд на бабу. Та лише мовчки водила очима по її синцям та зламаному носі. Без слів. Але чи без осуду?

— Ну, — спитала баба Катя. — Що скажеш?

Наташка зам'ялась.

— Допоможіть.

Більше вона сказати не могла.

— А я тебе попереджала: приворожиш — життя тобі не буде. Приворожені довго не живуть. І за собою забирають. Он як він тебе лупить.

— Я не знала, — збрехала Наташка.

— Не бреши, — розлючено вигукнула стара. — Ти коли до мене прийшла, я зразу тобі казала, що такого не роблю, що жаліти будеш — гріх великий. Не послухала? От тепер і маєш.

Запанувало болісне мовчання. Всередині у Наташки щось болісно зашкребло. Щось, чого вона раніше не відчувала. Щось віддалено схоже на каяття.

Баба Катя потягнулася до колоди карт та швидко її протасувала. Дістала з колоди червову даму. Протягнула долоню з колодою.

— Зсунь карти, — коротко.

Наташка правою рукою зсунула карти та затамавувала подих. Тільки спостерігала за старечими руками, які викладали на стіл одна за одною карти.

— Що в Наташки було, — виклала пару карт, — що є, — ще пара карт, — що буде.

Наташка дивилася — вдивлялася — на карти, але не розуміла, чи кажуть вони щось.

— Смерть, — ткнула кривим пальцем у хрестовий туз баба Катя, — от що ти від нього получиш. Як не відробляти, помре. І тебе за собою забере. Хоч, — вона знову глянула на карти, — я тобі вже казала. Не послухала мене. За ним жінка плаче, — ткнула на карту бубнової дами. — Життя ти їй порушила. Таке безслідно не проходить.

— Що ж мені робити? — заскиглила Наташка.

— А ну! — голосно вигукнула стара. — Що плачеш? Пізно плакати. Раніше треба було думати. Нароблять, — підвелася вона, — а потім скиглять.

І вийшла з кімнати. Через декілька секунд повернулася з кружкою в руках.

— На, випий води, — поставила перед Наташкою чашку та сіла на своє місце.

Наташка вгамувала плач і поглянула на бабу Катю.

— Що мені робити? — запитала.

— Тікай звідси. Не чекай, поки стане краще. Краще не стане. Забирай речі й тікай. Бо він тебе наступний раз насмерть заб'є.

— Як же я все покину? — у ступорі запитала Наташка.

— Покинеш, якщо життя миле.

— Скажіть одне: він мене б'є, бо приворожений?

— А яка різниця?

— Жінку свою він же не бив? — вона більше запитувала, аніж стверджувала.

— А Бог його знає, чужа сім'я — потьомки.

Хоча Наташка все життя хотіла звідси поїхати, зараз її мов гвіздком прибило. Не хотілося їй покидати місце, яке вона любила-ненавиділа всім серцем.

— Бо заб'є, — прошепотіла баба Катя, дивлячись на карти поперед нею.

Наташка мовчки підвелася. Не могла відірвати погляд від підлоги. Мовчки розвернулася й вийшла з будинку.

Дорогу додому вона не пам'ятала. Й холоду не відчувала: шуба розстібнута, шарф звисає аж до колін, а коси розвіваються від пронизливого вітру. На неї дивилися перехожі, щось питали, вигукували, тикали пальцями, але вона не помічала. А потім згадала й заклякла.

Сьогодні субота. Він не на роботу пішов, а похмелятися.

Й побігла.

Додому добігла за декілька хвилин. У дворі було тихо. Забігла до хати й завмерла. Тихо. Треба зібрати хоч якісь речі й тікати. Не важливо куди — подалі звідси.

Вона навіть не скинула шуби або взуття. Забігла у дальню кімнату, дістала з-поза шафи заначку — готівка та кредитка — засунула все до внутрішньої кишені та почала застібувати шубу. Кинулася до столу в залі та засунула в кишеню зарядку для телефона та сам телефон. А потім в ніс різнуло запахом перегару.

Він, хитаючись, стояв у дверях до кімнати.

— Ти де була? — язик заплітається.

— Ні... ніде. В магазин ходила, — у голові ехом лунали слова баби Каті.

наступний раз... заб'є!

Вона не помітила, як він кинувся за неї, та схопив її руками за горло. Декілька разів сильно її трусонув:

— Не бреши! — заволав він. — Не було тебе там, бо я б тебе побачив.Він сильніше стискав її горло. Ще сильніше — і вона задихнеться.

Вона ніколи не чинила йому опору. Навіть не знала як. Але зараз вона — вперше за весь час — спробувала відтягти від його руки від себе. Йому це не сподобалося. У відповідь він знову дав їй ляпаса.

Наташка впала на підлогу. В очах іскрилося. Вона рачки поповзла до серванту, де стояла тяжка хрусталева ваза. Стала навколішки та завмерла.

нехай підійде ближче...

За цей час вона навчилася відчувати його шкірою. Вона міцно схопилася за вазу та дочекалася моменту, пока він смикне її на себе.

він завжди смикав...

Ривок — і тяжкою вазою вона б'є його по лівій скроні. Він скрикнув та впав навколішки. Голова розбита,он скільки крові. Наташка озирнулася останній раз та вибігла з хати. Знову мороз, знову холодно, але на цей раз повітря, як вода на спеці.

З хати долинув звук розбитого скла і це було останнє, що вона почула перед тим, як вибігти на город, а звідти у поле і далі, до лісопосадки, за якою траса. Вона потім з цим усім розбереться, покається, попросить пробачення. Так... Вона все виправить. Зараз їй просто хотілося, аби хтось з самого початку — з самого першого разу, коли він здійняв на нею руку — кричав їй у спину, що треба тікати.

Я прокричу: треба тікати.

тікати...

тікати...

тікай!