Початок
Привіт усім, хто читає, цю книгу. Мене звати Емілі Кронштаїл. Я живу в невеликому містечку Містеріал. Тут один одного знає так, ніби ми всі живемо в одній хатині. Але вам напевно буде краще почути історію, як я стала хранителем двох світів. Отже слухайте.
Все почалося коли я і мій клас пішли на пікнік в наш старий і водночас неймовірний ліс. В моєму класі доволі багато учнів 15 дівчат і 18 хлопців. Наш класний керівник Арія Орестівна, є дуже веселою, і розумною жінкою.
Ми всі разом гуляли по дивному лісу, як почули дивний шорох коло нас. Дівчата почали кричати, а хлопці - теж почали кричати. Але то був всього лиш їжачок. Спитаєте чого всі налякались? Тому що в нашому містечку йде легенда, що в цьому лісі живе страшний і незвичайно сильний монстр. І всі хто заходив в цей ліс більше не вертались. Типова казка в страшилках. Чи не так? Але в той момент налякана була і я.
Ми всі йдемо і вивчаємо флору і фауну цього “монстрика“. «Тут можна побачити різні гриби, ягоди. О а тут що? Дерево. Дерево. Скізь одні дерева? А точно це ж ліс». І тут я замітила, що всі на мене дивилися, бо ж думала, що це просто мої думки. « Вибачте» - все, що я могла сказати. Тут непогано, я люблю ліси і природу, а знаєте що ненавиджу «кам'яні ліси».
Я йду сама остання з групи, як раптом почався туман, так швидко, а який густий був, що не бачеш дальше своєї руки. Як раптом хтось хватає мене за руку, та ще й заді. Я так налякалась і почала кричати, що є духу. Але мене зразу хтось прикрив рукою і сказав на вухо:« Тихо. А то вони нас найдуть. Я тебе щукав дуже довго. І наперед вибачаюсь.» Вибачається? Про що це він? І я зрозуміла в ту ж секунду, коли мене чимось вдарили по голові. Я нічого не чула. Була одна темрява.
Все почалося коли я і мій клас пішли на пікнік в наш старий і водночас неймовірний ліс. В моєму класі доволі багато учнів 15 дівчат і 18 хлопців. Наш класний керівник Арія Орестівна, є дуже веселою, і розумною жінкою.
Ми всі разом гуляли по дивному лісу, як почули дивний шорох коло нас. Дівчата почали кричати, а хлопці - теж почали кричати. Але то був всього лиш їжачок. Спитаєте чого всі налякались? Тому що в нашому містечку йде легенда, що в цьому лісі живе страшний і незвичайно сильний монстр. І всі хто заходив в цей ліс більше не вертались. Типова казка в страшилках. Чи не так? Але в той момент налякана була і я.
Ми всі йдемо і вивчаємо флору і фауну цього “монстрика“. «Тут можна побачити різні гриби, ягоди. О а тут що? Дерево. Дерево. Скізь одні дерева? А точно це ж ліс». І тут я замітила, що всі на мене дивилися, бо ж думала, що це просто мої думки. « Вибачте» - все, що я могла сказати. Тут непогано, я люблю ліси і природу, а знаєте що ненавиджу «кам'яні ліси».
Я йду сама остання з групи, як раптом почався туман, так швидко, а який густий був, що не бачеш дальше своєї руки. Як раптом хтось хватає мене за руку, та ще й заді. Я так налякалась і почала кричати, що є духу. Але мене зразу хтось прикрив рукою і сказав на вухо:« Тихо. А то вони нас найдуть. Я тебе щукав дуже довго. І наперед вибачаюсь.» Вибачається? Про що це він? І я зрозуміла в ту ж секунду, коли мене чимось вдарили по голові. Я нічого не чула. Була одна темрява.
Коментарі