.
Скляний чоловічок стояв на краю столу, поглядуючи вниз, де його чекала тільки загибель. Інші скляні чоловічки стояли подалі і про щось говорили та сміялися, не звертаючи уваги на свого родича.
Раніше він старався показати, що теж існує і показував це через малюнки, які він малював на картоних коробках. Та тільки повз його малюнки лише проходили, інколи завмираючи на мить. Але то була лише мить і нічого більше. Він не чув похвали в свій бік, та бо навіть критики чи хоч чогось, що могло свідчити про те, що його творчість і крик душі був помітний. Але нічого. Тоді і почали з'являтися перші тріщини на його грудях.
Часом деякі чоловічки відгукувалися щодо його творчості, навіть хвалили, і ці хвилини для нього були найбільшим щастям і мотивацією, щоб малювати з новую завзятістю, стираючи свої прозорі пальці об картон. Та тільки в якусь мить він залишився знову наодинці зі своїми малюнками, в яких старався відобразити свою душу, як вмів, можливо не так досконало як інші, але щиро. Шукаючи унікальність в собі, щоб створити щось нове! Але безуспішно...
Часто з заздрістю, але більше з сумом, він дивився на тих, кого отчували шанувальники, чиї картини і чию творчість обговорювали, вони були кращі за нього в усьому. А ті хто його підтримували раніше зникли, він так і не наважився до них підійти, боявся бути надокучливим. Хоч і дуже бажав чиєїсь підтримка, але не міг в цьому зізнатися.
І тепер він стоїть над краєм проваля. Думає, що краще буде, якщо зникне зі столу. Адже його груди покриті вже багатьма тріщинами - він не такий і міцний, яким би міг здатися. І такий самотній в цю мить. Скляний чоловічок в усьому звинувачував лиш себе, бо не має досить сміливості, щоб говорити з іншими, не досить талановитий, щоб малювати чудові картини.
Від таких думок груди вкривалися ще більшими тріщинами. Чоловічок присів на край і вдивлявся в чорну пустоту, рідко, але озирався назад. Страшно помирати, але і життя у вічних муках - не життя.
Чоловічок руками відштовхнувся від столу і полетів вниз, заплющивши очі. На самому дні рознісся звук розбитого скла.
Раніше він старався показати, що теж існує і показував це через малюнки, які він малював на картоних коробках. Та тільки повз його малюнки лише проходили, інколи завмираючи на мить. Але то була лише мить і нічого більше. Він не чув похвали в свій бік, та бо навіть критики чи хоч чогось, що могло свідчити про те, що його творчість і крик душі був помітний. Але нічого. Тоді і почали з'являтися перші тріщини на його грудях.
Часом деякі чоловічки відгукувалися щодо його творчості, навіть хвалили, і ці хвилини для нього були найбільшим щастям і мотивацією, щоб малювати з новую завзятістю, стираючи свої прозорі пальці об картон. Та тільки в якусь мить він залишився знову наодинці зі своїми малюнками, в яких старався відобразити свою душу, як вмів, можливо не так досконало як інші, але щиро. Шукаючи унікальність в собі, щоб створити щось нове! Але безуспішно...
Часто з заздрістю, але більше з сумом, він дивився на тих, кого отчували шанувальники, чиї картини і чию творчість обговорювали, вони були кращі за нього в усьому. А ті хто його підтримували раніше зникли, він так і не наважився до них підійти, боявся бути надокучливим. Хоч і дуже бажав чиєїсь підтримка, але не міг в цьому зізнатися.
І тепер він стоїть над краєм проваля. Думає, що краще буде, якщо зникне зі столу. Адже його груди покриті вже багатьма тріщинами - він не такий і міцний, яким би міг здатися. І такий самотній в цю мить. Скляний чоловічок в усьому звинувачував лиш себе, бо не має досить сміливості, щоб говорити з іншими, не досить талановитий, щоб малювати чудові картини.
Від таких думок груди вкривалися ще більшими тріщинами. Чоловічок присів на край і вдивлявся в чорну пустоту, рідко, але озирався назад. Страшно помирати, але і життя у вічних муках - не життя.
Чоловічок руками відштовхнувся від столу і полетів вниз, заплющивши очі. На самому дні рознісся звук розбитого скла.
Коментарі