Ми йшли крізь мертві вулички якогось селища, що більше нагадувало попелище. Проте нам було байдуже, двадцять тіл просто йшли уперед, без будь-якої цілі. Як же хотілося померти, але цей світ наше власне пекло.
Хотів би я згадати, чому ми стали такими, чому не померли, а стали лиш бродячими мерцями, які здатні були все ще мислити, але не здатні відчувати, говорити чи виражати будь-які емоції. Це жахливо, вічно мертві, але і вічно живі. Тільки який сенс в цьому всьому? Для чого?.. І скільки б не гадали ми – це таємниця, яка покрита туманом минулого.
Але найстрашніше було те, що ми відчували, біль одне одного, навіть думки, хоч і не чули їх.
Пам'ятаю, якось ми розірвали і розтоптали нашого товариша, аби дізнатися, чи ми можемо вмерти. Проте яке було потрясіння в кожного, коли ми відчували його в тих рештках – він був живий! І його біль став нашим… Тепер його рештки я ношу в своєму рюкзакові, адже залишити його там одного було, як мінімум, не правильно. І я не розумію, чому думаю так. Це ніби якийсь рефлекс, що змушує дбати нас один про одного.
Ми вирішили зайняти якийсь пагорб, перед заходом сонця. І на щастя знайшли, але поза селищем. Далеко простягалися безмежні рівнини випаленої землі, а ще далеко-далеко небо приймало криваве забарвлення і яскраво-оранжеве сонце повільно ховалося за таємничим небокраєм. І що там може бути? Може саме там наше спасіння? Ніхто не знав, але ми йшли в надії завершити цикл нашого вічного існування. Перестати бути мерцями і на якусь мить оживити наші серця, щоб відчути всю біль життя і отримати довгоочікуваний спокій.
На жаль наближалася ніч, найгірша пора для всіх нас. Відчуття страху перед невідомістю темряви та пронизуючий холод, який ми чомусь мали змогу відчувати, не дивлячись на відсутність всіх інших відчуттів – все це нас очікувало кожного разу після заходу сонця. Проте щоразу ми тіснилися один до одного, ніби маленькі курчата. Так, наші мертві тіла не здатні були зігріти, але відчуття думок своїх, можна сказати, друзів, втішало і заспокоювало розум, втамовувало думки. І ми стояли такою купкою, тулячись одне до одного, максимально заповнюючи простір.
Ніч проходила дуже швидко в компанії. Навіть не вміючи говорити, ми все рівно почували себе добре, принаймні всім нам так здавалося. А потім починався світанок і наша подорож продовжувалася…
Декілька років ми йшли в бік, де заходило сонце, крізь згарище мертвого світу на зустріч свого вічного спокою.
Наша ватага йшла по випаленому місту, від якого залишилися лише пусті будівлі і такі ж мертві вулиці, вкриті густим шаром попелу. Невже колись тут жили люди? Живі люди, які мали якісь прагнення, бажання, втрачали, ненавиділи і любили? Невже тут могло бути якесь життя? Але яким воно було? Чи взагалі тут існувало життя? Я не міг згадати яким було цього, не міг навіть уявити, це було поза межами мого розуміння. Цей світ вже був таким, ще з того моменту, як ожив… Смішно, але я не пам'ятаю, коли ожив, ніби мої скитання по цій мертвій землі продовжуються вже цілу вічність.
Та раптом сталося те на, що ніхто ніяк не очікував. Земля затремтіла, з такою силою, ніби в якийсь момент вся планета вибухне. Але це був землетрус – не рідкість в цьому світі. Ми вже не вперше зустрічаємо це явище, але вперше у місті… Не треба було йти через місто! Ми знали це… Але вже було запізно. Останнє, що я побачив, перш ніж бути похованим під купою уламків багатоповерхівок, це своїх товаришів. В їх очах я побачив лиш печаль. Це не був той край світу який ми шукали весь цей час, і саме тому ми залишимося тут навіки. Покинуті, забуті і нікому не потрібні. Наші думки, та наша свідомість буде огорнута вічною пітьмою, без можливості покинути тіло. Ми тут не помремо, ми будемо тут жити і це найгірше, що могло статися.
На якусь мить і справді було темно, але раптом я побачив десь далеко щось схоже на багаття. Вперше за довгі роки своїх душевних страждань я відчув тепло. Несподівано мене осліпило яскравим спалахом світла. А потім огорнула знову непроглядна пітьма. Я ніби летів, десь далеко в небі, але ніби і плив у пітьмі. Проте все рівно до мене прокралася одна думка… Я помер! Ось яка ця смерть! Це вічний політ в чорноті невідомості. І все ж, єдине що мене хвилювало – ми могли померти раніше, а не страждати. Чому ми ж тоді побоялися покінчити зі своїми стражданням і отримати те, що так хотіли? Чому ми так злякалися свого бажання?..