День наближався до свого завершення. І пекуче помаранчеве сонце все ближче наближалося до таємничого небокраю, за яким знаходиться невідоме щось. Про те, що може приховувати той край землі ніхто не знав і знати не хотів. Весь материк охопила жорстока війна, якій немає кінця і вже давно стерта дата самого її початку.

Щоденно йшли криваві баталії між жовтими та зеленими пластмасовими солдатиками. Нескінченна війна, яка перетворила весь материк на поле бою, яке стало схожим на справжнісіньке пекло, всіяне мертвими тілами,  яких було так багато, що вони стали заміною грунту.

Є в цьому кривавому морі і певні острівки - позиції, оточені мішками з піском, окопами та іншими оборонними атрибутами, які відмічали прапорами і кожна зі сторін намагалися захопити ці позиції для більшого контролю. Це було справді важливим ділом, але лише для новачків, які ще не пізнали війни. Найскладніше ветеранам, які вже більше ста років з удаваним ентузіазмом йде в бій. Вони бачили усе - і смерть друзів, і ворогів, бачили як деякі навмисне вбивали себе - але ці старці пережили ці жахи і досі жалкують про це. Тому і біжать в бій, в надії на смерть.

Командир оглядав новий загін, який налічував тридцять голов, серед яких були як ветерани, так і новачки. Сьогодні вони будуть стрімголов мчатися через заміноване поле на зустріч ворогу, заради Батьківщини, яка чекає на те, щоб ті пролили за неї кров.

- Ви повинні захопити ту позицію за будь-яку ціну! На вас надіється Батьківщина! - проволав пластмасовий командир, вказуючи пістолетом в бік жовтого прапору. Але як зветься та Батьківщина, за яку вони воюють? Чи взагалі вона існує!?

Командир був зеленого кольору з ледь помітними, але все ж, справжніми рисами обличчя: суровими та потертими війною.

Війна, якій здається не буде кінця продовжується день від дня, від точки до точки - гине купа хороших пластмасових чоловічків, за якісь примарні цінності та неіснуючу країну. Пластмасовий командир це розумів, але проганяв ці думки - про таке не можна думати. Це табу.

- Ви мусите захищати свою країну від ворога і ця позиція стане першим кроком до нашої повної перемоги над жовтими тварюками! - головнокомандувач волав як не в собі, розмахуючи руками. Вчора він говорив те ж саме… Як і вчора командир хотів надати своїй промові найбільшої емоційної окраски, щоб показати всю серйозність та важливість сьогоднішнього бою. Як і показував минулі рази, як буде показувати і всі подальші.

- Так точно! - в один голос відповіли солдатики і з радісними криками побігли у бій, перетинаючи окопи та мінне поле. П’ятеро щасливців були підірвані на мінах і їх пластмасові частини були розкидані по полю, вони стали вільними від цієї безглуздої ноші. Але їх живі товариші зійшлися в двобою зі своїм противником, який відрізнявся тільки жовтим кольором від них самих. Якби їх пофарбували у білий, то жоден з них не зміг би побачити свого ворога і можливо б не було війни. Але… Зараз вони вбивали один одного, бо так треба - в кожного був наказ. Бо наказ - це закон.

Вночі позиція була взята. З тридцяти чоловічків залишилося лише десять, які обстежували місцевість на знаходження можливого противника. Але загалом навколо вони бачили лише пластмасові трупи, які вже ніколи не зможуть рухатися.

- Все чисто! - доповідали бійці по раціях.

- Добре! Добре! - командир був задоволений бійцями і тільки тоді, коли все було справді чисто, той зміг піти на захоплену позицію, де і зустрів своїх підопічних. Як і будь-які ветерани, командир бажав собі смерті. Але йому наказували, що командир не йде в бій. Він завжди мусить бути позаду і приймати правильні рішення, щоб якомога менше бійців загинуло.

Всі бійці був закривавлені червоною розплавленою пластою(себто кров’ю), і невідомо чи це пласта ворогів, або вона сочиться з їх власних ран. В будь-якому випадку, якщо хтось з них хоче померти від втрати такої важливої рідини, що бурлить в їх пластмасових тілах - то це їх вибір.

- Чудова робота хлопці! Ви добре послужили своїй Батьківщині, але війна ще не закінчилася, тому займайте оборону! Скоро нам прийде підкріплення! А поки стійте на смерть. Батьківщина буде пишатися вами! - командир говорив захоплено, вірячи в цю свою брехню.

- Так! Ура! - відповідали солдати і займали окопи, направляючи свою зброю в той бік, де повинен знаходитися ймовірний ворог. Хоч ветеранам ця війна давно осточортіла, проте ніхто з них не знав іншого життя; з самого свого створення, вони вміли вбивати - і нічого іншого. Їх вчили виконувати накази і вони виконують, не дивлячись на втрати. Життя неважливо, але тільки спокій Батьківщини важливо.

Сурова правда в тім, що Батьківщини не існує - є лише це поле бою. Є заводи, де виготовляють солдатиків та техніку, яка буде напрямлена в бій. Переможців в цій війні не буде, лиш доти, доки якась зі сторін не зрозуміє, всю безглуздість цієї бійні, тим самим приписавши собі смертний вирок. Бо усвідомити безглуздість війни - означає програти, адже ворог безжалісний, він використає можливість і вб’є всіх до єдиного, хто має інший колір. Лише одна правда має право на життя - правда сильнішого. Але ніхто вже не вірить у це… Вже більше немає в що вірити. Все що є і дарує хоч якусь ціль в цьому безжалісному житті - це ця війна, якій немає кінця… Чи має?