Старі дерев’яні будиночки вкрилися зеленим плющем, але все чекали на своїх відвідувачів, сумно поглядаючи на світ темними і пустими вікнами, і так вже більше ста років. Парк перетворився скоріше на заповідник, де природа стала єдиним наглядачем.
⠀
Але від людей все ще залишилися потріскані асфальтовані доріжки, дряблі дерев’яні лавки та розкішні лавки-гойдалки, що хоч і втратили свій привабливий колір, але в них ще виднілася та кропітка робота майстра, який старанно вистругав кожну деталь і візерунок. Це хороше місце - ба навіть останнє, яке все ще вберегло в собі все те хороше, що було колись. Приховуючи страхіття зовнішнього світу та рвані рани планети, після влучних ядерних бомбардувань…
⠀
Але ті страхітливі часи вже далеко-далеко десь зовні та скоро навіть ці жостокі рани загояться і планета відновиться в своїй первозданій красі. А поки повертаємося в чудовий старий парк. На одній з лав сиділа пара. Хлопець і дівчина.
⠀
Дівчина розповідала своєму хлопцеві всякі небилиці та історії, охоплюючи, здавалося, усе, що тільки може існувати у Всесвіті. І ще так емоційно, що слухати її не можна було без посмішки.  Так і слухав хлопець, дивлячись, наче зачарований, на неї. Але вона різко затихла. Глянула на нього, прижмурилась.
⠀
- Ти може щось хочеш сказати? - запитала дівчина у хлопця.
⠀
- Ні, дякую. Говори далі, я слухаю, - відповів він лагідно, не зводячи з неї свого погляду. Дівчина знизала плечима - говорити їй не набридне все рівно, а її друг мовчун - так і живуть. По логіці вони не могли б якось ужитися вдвох, але скажу вам більше - вони любили один одного, не дивлячись на такі різності. Вони скоріше виключення з правил. Їм  добре вдвох. І навіть після стількох років ні вона, ні він ні разу ще не пожалкували про те, що просто вирішили бути разом. Хай навіть вони абсолютно різні, хай навіть на початку їм було дуже складно зрозуміти один одного і все ж вони терпляче будували свої стосунки, сильніше закріплюючи їх після кожної сварки. І в певний момент останні зникли з їх життя. Їм залишилося тільки насолоджуватися іншим життям, що буває лиш після смерті.
⠀
Давно вже була осінь - барвиста і така мінлива. І якщо пів дня було сонечко, то зараз здалеку вже наближалися темні грозові хмари. Про своє наближення вони сповістили неймовірним вибухом грому. Після якого настала ляклива тиша, яка буває тільки перед грозою.
⠀
Дівчина смикнулася і притиснулася блище до хлопця. Дивно було відчувати його тепло, знаючи, що вони вже давно мертві.
⠀
- Ми не будемо ховатися, - вперто сказала дівчина, тільки блище притискаючись до нього. Хлопець обійняв її міцніше, дивлячись на приближення темної хмари, яка вже захопила половину неба.
⠀
Тишу розвіяв сильний порив вітру, що гнув дерева, намагаючись їх скорити, але ті вперто стояли. Хлопець зі своєю подругою теж залишилися під відкритим небом, в очікуванні такою лячною, але все ж по-своєму гарної, грози.