Мене, мене, текел, перес (арам.)
Обчислено, обчислено, зважено та розділено



Неферрен зупинилася вперше відтоді, як втекла з палацу.

Пустеля здавалася неосяжним морем, що проковтнуло далекий горизонт. 

Від заходу до сходу, на півночі й на півдні — усюди панувала Дешрет.

Неферрен озирнулася й глянула вниз. Пилове куриво щільно стелилося під кам'янистими пагорбами.

Крізь сичання вітру до неї долітали крики вершників: «Ялла, Ялла!», багатоголосі прокльони, уривки фраз, гупання ратиць, свист батога, іржання коней, брязкіт метала.

Гончаки Ханіфа, що переслідували її від самого Тжену, стрімко наближалися. 

«Дайте нам спокій, кляті діти Апепа!»

Притиснувши брудний згорток до грудей, Неферрен кинулася вниз крутим схилом.

Кожен крок обпікав босі ноги, шкіра на ступнях стерлася до крові.

Очі сльозилися так, що вона не бачила шлях, та й краєвид Дешрет — зловісно одноманітний. 

Пісок був скрізь у носі, в роті, в легенях. Неферрен насилу дихала. Кожен ковток пустельного повітря обпікав груди наче вогнем.

Дошкульний вітер, що вдень й вночі ширяв над мертвими землями, гнав з півдня страшні пилові хмари. 

Вона зайшла в Дешрет в розпал бурі, коли всякий звір ховається у норі.

«Сшшу!» — невдоволено шипів вітер, попереджаючи про наближення смерті.

Тільки божевільний кине виклик Руах Кадім. Тільки проклятий шукатиме прихистку під його кривавими канчуками.

Неферрен не була ані проклятою, ані божевільною. Тікаючи в пустелю, вона знала, що до світання помре.

Її синяво-чорне, наче у Великої Нут,   волосся зовсім посивіло від піску. Напівпрозорий льон боляче хльоскав стегна, плутався в ногах.

Неферрен спотикалася, падала на побиті коліна, але хитаючись, підхоплювалася й тікала далі.

Бажання сильніше за біль та страх, сильніше за жагу до життя — вело її все ближче й ближче до межі, за якою чекав Дуат.

Палацова одежина, перетворилася на лахміття й не рятувала ані від вітру, ані від завислого у зеніті сонця. Лють Ра століттями обертала Дешрет на безплідну пустку.

Жага, спека, страх, втома — заважали зосередитися. Неферрен потроху починала марити. Їй щоразу ввижалися мама, двоюрідна сестра, Ерра… Усі, кого вона любила й втратила. Усі, хто зрадив та зрікся — зявлялися та зникали посеред червоних та сірих схилів.

Ніколи вона не відчувала себе так далеко від Небес. 

Яка ж вона направду жалюгідна. З численних ран, залишених Ханіфом на її спині, плечах, стегнах і боках, сочилася кров, червона, що у смертних. 

Верховний жрець провів обряд «очищення» з особливою старанністю, не лишивши жодних сумнівів.

Смертна — ось ким вона є. Що б там не казали жерці, батько й брат, Неферрен цілком збагнула свою смертність, повірила в неї — прийняла неминуче ...

«Не бійся, улюблене дитя Менеса. Твоя жертва не буде марною! Радій, мізерна, бо дарована тобі велика милість! Наш пан обрав тебе. Коли кривавий місяць стане над Кемет — ти зійдеш у Дуат і станеш його дружиною!» — голос Ханіфа гримів у важкій голові, страшні слова віддавали болем у потилиці. 

Верховний жрець дав зрозуміти, що невдовзі її вб'ють. От тільки Неферрен це не влаштовувало. 

Ерра колись розповідав їй про особливе, таємне місце в самому серці Дешрет. Він називав його Храмом тисячоліть, останнім прихистком заблудлої душі, Брамою небес... 

Тікаючи з палацу, Неферрен сподівалася знайти це таємне місце. 

«О Владико Ра, Великий, допоможи мені!»

Наче у відповідь на її поклик, із тла бурі встали колони. Кам'яні пальці сплячого велетня, що тримали небосхил, червоний і каламутний від піску.

Хевет-нетжер — Домівка бога. 

Давній храм, заввишки у два палаци, розтягнувся із заходу на схід, перекресливши обрій.

Масивні стіни з чорного каменю, виблискували мов обсидіан, потужний портал головної брами, високі арки та нескінченні ряди кам'яного лісу помережані чарівними знаками й таємними словами.

Неферрен зупинилася, втупивши погляд на диво, роззявила рота. Яким чином її предки спромоглися загубити й забути отакого велета? Неймовірно!

Храм міг направду бути творінням прадавніх гігантів, що поставили його ще до Великої води. 

Сірий згорток на її руках закрутився, обурено засопів, забив ніжками й рученятами.

Отямившись, Неферрен, дужче притулила його до плеча.

— Тихо, тихо, мій Хару... Матінка з тобою, — зашепотіла вона.

Обережним кроком царівна пішла до брами, дрібна галька  вистрибувала з-під пальців ніг, стрімко скочувалася донизу. Один хибний крок — і вона так само полетить у прірву, наче камінчик. 

Храм наближався, поволі зростав до неба й розтягувався в ширину. Здавалося, що він от-от поглине весь світ, стане його центром, наче Бенбенет — первісний пагорб. 

Якому з нетжеру їй слід було молитися, кому належав такий чудовий храм? Чи справді його господар Акер — лев Дуату, зрячий минуле і прийдешнє Землі й Небес?

Верховний жрець Ханіф співав у славу Ша, навчав їх з братом молиться небожителю й виконувати важливі обряди. 

Ерра говорив, що Ша — один із сотень нетжеру, і що він зробив багато зла людям.

«У Акхет Асар народився. У Перет в Дуат спустився. А в Шему — царем відродився!» — співали дитячі голоси. 

Неферрен подумки перенеслася із задушливої пустелі на берег Чорної ріки. 

Сонце більше не пекло голову, а ніжно гріло маківку. Вітерець, що пах солодкою тростиною, грав у вогкому волоссі. Намистини води блищали на шкірі. 

Вона щойно вийшла з річки й ще не встигла обсохнути.

Семеро дітлахів, хто в пов'язках на стегнах, а хто й без того, сиділи тісним колом, ховаючись в очереті від дорослих. Шестеро співали пісеньку, а вона — дівчинка в білій сукні — жриця, склала долоньки в кухлик й швидко копала ямку між колін. 

Чорна земля липла до пальців, забивалася під нігті, грудочками скрапувала на тонкий льон.

«Ти батько й мати всіх людей, твоїм диханням ми живі, твоє тіло дає нам їжу»

Коли в ямку просунувся кулак, жриця підняла дерев'яного чоловічка — фігурка бога, вирізана дитячою рукою, напхана піском й зернами ячменя — обережно вклала її, наче дитятко у ліжко, а тоді хутко засипала землею.

«Їжте-їжте його тіло, пийте-пийте кров золоту!»

Діти засміялися, заплескали в долоні. Лишилося загадати бажання, по одному — на кожного. А коли чоловічок проросте — загадане неодмінно здійсниться. 

«Акхет, Перет, Шему — виконай вбитий, волю мою!» 

Хто навчив їх тої пісеньки? Якби Ханіф довідайся, що  діти учинили на берегу Ріки — точно оскаженів би, наче той кнур!

Неферрен підняла руки, пальці все ще були вологі й клейкі від бруду, в ніс вдарив запах води й папірусу.

Знову їй ввижається. Царівна заплющила очі, струсила головою, аби звільнитися від марення. 

Вона стояла перед храмом: не помітила, як зійшла. Погана ознака, вона потроху втрачає розум, певно надто довго блукала під сонцем.  

Крок за кроком — і от вона перетнула кам'яну браму, а буревій несподівано вщух. Сичання вітру стихло, а розпечений пісок, що різав шкіру і забивав горло — раптово зник.

Неферрен озирнулася: позаду вихрилися червоні, немов би просякнуті її кров'ю, піщані клуби. Буревій залишився за брамою, а всередині храму царював спокій, тиша й прохолода. Ось чудо — справжній доказ святості Хевет-нетжер. 

— Слава тобі, Єдиний — володар Вічності... — Насилу прошепотіла Неферрен, як навчав Ерра, затинаючись від кашлю.

Не вагаючись, вона помчала широкими кам'яними залами, повз стрункі ряди круглих і багатогранних колон, чиї капітелі були заховані в тіні високо над головою.

— Врятуйте, благаю… — прошепотіла Неферрен, насилу рухаючи шорстким язиком, закашляла, плюючись червоним піском. Губи потріскалися, злиплися від запеченої крові.

«О, милостива Нейт, захисти моє дитя від бід, укрий від гніву верховного жерця! .. Благаю тебе, Велика мати, порятуй його ...»

У тисячний раз вона молила небеса, всіх богів й духів, яким вклонялися її предки.

Неферрен знала, що їй забракне сили захистити первістка від гніву Ханіфа та кари Аха. Брат ніколи не пробачить зради.

Єдина надія — знайти святилище — спеціальну кімнатку, заховану десь в нетрях Дому бога. 

З дитинства вона відвідувала головний храм Тжену, і брала участь в нескінчених церемоніях нового храму в Інбу-хедж. Навіть якщо цей храм направду звели велети — схема будівлі лишилася знайомою. 

Заглиблюючись в сутінки нескінченних коридорів, Неферрен відчувала гнівні й осудливі погляди нетжеру — богів і богинь, що, стежили за нею, з масивних різнобарвних колон, з покритих малюнками кам'яних стін.

Зусібіч спрямовані на неї задумливі погляди їх золотих очей.

«Ви засуджуєте мене, прадавні... О, молю вас, владики, не судіть свою доньку — даруйте їй прощення! Бо ж не відала Неферрен, що чинить зло. Та справи й думки її не були чорні! Можливо, на останньому суді моє Аб, моє серце, виявиться легшим за пір'їнку великої й справедливої Маат? І тоді Владика Дуат, могутній Асар дарує мені милість... »

Важко дихаючи, Неферрен летіла, немов ластівка до гнізда. Ноги її ледь торкались великих відполірованих плит, лишаючи на кам'яній долівці вологі, червоні сліди.

Нарешті з напівтемряви постали двері, Згори донизу вкриті розписами. Двері — з чистого золота.

— Хвала Єдиному, ми врятовані ... — Неферрен пришвидшила крок, та майже одразу спинилась.

Золоті двері були зачинені.

У розпачі Неферрен кілька разів вдарила її плечем — та марно. Двері байдуже переливалася й мерехтіла в слабкому світлі. Вони щільно тулилися до масивного порталу й здавалися частиною стіни.

— Тільки не це! Не це!

Крик повний жаху і болю відлунням промчав під темним склепінням. Здригаючись, царівна впала на коліна.

Невже все скінчиться тут?.. Незабаром убивці наслані Ханіфом пройдуть у браму, знайдуть її за слідами й цей давній, забутий усіма богами храм — перетвориться на їх з сином усипальницю. 

Жах охопив Неферрен. Серце  вколов біль: гостріший за лезо хапеша, болючіший від побоїв Ханіфа. Вона схилила голову і втретє в житті заплакала.

Перший раз вона плакала над тілом матері ...

— Ерра, де ж ти? Ти обіцяв прийти! Обіцяв урятувати нас!.. О, чому ти не тут, мій любий? Чому покинув мене?

Сили швидко полишали її побите, зранене й ослабле тіло. Немов би хтось проштрикнув груди царівни й тепер вся воля і залишки життєвої сили, з плюскотом виливалися назовні, наче річковий потік з дірки у греблі.

Неферрен не могла більше тікати. Та й куди їй було податися? Навіть владики Пунта і Кіша не захистять її від помсти Несу-біті.

В мертвому мерехтінні золотих дверей, в примарному мовчанні забутого храму,  Неферрен була немов би тінь. Немов шу від колишньої гордої й прекрасної володарки Кемет і Дешрет, Доньки Об'єднаних земель благодатної Долини.

А що за ганебна смерть її очікує... Бути зарізаною тут, у святому місці, перед дверима нетжеру, немов якась жертовна тварина на втіху невідомого божества. 

Неферрен ще дихала і серце часто гупало в грудях, але думками вона вже перетнула межу Дуат. Царівна увійшла в зал Двох Істин і постала перед радою 42. Нетжеру зчинили суд над її душами, а вона з немовлям на руках, очікувала на їх вирок.

Багатоголосе відлуння, подібно до бурливих вод Чорної річки прокотилося пустими коридорами й долетіло до царівни.

…