Перша і остання
А зірок вже не видно. Лише мільярди маленьких світляків, що визирають з людських вікон, не дають загубитися в цій остаточній темряви. Здається, вони навіть яскравіші за ранкове сонце. Але воно хоча б справжнє. І чому всі так люблять великі міста? Вони ж ніби цвинтар: озирнешся навколо – і з жодної сторони не бачиш кінця, але якщо придивитися ближче – не знайдеш на цій величезній площі нічого живого. Лише згадки, пам'ять про колишню реальність.
Так само і міста. Завжди полохливі, не зупиняються ні на мить, рухаються і вдень, і вночі, не знаючи стоми. А ти спостерігаєш, не встигаючи за цим шаленим темпом. Дивишся вгору і не бачиш – відчуваєш, як на тебе сипляться горстки землі, чорні-чорні. Але темніше не становиться. І варто лише піднятися, змусити себе випростатися – і не буде цієї темряви! Але не хочеш. Та й навіщо? Щоб через деякий час знову опинитися тут? Яке безглуздя. Звуки поступово стихають, а ті три метри темряви давлять, ніби хочуть розчавити. А може і дійсно хочуть.
Розплющуєш очі і знову бачиш світляків. Місто ніколи не спить, і це чомусь викликає посмішку. З вікна приємно тягне вітром, він заповнює кімнату, перегортаючи сторінки старих підручників. З такої висоти дійсно чудовий вид на це дурнувате гральне поле. Але переможців чомусь не видно, та й кубиків теж. Краще вже дивитися на стелю – хоч вона завжди однаково біла.
Коли полум’я торкається зап’ястя – вітер вже не рятує. Та й не треба, досить і того, що він колихає цю кляту стару занавіску, яку вже давно слід було викинути. Перші червоні змії повзуть на ліжко, залишаючи на постілі сліди, але це дрібниці, її потім можна випрати. Тепер все, що потім – дрібниці. Вогонь загорається знову, ще раз, потім ще, ще, ще… Здається, так можна продовжувати вічно, але розумієш – досить.
Заплющуєш очі і відчуваєш темряву. Ії приніс вітер. Полум’я поступово згасає, поступаючись місцем… Чому? Вже не розумієш. Але світляків не бачиш, і це дарує спокій. Зараз не вийшло. Що ж, тепер це не має сенсу, тепер це – колишня реальність. А зірок вже не видно.
Так само і міста. Завжди полохливі, не зупиняються ні на мить, рухаються і вдень, і вночі, не знаючи стоми. А ти спостерігаєш, не встигаючи за цим шаленим темпом. Дивишся вгору і не бачиш – відчуваєш, як на тебе сипляться горстки землі, чорні-чорні. Але темніше не становиться. І варто лише піднятися, змусити себе випростатися – і не буде цієї темряви! Але не хочеш. Та й навіщо? Щоб через деякий час знову опинитися тут? Яке безглуздя. Звуки поступово стихають, а ті три метри темряви давлять, ніби хочуть розчавити. А може і дійсно хочуть.
Розплющуєш очі і знову бачиш світляків. Місто ніколи не спить, і це чомусь викликає посмішку. З вікна приємно тягне вітром, він заповнює кімнату, перегортаючи сторінки старих підручників. З такої висоти дійсно чудовий вид на це дурнувате гральне поле. Але переможців чомусь не видно, та й кубиків теж. Краще вже дивитися на стелю – хоч вона завжди однаково біла.
Коли полум’я торкається зап’ястя – вітер вже не рятує. Та й не треба, досить і того, що він колихає цю кляту стару занавіску, яку вже давно слід було викинути. Перші червоні змії повзуть на ліжко, залишаючи на постілі сліди, але це дрібниці, її потім можна випрати. Тепер все, що потім – дрібниці. Вогонь загорається знову, ще раз, потім ще, ще, ще… Здається, так можна продовжувати вічно, але розумієш – досить.
Заплющуєш очі і відчуваєш темряву. Ії приніс вітер. Полум’я поступово згасає, поступаючись місцем… Чому? Вже не розумієш. Але світляків не бачиш, і це дарує спокій. Зараз не вийшло. Що ж, тепер це не має сенсу, тепер це – колишня реальність. А зірок вже не видно.
Коментарі