Це історія Дарини, тринадцятирічної київської дівчини. У Дарини багато добрих друзів, з кимось вона бачилася особисто, а когось знає тільки з соцмереж, але всі її люблять та поважають. Сьогодні тепла сонячна весняна неділя. Друзі запросили її на незвичну прогулянку Києвом на весь день. Її друзі багато років завжди ходять босоніж, крім хіба що найсильніших морозів. Дарина досі ходила босоніж лише вдома та на пляжі. Їй дуже хочеться спробувати нові відчуття, але вона й дуже хвилюється.

Вона бере з собою рюкзак, пляшку води, надягає легку сукню на голе тіло та шльопки (бо дуже тепло) і їде. Вони домовилися зустрітися на станції метро Академмістечко, на одному боці Києва, і пройти за день босоніж до іншого боку міста. Це кілометрів тридцять. Дарина ніколи не проходила стільки день навіть у взутті, а босоніж?!.. Вона схвильована і переживає, чи зможе вона зробити це. Хоч друзі й заохочували її і казали, що вона в будь-який момент може взутися та поїхати додому, і ніхто не образиться, але Дарина рішуче хоче дійти разом з друзями до самого кінця.

Вони зустрічаються на виході з метро, вітаються та обіймаються. Всі вони приїхали босоніж, їхні стопи засмаглі, брудні, сильні та гарні. Дівчата теж в легких сукнях на голе тіло, хлопці в штанях, дехто в футболках, дехто з оголеним засмаглим торсом. Дарина дивиться на свої стопи, рішуче скидає шльопки і ховає їх у рюкзак. Гранітні плити підлоги незвично холодять підошви, але це приємне відчуття. Вона ворушить пальцями ніг і порівнює свої стопи зі стопами друзів. Звісно, у них кращі, а у неї якісь бліді, слабкі та спотворені взуттям!

Вони йдуть проспектом, який засаджено старими деревами. Спочатку Дарині дуже ніяково йти босоніж вулицею, але вона швидко помічає, що перехожі хіба що радісно посміхаються, коли бачать компанію босих підлітків, і їй стає спокійно. Вона зосереджується на відчуттях. З незвички вона відчуває підошвами кожен камінчик та тріщинку в асфальті і хвилюється, чи не стане скоро боляче.

Коли вони зупиняються перепочити, друзі дають їй помацати свої підошви, майже чорні від бруду, і Дарина дивується, наскільки вони м'які та чутливі. Так, значить, підошви не грубшають від життя босоніж? "Ні, – кажуть їй, – шкіра міцнішає, але зовсім трохи. Вся твоя біль та переляк – це тільки відчуття в твоїй голові. Вони підуть, коли ти призвичаїшся". Дівчата показують Дарині, як правильно ступати, і їй стає легше йти. Вона заздріть своїм подругам, які у них довгі та вправні пальці ніг, не те що в неї.

Асфальт теплий від сонця, і такий приємний на дотик. Вони бачать купу будівельного піску, біжать до неї і закопуються стопами. Дарина закопується теж і аж зойкає від задоволення. Пісок мокрий та прохолодний, і він так незвично забивається між пальцями ніг! Зранку була злива, і подеколи ще лишилися калюжі. Вони проходять через кожну з них, залишаючи позаду мокрі сліди. Дарина згадує, як їй подобалося бігати босоніж по калюжах, коли вона була зовсім маленька. Чому ж вона припинила робити це? Чому всі дорослі припинили?

Дарина знаходить шматок вологої грязюки і з цікавості заходить до неї, відчуваючи, як загрузає в тій теплій вологості ледь не по коліна, як приємно вона затікає між пальцями ніг... Вона з зусиллям вибирається і дивиться на свої ноги, коричневі та блискучі від грязюки. Друзі сміються і теж влізають до грязюки, тепер у них такі самі брудні ноги. "Я знаю, де ми відмиємося, – каже один. – Там попереду є водяна колонка".

Вони відмиваються під колонкою. Вода така холодна, що Дарина вищить з незвички, але потім їй стає приємно. Хтось із хлопців притискає струмінь води пальцем, і він розбризкується на всіх. Вони спочатку розбігаються, але потім повертаються і обливають одне одного з ніг до голови. Дарина ніколи не милася холодною водою, вона думає, що зараз геть змерзне, але раптом шкіра починає аж горіти, і їй стає ледь не жарко. День сьогодні дуже теплий, весняний вітер продуває її наскрізь і потроху висушує. Мокрі сукні дівчат налипли на їхні тіла, і вони тепер всі наче голі. "То пусте, – каже їй подруга. – Скоро все висохне". Хлопці тільки познімали мокрі футболки і чекають, доки просохнуть штани.

Вони йдуть через міст. Повз них проносяться автомобілі, шум надто гучний, щоб розмовляти. Асфальт тут старий ("Історичний!" – сміються хлопці), і камінці боляче впиваються в підошви Дарини. "Йди повільніше, тоді буде легше – кажуть їй подруги. – Тут навіть нам боляче, а ми все життя ходимо босоніж". Дарина слухається, і йти справді стає легше. Вона думала, що у неї з незвички болітимуть підошви, а натомість першими заболіли кісточки ніг. Вона й гадки не мала, як багато тих м'язів у її стопах та ногах, які досі ніколи не працювали! А тепер вони втомилися з незвички.

Вони доходять до залізниці. Рейки тягнуться через парк від обрію до обрію, а земля між шпалами засипана великим гострим щебнем. "Це найважче місце подорожі!" – кажуть Дарині друзі. Поїздів зараз немає, тож вони повільно переходять через залізничний насип. Щебінь боляче впивається в ноги, і навіть друзі Дарини ступають повільно та обережно. Дарина може думати тільки про біль у підошвах. Але от вони перейшли, і вона потроху приходить до тями. Піднімає ногу і дивиться на підошву. Їй здається, що вона геть зранена, але підошва ціла і навіть майже чиста, тільки розчервонілася.

Далі їм трапляється вистелена старими бетонними плитами доріжка, але дощі залили її рідкою грязюкою, яка зараз підсихає. Дарина та її друзі залишають по собі безліч босих слідів. Дарина дивиться назад і милується слідами, потім дивиться вперед і милується тонкими сильними ногами подруг... потім якось починає милуватися гарними стопами хлопців... Вона відчуває збудження і намагається повернути думки на місце.

Дарина помічає, що один із друзів, Максим, давно вже йде поруч з нею. Максим перехоплює її погляд, нахиляється і тихо каже їй на вухо: "Ти дуже, дуже гарна!" Їй стає ніяково, але й дуже радісно. Вони п'ють з джерела, яке б'є зі скали. Вода холодна та смачна. Миють ноги, а потім наважуються знов намочитися з ніг до голови. Дарина раптом замислюється, а чи не хочеться їй зняти сукню та йти далі голою. Але ніхто з подруг так не робить, і вона теж не наважується.

Вони йдуть через хвойний лісочок. Сухі голки прилипають до підошв, Дарина спочатку струшує їх, але потім кидає це, бо голки просто всюди. Час від часу вони наступають на шишки. Дарина дивується, як її друзі справно хапають шишки пальцями ніг та відкидають з доріжки, навіть не нагинаючись, потім пробує це сама – і о диво, у неї теж виходить! Вона з подивом розглядає свої стопи. Що вони ще можуть?

Врешті вони виходять з парку і вирішують ще перепочити. Заходять до невеличкого кафе, беруть каву та пиріжки і сідають поїсти. Дарині спочатку ніяково бути босою у кафе, але ж і її друзі теж всі босі... Хазяйка кафе дивиться на них, посміхається, скидає сандалі і теж ходить по кафе босоніж. Дарина ледь не засинає, спершись на плече Максима. Коли їм час йти далі, Максим несподівано будить її лагідним поцілунком. Дарина спросоння не розуміє нічого, потім ніяковіє, а потім обіймає Максима та довго цілує його в губи. Внизу живота накочує незвичне тепло.

Потім вони проходять вузькими старими вуличками, де старий потрісканий асфальт вкритий мохом та приємно холодить босі підошви, і трапляють до наступного парку. Посеред нього просто з землі б'ють фонтани, серед яких можна ходити. Багато людей і особливо дітлахів ходять тут босоніж та мацають стопами струмені води, які в непередбачуваному ритмі то вщухають, то вдаряють з-під землі. Дітлахи зі реготом бігають серед струменів, хто в одних трусиках, а хто й зовсім голі. Дарина з друзями, звісно, не впускають шанс знов помитися та намокнути. Дівчата стають над фонтанчиками та сміються, коли потужні холодні струмені обливають знизу їхні тіла, надимаючи сукенки. Дарина теж стає над фонтанчиком. Струмінь вдаряє їй просто в проміжність і дуже, дуже приємно лоскоче. Вона знов вся мокра, і сукня знов щільно обліплює голе тіло. Її голова приємно паморочиться.

Вони піднімаються довгою вигнутою вулицею. Повз них бруківкою проносяться автомобілі. Асфальт тут добрий, рівний, приємно шорсткий, але Дарина починає стомлюватися. Для різноманітності вона пробує зійти з асфальту на полосу скошеного газону, але гострі тверді соломинки боляче колють підошви, і вона повертається на асфальт.

Вони врешті доходять догори вулиці і вирішують перепочити. Хлопці йдуть до кіоску по каву, а дівчата сідають просто на бордюр тротуару. Дарина відчуває сідницями приємно теплий шорсткий граніт бордюру. Її вже взагалі не бентежить, що бордюр пильний, що вся вона (особливо ноги) вкрита пилом і місцями брудом. Дарина вже більше ніколи не буде боятися бруду. Вона думає, що тепер змогла б навіть лежати голою на землі. Вона витягає ноги, ворушить пальцями і відчуває, як втома минає.

Хлопці приходять з кавою. Максим дає Дарині стаканчик. Вона бере, дякує, і зненацька навіть для себе притягує Максима до себе, обіймає та цілує в губи. Максим відповідає на поцілунок, і вони довго стоять так, злившись губами та притиснувшись одне до одного. Зрештою Дарина відривається від Максима. Вона червона, голова приємно паморочиться, і їй ніяково, що можуть сказати друзі. Але вона дивиться на них і наче вперше помічає, що в групі у кожної дівчини є один чи два хлопці, з якими вони час від часу обіймаються та цілуються. "Схоже, я тепер зовсім одна з них", – думає Дарина.

Вони проходять лабіринтами старих вуличок у центрі міста, де старий асфальт чергується то з бруківкою, то з побитою плиткою, і це просто безліч відчуттів для босих ніг. Вони зазирають у дворики – то старі та занедбані, які пахнуть брудом та пліснявою, то доглянуті, де ростуть квіти та сплять коти. Дарина вже призвичаїлася до тривалої прогулянки і певна, що зможе дійти до кінця, але тепер вона починає втомлюватися вже просто від надлишку вражень.

Далі Хрещатик, де завжди повно місцевих та туристів. Сьогодні вихідний, і рух автомобілів тут перекрито. Люди гуляють всією вулицею, їдять морозиво, хтось грає музику, хтось танцює. Дарина гадала, що на них будуть дивитися та показувати пальцями, але з подивом помічає, як багато тут дивних різноманітних людей. Дехто теж ходить босоніж. Дарина з друзями взагалі не вирізняються з натовпу.

Вони спускаються схилом до мосту через Дніпро і заходять на міст. Міст довгий-довгий, майже два кілометри. Дарина йде поруч з друзями, тримаючи Максима за руку, мружиться від сонця і радіє сильному теплому вітру з ріки, який продуває її легеньку суконьку наскрізь так, ніби її й нема. Дарина щаслива.

Правий берег Києва горбистий, а от лівий плаский, і з моста вже видно кінець міста. Здається, ніби він зовсім близько, але вони йдуть ще кілька годин. Всі стомилися, а Дарина з незвички – особливо. Вона кілька разів спотикається, забиваючи пальці ніг, і починає йти обережніше.

Вони доходять до станції метро "Червоний хутір", кінцевої з цього краю міста. З усіх боків їх оточує сосновий ліс, тут приємно пахне. Вже вечір. Дарина піднімає ногу, дивиться на підошву, потім на другу. Вони чорні від бруду, пошкрябані і місцями збиті, але мають значно кращий вигляд, ніж Дарина боялася. Вона зробила це! Вона пройшла босоніж через весь Київ!

В метро вони прощаються, роз'їжджаючись по своїх станціях. Дарина довго обіймається та цілується з Максимом, їм не хочеться розлучатися. Вони домовляються зустрітися завтра тільки удвох, без решти друзів.

Дарина повертається додому, кидає сукню в стирку, йде в душ. Намагається відтерти підошви, та скоро кидає цю безнадійну спробу. Її підошви тепер будуть чорними ще мабуть з тиждень. Вона лягає на диван. Вона втомлена, м'язи гудуть, стопи болять. Але сьогодні був найщасливіший день в її житті. Вона вирішує, що відтепер теж викине все взуття і буде завжди ходити босоніж.