Теплого літнього ранку Кіра виходить із дому і йде до своїх друзів, які живуть на іншому кінці міста. Данберг – невелике містечко, його можна перетнути години за три, тож Кіра вирішує прогулятися пішки. Сьогодні вона почувається якось дивно. У неї легка запаморочена голова, їй важко зосередитися. Вона бачить людей довкола, але вони, схоже, не звертають на неї уваги.

Вона намагається згадати. Вона пам'ятає кольорові вогні, і чарівну музику, і траву під босими ногами, і насолоду... Солодке поколювання розбігається від її стегон і зникає. Кіра трясе головою, вона не може пригадати жодної деталі. Вона йде далі. За кілька хвилин спиняється. Тротуар під її ногами перетворюється на гладенький м’якій пісок, і вона біжить ним. "Як це приємно!.." Пісок щезає так само раптово, як і з'явився.

Кіра минає невелику міську площу. Троє хіпі грають щось рок-н-рольне на гітарі, флейті та джембе. Кілька голих, засмаглих і брудних дівчат танцюють, одягнені лише в свої браслети на руках і ногах, та великі намиста. Одна з них звертається до Кіри. "Ти гаразд, сестро?"

"Схоже, мені треба до психіатра", – каже Кіра.

"Що не так? Що з тобою?"

"Я не пам'ятаю минулої ночі. Мені було чудово, але я геть нічого не пам'ятаю".

Дівчина-хіпі сміється. "Та у мене таке через раз! Нащо хвилюватися, якщо тобі було добре, а з ранку ти все ще жива та здорова?"

Кіра теж сміється. "Мабуть, нам варто створити клуб. Нічний голий клуб".

"Чого б і ні? Я в ділі!"

"Можливо, пізніше. Будемо на зв'язку".

Вони обмінюються контактами. Кіра повертається і йде далі, все ще посміхаючись. "Голий нічний клуб, га?"

*

За кілька кварталів Кірі хочеться кави. Вона прямує за запахом у повітрі й знаходить маленькі затишні двері кафе, заходить у тьмяну кімнату. Стіни вкриті старими пожовклими постерами оголених жінок з шістдесятих і сімдесятих років. Вона сідає за стійку і замовляє чашку кави.

Бариста – висока засмагла жінка в білому бікіні та довгій яскравій спідниці. Кіра милується її швидкими точними рухами, коли та меле зерна і заливає їх окропом, витанцьовуючи під джаз, який грає в кафе. Ставлячи велику чашку кави перед Кірою, бариста цілує її. Вони зливаються у глибокому поцілунку майже на півхвилини, перш ніж розділитися. "Це за рахунок закладу", – сміється бариста.

Кіра повільно сьорбає каву. До кафе входять троє красивих довговолосих бородатих чоловіків у шортах і просять кави. Найближчий мимохідь проводить рукою по її спині й лагідно стискає її сідниці, вона швидко треться маківкою об його груди. Вони не збираються тут нічим займатися, це просто привітання.

*

Вона виходить з кафе, витанцьовуючи в джазовому ритмі, і йде вулицею. Йти ще довго, а її тягне на невеличку збудливу пригоду.

Кіра вирішує піти слідом тих вогнів, музики та танців, які вона пам’ятає минулої ночі. Вона зупиняється на розі й роздивляється. На вулиці порожньо. Тротуар вкрито піском. Вона обережно ступає на нього, дослухаючись до того, як він відчувається під її підошвами, зариває в нього пальці ніг. Робить кілька повільних кроків.

"Я не пам’ятаю, навіщо я сюди прийшла", – думає Кіра.

За пару кварталів вона зупиняється, дивлячись на високий трав’янистий схил. Двоє оголених людей займаються коханням. Кіра бешкетно посміхається і тихо біжить до них. Плюхається животом у траву поруч з ними. "Ви не проти, якщо я приєднаюся?" – питає вона, широко посміхаючись.

Дівчина киває і пристрасно цілує Кіру. "А я тебе знаю".

"Звідки?"

"Ми познайомилися вчора ввечері, – каже дівчина. – Ти танцювала на пляжі".

"Я не пам’ятаю".

"Я розповім, коли ми закінчимо".

Кіра обіймає дівчину руками за шию. Вони глибоко, повільно і пристрасно цілуються, а дівчина стогне і здригається в наближенні оргазму. Коли її зрештою накриває, чоловік виходить з неї і входить у Кіру. Тепер вже черга Кіри стогнати...

Вони лежать поруч на м’якій траві. Кіра пестить дівчину по спині, цілує чоловіка в плече.

"Отже, ми зустрічалися вчора ввечері?" – питає Кіра.

"Так, на пляжі. Ми всі танцювали там голі, музика була така, якої я ніколи ще не чула. То була чиста магія. Ти танцювала найближче до води, хлюпаючи ногами в прибої. Потім... потім щось прийшло до нас з моря. Це було... я не пам'ятаю. Я пам'ятаю різку насолоду, і все". Дівчина здригається у відлунні оргазму, і розсіяно посміхається.

"Де то було, де ми зустрілися?" – питає Кіра.

"Я не знаю. Але це ж невеличке містечко. Там було не більше за тисячу людей. То був фестиваль чи щось таке, я гадаю".

"Звучить якось знайомо". Але Кіра досі не може пригадати. Вона замислюється, чого ще вона не пам’ятає.

*

Пара встає і йде геть. Кіра йде за ними, трошки витанцьовуючи. За кілька кварталів вона знову зупиняється. Вона почувається дивно і не може рухатися далі. Щось тягне її назад.

Вона обертається. На вулиці порожньо. Все безлюдно.

Кіра сідає на тротуар. Раптом тротуар знов змінюється. Вона відчуває пісок під своїми босими ногами. Вона намагається встати, але не може. Її ноги наче налилися свинцем. Вона озирається, але нікого не бачить. Порив холодного вітру пробиває її на дрижаки.

Гола дівчинка років одинадцяти-дванадцяти невпевнено йде вулицею, підходить до Кіри і притуляється до її плеча. Кіра обіймає її, намагаючись втішити.

"Що з тобою, мала?"

"Я не пам'ятаю. Я нічого не пам'ятаю, починаючи з минулого вечора. Я просто раптово опинилася тут, я йду, і в тілі таке дивне відчуття".

"Ой леле! Хочеш, я когось покличу на допомогу? Де ти живеш?"

"Це я пам'ятаю. Мій дім біля південного мосту. Я туди дістануся, нема проблем. Я просто не пам'ятаю, як я потрапила сюди".

"З тобою все гаразд, мала. Просто розслабся, і все буде добре".

Дівчинка посміхається, притуляється до Кіри і починає плакати.

*

Кіру накриває видінням.

Оголена жінка йде босоніж вулицею. Вона стоїть на піщаній смузі і дивиться на безлюдний пляж. Вона бачить, як до неї наближаються декілька інших голих жінок. Вони підходять до неї, беруть її за руки і йдуть разом піщаною смугою.

Вони виходять на великий трав’янистий схил пагорба, і бачать перед собою море.

Поверхня води випирає, і велика істота здіймається перед ними, суцільні очі та щупальця. Це мало б їх злякати, але для них все це дивно привабливе. Вони йдуть до моря.

*

Кіра повертається до тями. Вона сидить на тротуарі, піску немає, звичайна плитка. Солодке поколювання розбігається по її тілу. Гола дівчинка припиняє рюмсати на її плечі, притискає долоні до низу живота і сіпається. "Поколює! Це поколює!" – вигукує вона, розсіяно посміхаючись.

"Що з тобою?" – питає Кіра.

"Я не знаю. Я не пам'ятаю".

Кіра гладить дівчинку по спині, пестить її шию. "Йди додому. Дійдеш сама?"

"Напевно", – каже дівчинка і встає. На всяк випадок вони обмінюються контактами.

*

Кіра йде далі. Вона ще раз випила кави, кілька разів мимохідь поспілкувалася і ще раз кохалася. Вона почувається приємно ситою та задоволеною з усіх боків. Будинок її друзів уже близько.

Вона стукає в двері і, не чекаючи на відповідь, заходить у передпокій. Данберг – маленьке затишне містечко. Будинок виглядає як будь-який інший довкола, але Кіра знає, що всередині він не зовсім такий, яким здається.

Сінді, висока засмагла мулатка, стоїть на порозі і широко посміхається Кірі. "Нарешті, люба! Заходь. Ми вже за тебе почали хвилюватися".

Вони обіймаються. "А ти пам'ятаєш, скільки ми вже знайомі?" – питає Кіра.

"Вже вісім років. Ти працювала офіціанткою, потім переїхала в бар і врешті стали його власницею. Тоді я зайшла на борт, і все закрутилося".

"То було так очевидно?"

"О так, усі помітили!"

Вони сміються і довго цілуються. "Ти така ж чарівна, як і вісім років тому, – каже Кіра. – Ні. Набагато краща!".

"Йдемо. Чоловіки чекають".

Вони піднімаються короткими сходами. Сінді відчиняє двері маленького бару. Він тепло освітлений і наповнений музикою, сміхом, м'яким світлом свічок і ароматами. Двоє гарних чоловіків сидять разом перед невеликим каміном. Один із них одягнений лише у сорочку та шорти, а другий – голий, вдягнений лише в свою бороду.

"Привіт!" Кіра посміхається і обіймає їх одного за одним. "Сем! Джон! Як давно я вас не бачила! Ви не повірите, які новини я принесла!"

"Насправді повіримо", – Сінді бере свій нотатник зі столу. "Втрата спогадів минулої ночі? Пісок під ногами? Поколювання?.."

"Звідки ти знаєш?.." – здивовано питає Кіра.

"Ми все ж поліція цього місця. Ти не перша така. Далеко не перша, якщо чесно".

"Я нічого не пам’ятаю", – каже Кіра.

"Та й ми теж. Я прокинулася сьогодні вранці, напівсонна, на вулиці. Ані піску під ногами, ані спогадів про минулий вечір. Просто... відчуття глибокого спокою і насолоди, і раптове бажання йти за світлом".

Вони чудово проводять вечір і ніч вчетверо. Якою б не була та дивна подія, її розгадка може почекати до завтра. Адже всі постраждалі пам'ятали лише насолоду, і зранку всі залишилися живі та здорові. Це не має бути аж таким терміновим.

*

Кіра прокидається. Вона сідає в ліжку, між стегнами приємно ниє. Вона тре очі й оглядається. У кімнаті сутінки, але видно вже добре. Поруч з нею більше нікого, але вона чує голоси з кухні.

Вона встає, швидко йде в душ і йде на голоси. Всі вже на кухні, сьорбаючи каву та переглядаючи купу дописів та повідомлень. Джон ставить кухоль кави перед Кірою.

"Цього разу тиха спокійна ніч?" – цікавиться Кіра.

"Не так щоб, – хитає головою Сінді. – Подивись на свої підошви".

Кіра дивиться. Свіжі синці та гілочка водоростей між пальцями.

"Це сталося знов, так? Я нічого не пам'ятаю"

"Це сталося, – Джон витягає водорості з бороди. – Ми теж не пам'ятаємо".

"Це поширюється. Цієї ночі майже третина жителів міста танцювала голяка на березі та на прилеглих вулицях", – похмуро каже Сінді.

"Звідки ти знаєш?"

"Наша команда відстежила, скільки змогла. Ті хто не спали і не танцювали, тобто".

"І?.."

"Вони знайшли епіцентр. Допивай каву, ми їдемо на пляж".

*

Вони приїжджають маленьким фургоном. Сінді веде їх на піщаний пляж біля південного мосту. Він досить маленький і приватний, щоб створювати враження відокремленого та прихованого. Насправді це просто ще одне популярне місце, де натуристи збираються позасмагати.

Жінки стоять босоніж на піску. Кіра роздивляється море. Місце здається знайомим. Так! Вона бачила це у видінні. Ось пляж, ось трав’яний схил...

Чоловіки долучаються до них.

"Камери?" – питає Сінді.

"Довкола. Ми поставили свої на пагорбі, команда взяла на себе пляж, а в небі два дрони. Якщо хоч трохи пощастить, записи ми отримаємо".

"Тож переходимо до наступного кроку". Сінді скидає з себе одяг і стає поруч з ними гола, Сем долучається до неї. Кіра та Джон, які й так завжди ходять голими, здіймають брови.

"Одна з речей, які всі пам’ятають, – пояснює Сінді, – це те, що під час події всі були голі. Ми не знаємо, чи це передумова, чи наслідки. Але припустімо, що це важливо".

"І далі?.."

"Чекаємо тут".

"На що?"

"Я не знаю."

Вони сидять на пляжі пару годин, час від часу купаються, грають в ігри, займаються сексом і замовляють піцу.

"Нащо ми прийшли сюди вдень? – питає Кіра. – Досі всі події траплялися вночі".

"Я певна, що уночі тут буде щонайменше половина міста. Справа не в цьому, – пояснює Сінді. – Я покладаюсь на іншу частину видіння, з оголеними жінками в цьому місці..."

"... впродовж дня?"

"Ти теж бачила, егеж? Так. Той день у видінні має щось означати. Дивіться, ми зараз тут самі. Зазвичай цей пляж просто вирує від людей, але не сьогодні. Щось відбувається".

"У видінні були лише жінки. Чи не маємо ми відпустити чоловіків?"

"Ми спробуємо, якщо нічого не отримаємо протягом наступних двох годин".

Але їм не доводиться чекати так довго.

*

Морська гладь випирає перед ними. З неї постає велика істота, суцільні очі та щупальці, як у видінні. Це мало б їх злякати, але вони справді відчувають її дивно привабливою. "Це просто якийсь довбаний хентай", – каже Сем, коли вони йдуть до моря.

"Ми маємо поплавати з нею, – рішуче каже Сінді. – Нумо!"

Кіра вагається. Вона добре плаває, але плисти до тієї істоти?.. Але Сінді вже наполовину занурилася у воду. "Я не пущу тебе саму, люба", – каже Кіра і приєднується до неї. Чоловіки не відстають. Істота повільно пливе до них, розпускаючи щупальця. Дивно, але вони все ще відчувають не страх, а захоплення.

Вони наближаються одне до одного, й істота раптом зупиняється.

"Що тепер?" – питає Кіра.

"А тепер ми маємо зробити стрибок віри", – відповідає Джон.

Вони його роблять. І море розкривається перед ними.

"Якої глибини вода?"

"Ти б ще спитав, якого кольору грім, Джоне!"

Вони пливуть у світлі та до світла, і насолода пронизує їхні тіла. Зараз вони все розуміють повністю і досконало. І розуміють, що знову це забудуть, коли воно закінчиться.

"Ну, я гадаю, ми ось-ось влаштуємо тут оргію", – хихикає Кіра.

"Дуже особливий тип оргії, – посміхається Джон. – А я ж тисячу разів казав тобі, що ми сяючі істоти, але ти ніколи не слухала".

"Мені шкода людей поблизу".

"Це не проблема. Вони вже знають, і їм це сподобається".

Як звучить помах крила однокрилого метелика?

*

Вони приходять до тями на пляжі. Сонце сідає.

"Я спрагла", – скаржиться Кіра.

"Давайте прогуляємося берегом, – пропонує Сем. – Пісок зараз такий приємний".

"А дельфінів ми побачимо?" – напівжартома питає Кіра.

"Якщо вони там, то дадуть нам знати".

Вони гуляють узбережжям, морський бриз охолоджує їх і здмухує останні залишки морської води.

"Ти щось пам’ятаєш?"

"Цього разу вже більше. Світло. Насолода. Ми були як одне ціле".

"Істота. Це друг".

"Це посланець... Далі не пам'ятаю".

"Давайте передивимось записи".

Чотири години по тому вони сидять разом удома, переглядаючи аналіз записів. Надворі ніч вирує дивною музикою та кольоровим світлом. Більше половини міста танцюють голяка на березі та вулицях. Але наших друзів цього разу оминуло.

"Я не могла зрозуміти, чому не з'явилося жодного відео цих подій. Чули оте, що коли сьомий ангел засурмить, то попередні шість вже будуть по всьому тіктоці та ютубі? – каже Сінді. – А тепер розумію, що це знімали тільки ми! Всіх інших просто захопило та понесло, неготових, і всі просто танцювали. А от у нас є всі записи".

"І що там є?" – питає Кіра.

"Щось є, – каже Сінді. – Ось ми голі (ми це пам’ятаємо) і пливемо до істоти (це ми також пам’ятаємо). Все реально, без дурні, усі оті очі та щупальця. І ми стрибаємо до неї, і..."

"І?.. Що там далі про оте світло й усе?"

"Далі у мене погані новини. Що б там не відбулося, воно відбулося тільки всередині. За деякий час істота випустила нас на пляж і попливла до моря. От і все".

"І який наш наступний крок?"

Вони обмінюються поглядами і посміхаються. Сінді та Сем скидають одяг.

"Йдемо до берега".

*

Вода тепла і ласкава. Довкола них ніч, але зараз стільки вогнів у повітрі та у воді... Кіра пливе і посміхається морю. Вона ніколи не почувалася такою спокійною і вільною. Вона помічає, що Джон пливе поруч з нею. "Приєднуйся", – шепоче він. Вона киває та озирається. Помічає голу жінку неподалік, яка пливе до них.

"Привіт, Сінді. Де Сем?"

"Зараз буде".

Пливучи теплими хвилями, вони бачать вогні міста. Величезний танцювальний фестиваль навпіл з тотальною оргією буяє вулицями. І ще вони відчувають, як створіння (їх зараз багато) розпускають щупальця позаду та довкола них.

"У мене дивне відчуття, що незабаром ми отримаємо відповідь", – розповідає Кіра.

"У мене теж. Я лише сподіваюся, що цього разу ми не забудемо".

"Чого ти така певна?"

"Тому що мені сказали. Метелик".

Вони відчувають, як у них будується насолода.

"Ходімо!"

"Куди?"

"Коли прийдемо, то дізнаємось."

Вони пливуть морем, дозволяючи течії винести їх на берег. Нічне небо чисте, зоряне, зорі мерехтять у воді, як маленькі коштовності. Місто заспокоюється.

"Ми могли б залишити цю історію на цьому місці, – пустотливо каже Кіра. – І ніхто тоді не дізнається відповіді, крім нас".

"Ти справді так зробиш?" – Сінді вражено дивиться на неї.

"Та ні, звісно! Хіба ти мене не знаєш?"

Вони сміються.

"То що сказав тобі метелик? Коли ти була з ним у воді? Яка глибина води і якого кольору грім?"

"Спочатку він сказав: 'Світло'..."

*

Сінді та Сем сидять на березі, торкаючись м’якого піску усією шкірою. Джон сьогодні на зміні, а бар Кіри не може рухатися без неї вічно, руйнується там світ чи ні.

"Так просто... – Сінді висипає з руки пісок. – Галактичні посланці. Нас запрошують до галактичного конклаву цивілізацій. Банальне кліше, фантасти пережували його тисячу разів".

"І все те божевілля, нічні танці, насолода і втрата пам'яті..."

"Вони просто не змогли одразу долаштувати потужність сигналу до нашого мозку. Так просто".

"А ти б хотіла, щоб вони це зробили бездоганно з першого разу?"

"І втратити всю ту насолоду? Ти серйозно? Ніколи!"

Сінді регоче, штовхає Сема на спину і всідається йому на стегна.