У передмові жодного слова вигадки.
  Передмова, що за текст важливіша, котрий за нею послідує.

  Передмова:

  Якщо в коридорі, нехай навіть найпростішої однокімнатної квартири, шнурки мені дружина зав'яже - я буду щасливий.
  Пакети з продуктами я триматиму чи дитину, чи просто пальці змерзнуть, що само по собі не буде для мене незвичним.
 
  Насправді я вже забуваю потрохи. Щиру радість, сміх, кольорові шкарпетки, червоні нігті, великі яскраві очі, красиві руки, довгі розповіді, нестійкість лавочок, кактус, червень, Бредбері, гойдалки, какао, нічну зміну в кінці квітня, чати, жарти, невдалі жарти, розмови, білку, виноград під вікнами, хлопчика з велосипедом. І сподіваюся, що це було.
 
  Текст, що після передмови: 

  - Грудень такий важкий. Тисяча тонн.
  - Чи мільйон.
  - Й такий холодний. Чорти б його побрали.

  І тарілка падає, та не розбивається.
  Героїня оповідання завмирає, дивиться на неї й підняти не в силах. Здається, що вона вибилась із сил, й звичайне "прилягти" їй вже не допоможе.
  У приміщенні звучить тиха мелодія.
  Зима - дивний час. Руки мерзнуть, сніг то танцює, то тане. Застряють черевики, вигляд з вікна, наче з картинки.
  Тиха розмова біла вікна у тому ж самому приміщенні. Двоє співбесідників не магнітять до себе увагу, не звертають з розмови.
  - Ви підозрюєте, буде вівторок?
  - Підозрюю?
  - Ага.
  - Ха, та я в цьому впевнений.
  - І субота буде?
  - Звичайно, мила, звичайно. Будуть будні. Вихідні рідше, та також будуть.
  Між ними декоративна пальма із пластику, з запахом ванілі. Між ними велике вікно, з видом на зимовий вечір. Забагато між ними.
  - Ви так впевнено говорите про це, наче...
  Вона зробила паузу, котру ніхто переривати не смів. Навіть ті, котрі про неї нічого не знали. Ті, що ніколи не приділяють увагу.
  - Зима, - вона продовжила трохи тихше, - знаєте, - точно ж знаєте, - як один суцільний понеділок. Чи як два суцільні понеділки. Тягнуться й тягнуться, скільки б не спала. І волочуть за собою чи то сни чи реальність підзабуту в побуті.

  Молода дівчина в червоному фартуху нарешті підіймає тарілку, підбадьорливо киваючи колезі. Та ж кліпає у відповідь великими очима.
  Якщо раптом то значення має, то у неї світле довге волосся й бліде обличчя.

  І все.
 
  Чи то я прокидаюсь, чи то хтось, штурхнувши  в плече, відволікає мене від уявної сцени в старій кімнаті, орендна плата за яку виявилась несподівано низькою. Віднедавна тут, у стінах, що їх розмалювала студентка математичного факультету, відносно невелике кафе.
  Пригадую осінь. Іноді це дивно досить.
  Я вглядався у вікна декількох будинків, поєднавши їх разом в одному з останніх своїх оповідань в листопаді. Там кіт, що досі блукає десь. Там смерть.
  Наче все - кадри кінематографу. За задумкою режисера камера віддаляється від бордових хризантем, вкритих першим снігом. Опісля підіймається до неба й повертає вліво, знову опускаючись. В кадр потрапляє невелика група молодих людей з цигарками між пальцями. Вони спираються на високу стіну навчального закладу, в приміщенні котрого слухають лекції й пишуть стенограми.
  З іншої сторони, котру показує друга камера, барвиста кав'ярня. Одразу за нею невеликий торговий центр. Той ще будується й не має власних рис. Саме звідти звучить музика. Група чоловіків ще зранку почала приготування: носили на дах апаратуру, репетирували.
  В центрі стоїть вокаліст - у білій сорочці й чорного кольору кепці. Він тримає мікрофон обома руками, наче впустити його боїться, нехай той і закріплений. Темніє. Він починає співати.
  Поруч з кав'ярнею під їх музику танцює дівчина. Вона робить це дещо поверхнево, її рухи короткі, а емоції приховані. На червоних нігтиках її пальців відблиски світла автомобільних фар, що між нами проїжджають.
  Крокую повз торговий центр, де вже починає збиратись натовп. Мабуть, режисер просить оператора дещо віддалитися, бо камера підіймається вгору під ритми музикантів. Спочатку на екрані кілька десятків людей, та невдовзі, - головне, не надто швидко, - можна побачити довгі вулиці, по яким слухачі, неначе тромбоцити, рухаються до місця скупчення. Десь неподалік я - спосіб застосування ще однієї камери для більш широкого способу розповіді шляхом зближення декотрих окремих деталей.
  Вокаліст продовжує співати. Слова пісні вкладаються, як у добре продубльованому кіно, в губи інших людей. Наприклад, водія тролейбуса, що голосно, не соромлячись, говорить про свої емоції:
  - На небі немає хвиль, і я- не її типаж. В очах Пасадени пляж.
  - За дуже і дуже багато миль, - відповідає йому кондукторка.
  - Це все, як короткий метр, - продовжує він.
  Справжня короткометражка про безкінечність у жанрі реалізму.
  - Крізь терни і до біса.

  - Звідки, чорт забирай, в твоїх очах Пасадени пляж? - запитую я його.
  Та він не чує мене, не бачить. На дорогу дивиться, слухає пісню по радіо й жінку на фоні.
 
  Починається зима. Не запитує, а просто починається.
  Ноги тонуть у брудній мішанині, наче у піску. Закриваю очі, далі все наче з вирізаних метрів плівки, котру режисер зоставить поза основною версією. З однієї сторони океан - я чую його, відчуваю через підошви тепло літнього берега, піщинки на обличчі. По іншу сторону - старі панельні будинки, що, здається, існують довше самого старого океану і тягнуться далі найдовшої ріки. І що з цих двох насправді безкінечно? Життя тут чи там?
  Відкриваю очі й прямо на березі бачу квіткову крамницю, східці при вході до котрої замело снігом. Молода дівчина в блакитному светрі, - так, зазвичай у блакитному, - робить там букет. Мені здається чудовим, що на березі океану є така ось крамничка й будь хто може купувати в п'ятницю квіти коханій жінці. Чи у понеділок. Без різниці.
  Не помічаю велосипедиста, що прямо на мене рухається й спинятись чи то не збирається, чи то не в силах. Бентежно дивлюсь на нього, не розуміючи як воно - встявати колесами у пісок й мружити очі від фізичної знемоги через нерозумно складений маршрут.
  Момент уповільнюється.
  Тут то з режисером щось і сталось. Може домашня сварка, може похорон невдалий.
  Розбиваються вікна багатоповерхівок. Скло сотень квартир тріщить без швів й клапоті розлітаються у сторони. Звук такий, наче в маленькій кімнаті тисячу ваз одночасно додолу кинули. А потім різко затихло все. Навіть шум моторів, розмови, кроки. І:
  - А я тобі кажу, що не можемо ми дозволити собі таке авто, - каже чоловік з тарілкою борщу в руках.
  - Ось як? - дивується дружина, - ну звичайно, звідки у нас гроші...
  Вона, як і чоловік, зависла у повітрі. Поруч із іншими людьми, вирваними з їх життя. Когось із кухні, когось із ліжка. Але всі вони мовчать, розглядають уламки скла, власні тіла, екрани чужих телевізорів.
  Всім цікаво почути, чи поверне діалог сімейної пари у сторону розлучення. Аби потім впівголоса обговорити це у прихованих розмовах.
  Все летить вниз повільно, та незмінно. Найдрібніші уламки скла вбирають у себе вуличні ліхтарі й світлофори. Наразі червоний.
   - Та я не спав з нею, - тихо говорить чоловік.
   Але всі вже прислухалися.
   - Само собою, вона ж бо ще не дала тобі!
  З дому навпроти вже хтось зателефонував до служби порятунку. Може здатись дивним, та вони відправили лиш травматологів й психологів.
  - Пожежникам там нічого тушити, розслідувань не передбачається, водопровідникам тим паче бути не треба, - підвели вони підсумки.
  І, здається, не помилилися.

  Сцена зостається у своєму вигляді й я йду далі. По дорозі тягнусь вгору, щоби доторкнутися до зеленого дерева. Те холодне, проте справжнє.
  На великій площадці поруч з автомобільною стоянкою ще донедавна велось по кілька розмов одночасно. Тут декоративні рослини, довгі лавочки й акуратні столики для клієнтів одразу двох кав'ярень. Але того вечора прикрашена вогнями територія й сама стала предметом декорації. Сніг товстим шаром все прикрив на невизначений час.

  Це був красивий вечір. Нехай і складний, холодний. Фільм тривав. І чи я лиш дрібна частина масової сцени, чи головний герой? Чи оператор?
  Мені вирішувати, сподіваюся.

13.01.22