Море було зовсім поруч.
  Море було тут.
 
  - У цій кімнаті. Може годину тому.
  - Що ти верзеш?
  - Я?
  Вона нервувала, білі плями почали з'являтись на лимонному підборідді. Очі блистіли від сліз, як поламані ліхтарі.
  Він тримався осторонь й рівно. Був занадто обережним.
  - Так, ти! - підтвердила вона. - Не могло бути тут нічого годину тому.
  - Ну, може півтори...
  Він запнувся. Забувати вже навіть почав.
  - Ти чого це?
  - Я ж бачив.

  Море було зовсім поруч.
  Було чутно.

  - Камю був отам, - показав він пальцем вгору.
  Люстра погойдувалася беззвучно. Схилялась то на його бік, то її сторону приймала.
  - Хочеш сказати, води було стільки, що всі шибки затопило?
  - Наче на Титаніку.
  Вона розсміялась. Голосно. Й сміх її по кімнаті побіг. Зачіпився за фотографію, ледь не заплутався у фіранці. А потім раптом стих.

  Море було зовсім поруч.

  - Дивись, - каже він, - тут ще залишилось кілька літрів солоної води.
  Вона заглянула у його очі.
  - Так. Здається, так...
  Її емоції бентежили його. Вона хвилювалась за його слова.

  Море було зовсім...

  - Поруч присядь, будь ласка, - просить він.
  У кімнаті високі стіни, від того стеля здається недосяжною.
  Вона стояла зовсім близько, коліна здавались недоторканними, водночас такими близькими до його дотиків.
  - Присядеш? - перепитує.

  Море ж було.

  - А отам плавав...
  Він замовк.
  - Хто?
  - Там був корабель.

  Вона думала, що це було марення. І ніякого моря. Звідкіля йому взятись у північних їх широтах? Тут річки тільки у великих містах, а озера такі маленькі, що одним поглядом легко дістати до іншого берега. 
  Вона присіла поруч, старе ліжко заскреготіло деталями. Він у светрі теплому, зимовому. На ній сукенка літня. Стіни високі, на них плями давні.
  За вікнами вітри. Довгий час вони оминали це місце, але того дня щось змінилося.
  - Уявити, що буде.
  Каже він.
  - Ти про що?
  - Якщо наступна зима не закінчиться. Уяви тільки, що буде.
  - Безкінечність, мабуть.
  Постійна холоднеча без пауз. Без часового розмежування.
  Аби перемінити настрій, вона повернулась до нього й з посмішкою попросила:
  - Розкажи мені, будь ласка, дитячу історію.
  Декотрі із них не мають початку, у декотрих втрачена основна частина, у якихось забуті останні речення. Тому він рідко брався в деталі вдаватись.
  - Якось влітку ми залишили товариша у кабіні старого комбайна.
  Щойно він це сказав, як на обличчі з'явився непомітний сором, а на губах - вишні смак. Наче вона поцілувала його міцно, та то лиш здалось. То лиш щось всередині нього відгукнулось на образи з давно перегорнутих днів.
  - Навіщо?
  - Ми втрьох часто збирались разом на канікулах. Варіантів особливо не було, та, справедливості заради, нам подобалось проводити час разом й ми, як і, мабуть, інші, зовсім не переймались про вибір. В дитинстві часто цілком достатньо бути сусідом, щоби стати найкращим другом. Так було у нас.
  - І найкращого друга...
  - О, ні.
  Він замовк. Навряд хотілось розповідати, навряд пригадувати хотілось.
  - То що сталось?
  - Ми залишили нашого товариша у кабіні комбайна.
  - Ти вже казав.
  - За кілька днів до його приїзду ми вже побували там.
  Вітер підхопив за вікном якусь бляшанку й став тарахкотіти нею попід двері. Наче в гості просився.
  - То ти не віриш?
  - У що?
  - Що море було тут.
  Вона не відповіла. Сама ж бо відповіді не знала, тому й змовчала. А як інакше діяти в таких випадках?
  - Коли ми побували там, - продовжив він, - то знайшли бджолиний рій. Той комбайн стояв на одному місці до тих днів так довго, як тільки я пригадати можу. Не знаю тільки, чи багато пам'ятаю.
  - Отже, ви залишили його з бджолами?
  - Ні. Бджіл вже не було. Але ми не знали цього. Дивно ж. А раптом він би помер?
  - Але все обійшлось, - спробувала вона підбадьорити.
  - Не варто більше дитячих історій?
  - Може є ті, щоб посміхатися?

  Море було?

  Коли вітер стих, вона поцілувала його в щоку й посміхнулась перед відходом.
  У кімнаті було волого й не більше чотирнадцяти градусів за однією із шкал. За вікнами вечір, на довгій дистанції часу - осінь. Справжня. Саме така, якою вона написана в книжках. У північних регіонах осінь проходить дещо повільніше й помітніше.
  А вона у літній сукні й їй тепло. Дивно.
  Так, наче втрачено баланс. Наче у різних часових поясах. Ніби у кожного своє лиш і без причин залишитися, без сил вагання полишити.
  Боса, вона тихенько йшла.
  Здалось, назавжди.
  Лампочка блимала, освітлюючи кожен її крок, кожен доторк ступнів до холодної, як лід, підлоги. Це було зрозуміло й правильно. Він і сам відчував тепло поруч з нею.
  Взуваючи босоніжки, вона зупинилась, побачивши в куті кімнати кілька мушель, що докупи зібрались у маленькій калюжі.

  Море ж було.
  Прямо за порогом.