Містер Математик ніколи не ступав на борт літака й навіть у аеропорту жодного разу не побував. Навіть коли дружина його за тисячу кілометрів в сторону заходу була за крок до смерті, він стояв на виїзді з міста з великим пальцем вгору.
  Та перш ніж зупинився хоч хтось, було вже запізно того раннього ранку. По обіді він лиш поцілував її холодне чоло, попередньо легким порухом пальців здійнявши в сторону смолисті кучері з закритих назавжди очей. Їй було тридцять три. Йому й того менше.
  Що зоставалось, окрім як переїхати на південь. Хіба північ? Та що робити там довгими зимовими вечорами наодинці? Рано чи пізно йому б набридло перемагати у самого себе в шахи. Потім набридло б майструвати непотрібні предмети. Опісля закинув би книги про потяги.
 
  Південь зустрів його проливним дощем. Вітер лоскотав шию. Краплі, мов мурахи, повзали по тілу.
  Відчуття дискомфорту покинуло його лишень за кілька тижнів. Того вечора він спіймав таксі одразу біля вокзалу. За кермом старого Шевроле сидів чолов'яга років сорока. Ледь чутко співав Френк Сінатра, й наш герой навіть подумав, що з усім можна миритись. В салоні було тепло, всього за кілька хвилин він заснув.
  Та нічого ні приснитись не встигло, ні навіть підкрастись.
  - Чуєш, агов? Приїхали. Три сотні з тебе.
  - Три?
  - То ще зі знижкою.
  Математик дістав гроші, та замислився:
  - А куди ми приїхали? - запитав він.
  - Слухай, мужик, може щось сталось?
  - Щось сталось?
  Математик стиснув погляд, що залишилась лиш тонка розмита стрічка, й десь у ній голова водія таксі.
  Френк вже не співав. Лиш звуки звідусіль, що закривали собою безмежний світ, котрий зостався десь за глухою стіною.
  - Виходь, будь ласка, - нетерпляче кинув йому водій.
  Математик провів долонею по лобі. Здається, спітнів. Вікна вкрились сірою пеленою, за котрою лиш контури розмиті, обличчя без обрисів.
  Кольору стиглих абрикосів її обличчя було. Посміхалась, облизувала помаду, й...
  - Та ти задовбав.
  - Три сотні, кажеш?
  - Угу.

  То дощовитий був січень, вкривший собою всі місцеві стрічки новин та сторінки календарних видань.
  От Містер Математик і змок одразу.
  Море було десь поруч. Дратувало його очі, котрим би глянути хоч здалеча. Та сонливість не відступала.
  Від дрібних кав'ярень тянуло холодом й корицею. Від дами в рожевому - листям черешні. З вітрин довгі руки маркетингу обіймали випадкових прохожих, цілували їй у щоки й нишпорили в глибоких карманах.
  - Заждіть, заждіть. Прийде лютий, засипле снігом. Отоді я й подивлюсь на вас, - зверталась до незнайомців стара жінка. Вона відгородилася від усіх давнім мотлохом й гукала на допомогу, ховаючи своє прохання у лайці й злісних поглядах.
  Поруч з нею - маленька палатка з політичними виданнями. Вони витрачають тисячі сторінок. Просто беруть мільйони слів й висипають їх на папір, наче пилюку з мішків витрушують. Раніше йому хотілось витрусити ці дешеві рядки, щоби вітер підхопив їх, щоби потонули вони у чомусь безглуздому.
  А повз - сотні людей. Руки в карманах, долоні в долонях, кишенькові між пальцями, цілунки помад, персонажі з романів простих, сімейні розмови. І все це під дощем. Наче спектакль вийшов за рамки, акторам місцевих театрів відкрили двері й всі вони, згуртувавшись, організували все це.
  Якби можна було трохи вище піднятись, поглянути згори, здалеку ще більше побачив би Математик. Роздивився б певні закономірності, розвитки й навіть певні внутрішні роздуми декотрих із людей на тій площі, дрібною частинкою котрої він поневолі став того дня.
 
  Містер Математик загубився. Постійно чіплявся за когось, дратувався, тягнувся повільно поміж люди. Раз у раз його погляд підіймався у пошуках, та не було за що потриматись.
  І поміж всього, наче штучно відібраний діалог:
  - Може ж досі вже?
  - Про що ти, друже?
  - Казати, що...
  - Хіба не варто говорити?

  Пауза.

  Штучна.

  Довга.

  Море було поруч.
  Люди, що обабіч снували
  біля моря ж існували.

  Здавалося. Та і нині здається. Частинки морської солі у їх одязі так глибоко застрягли, як спогади дитячі про фонтани й хвилі. Вони приходять час від часу на беріг, дивляться на воду, дивляться в пісок і думають про себе, про секс, про економіку.
  Буденне бачення чогось дивного й чарівного притупило у них здатність, чи бажання, бачити більше, деталі помічати.
  Математик не бачив моря, та міг уявити собі його у всіх дрібних частинках. Не лиш воду, а й доторки її до п'ят, посмішку моря на заході сонця, вранішній погляд холодний.
  Він стояв на площі, серед сотень інших. І думав, що більше знає, більше бачить. Що думок у нього більше. А отой чоловік у джинсовій куртці думає тільки про те, як полагодити карбюратор.

  - Пробачте, - зупинив математик його.
  - Так.
  - А де тут море?
  - Ще трохи південніше.
  Це був холодний голос коротких фраз. Без прикрас, без образ.
 
  Без спогадів.

  Великі портові міста, мабуть, мають свою особливість у порівнянні з іншими. В уяві нашого героя вони усі знаходяться на півдні.

  Потім площа закінчилась і почались вулиці широкі й дрібні. На обочинах будинки стояли великі й низькі, темні й малі. Вузькі між ними стежки, як артерії дитяти, того дня потопали у калюжах, розростались болотом й розсипалися дрібними гілками крихних дерев навколо. У вікнах було темно, сіро було в повітрі, чорним блистів асфальт під осіннім взуттям Математика. Все це добре вкладалось у якусь нормальну формулу, у котрій залишилось не так багато невідомих йому значень.
  Іноді він вважав, що розуміє майже все. Іноді - бовдуром себе вважав. І це здавалось йому нормальним.
  Вулиці ж продовжувались. Чим далі на південь, тим довшими вони ставали. Він почав зупинятись. То біля афіші, то поруч з бронзою потонувшого листя дубів, до котрого не дістались під час суботнього прибирання.

  Математик приїхав сюди побачити море. А коли море було зовсім близько, бажання зникло. Як ж бо воно жити без дружини, без мрії поглянути на море?
  Вона там, а він тут.
  Калюжі вкрили все. І море собою теж, мабуть, вкрили.
  Як добре, що народився він далеко звідси. Що не звик з перших літ до безкрайнього, не звикся з чудесами, не змішав їх з буденністю. Як вони тут всі живуть? Математик не розумів. Як можна кожного дня дивитись на море й не чути його?
  Як можна було кожного ранку дивитись на дружину й не чути її? Звикнути до безкрайнього, до чудес, змішати їх з буденністю.
  Якщо раптом море зникне й на його місці залишиться одна суцільна бетонна плита - вони зрозуміють. Чи ні? Чи тріщин доведеться чекати? Чи доведеться чекати весни? Чи доведеться?

  Оповідання геть втрачає темп, тримаючись теми навіть у місцях, де, здається, її зовсім немає. Герой же зупиняється зовсім. Стоїть буквально на місці.

  Що зостанеться, коли зостанеться нічого? Коли погляди забудуться й сам він зітреться? Тоді буде вже пофіг. Іншим перед запитаннями стояти доведеться. А зараз він тут. І море тут. То, може, зустріти варто?

8.1.22