1.
Пальці ніжно торкались губ, і я не спав.
Під ковдрою теплого світла ліхтарів ми розчинялись в просторі нічної кімнати, торкались мовчазних радіохвиль й, допоки світ купався в ефірі, кохались.
Лінії простору й часу перепліталися з вигинами її тіла, й я ніби на краю довжелезного морського берегу лежав, а приплив накривав мене знову й знову, зваблюючи своєю нескінченною формою.
Шепіт її голосу єднався з рваним подихом того моря, слова губились у ньому й можна було виокремити будь-яке.
Єдині слова тихими формами біля мого обличчя на перехресті двох днів, між якими ніч, між якими ми.
Товстою чорною лінією на папері вона написала, що для слів потрібна тиша й, вкривши губи мої своєю долонею, привела до стіни, на якій той лист і висів. То було першого суботнього вечора, коли я ще не здогадувався: наступні дві третини року я проводжатиму в тій, досі незнайомій, кімнаті кожну - всі, що є в календарі й ті, котрих не знаходять там - суботу.
Досі я й не здогадувався про неповторність світанків.
Вони змінюються картинками за вікном й постійно приходять в різний час. Буває, запізнюються на трішки. Ця їх легка нестабільність вабить, а розмаїття кольорів зачаровує. Кожен - чи то снігом вкрита, чи цвітом - закарбовано у відблисках наших очей. Кольорові кадри, зухвало виставлені.
Світанки безкінечні, - написав якось у стертій часом замітці, вкриваючи словами сітку зошита в клітинку. Потім обабіч закресленого словосполучення написав, що світанок суцільний насправді. Й по колу, по колу, по колу ходить. То до тебе, то до мене.
Химерна то була справа - замітки старі. Деякі залишились досі. Вони інші за своїм змістом, за єством. Іноді такі прямолінійні, що цілком згодились би в архітектурі.
Я до купи збирав їх постійно.
Але ці слова не про слова, а про суботи, що починались з короткого стукоту в двері на другому поверсі старого будинку на розі двох вузьких вулиць.
Під вікнами цього будинку старі вишні - не певен, кому з них більше віку. Їх гілля нависле над розбитою асфальтною стежкою. В дощову погоду тамтешні калюжі повсякчас ловили необачних, до списку яких я втрапляв регулярно.
Стіни фарбовані у кольори з фільму Веса Андерсена. Будь-якого, авжеж, його фільму. Лиш двері в під'їзд необачно чорно-білі. Залито все це було теплою фарбою жовтих ліхтарів, під якими я залишав останні свої думки про всі дні й, підіймаючись на другий поверх, - всього їх тут сім, - привітно всміхався кожній сходинці.
Іноді вона зустрічала мене босою у тоненькому платті літньому на голе тіло; бувало, в майці білій з тонкими матеріями на плечах; часом у кофтинці й джинсах. Холодними долонями обіймала восени, теплими - влітку, поцілунком терпким - взимку.
Спальня заставлена книгами й червоними горщиками з квітами. Ліжко з ніжками дерев'яними одразу біля північного вікна, за яким химерна стежка старого Місяця. Легкий безлад з одягу й заміток на стінах, більшість з яких я так досі і не прочитав. Той безлад був невід'ємним від кімнати. Як би хтось попросив нічого не чіпати. Невід'ємним від дівчини.
Й увесь цей хаос впорядковувався у силуеті тіла, коли посмішка її вуст огортала мої губи, а тонкі пальці корінням вростали у плечі.
У паузах довгих, коли ми не кохались, вона могла подовгу нерухомо розглядати моє обличчя. Спочатку я ніяковів, але звикся.
В інші рази сідала на краю ліжка, ховаючи ступні в простирадло, й - я собі завжди уявляв так - подумки заплітала вузлики у довгому волоссі. Потайки її пальці у цей час стукотіли поміж нотами на колінах. Час від часу вона ловила на собі мій погляд й тримала його міцно очима кольору старого дубового листя. Коротке чорне волосся, - вже вранці вона збирала його в маленький хвостик білою резинкою, - між яким плентався аромат м'яти, розбігалось навсібіч, та однаково встигало заховати у собі тепло. Лінії світлого обличчя сповзали по тонкій шиї до ключиць й звідти неможливо було відслідкувати ні початку ні кінця.
Декілька разів я уявляв, як вона танцює в цій кімнаті, на самоті, поміж сплетеного сріблясто-золотого сяйва Місяця й вуличних ліхтарів. Повільно й беззвучно, всміхаючись то коротко, то широко; виглядаючи свій образ у віконному відображенні. Я посміхався її легким й розкутим рухам. Бувало, так широко, що вона помічала й викрадала той образ з моєї голови.
Коли на тонких її руках від холоду з'являлись зморшки, вона одягала котрогось зі своїх светрів й обіймала мене всім тілом. У ті моменти я думав про теплі вулички Середземного моря. Нехай як би дивно це не було, один і той самий образ виринав із уяви, нібито старий забутий спогад з минулого життя.
Перед самісіньким світанком вона загорталась у ковдру і йшла в душ.
Між мною і світанком завжди стояв маленький горщик з рослиною, - щоразу я крутив ним проти годинникової стрілки, - якій відведено розпускати квіти тільки один раз за життя. Мені не хотілося, аби той момент наступав.
Під вікном сонно валявся асфальт, а поруч широкими ковтками хапали шматочки сонячного світла вікна спалень, кухонь й кімнат яких-небудь інших. Вишні під вікном єднались з вітром у спільному напрямку.
Поки я готував сніданок, вона гладила пальцями мої набряклі чорнилом слова. Водила ними між буквами, іноді залишаючи замітки олівцем. Рядки на папері я збирав між днями тільки для залишених нею там думок. І ніколи не вірте автору, що всі коми та тире він пише для себе.
Створюючи сцени й епізоди, намагався уявити: якими бачить їх вона? Й ніколи зайвого не деталізував, щоби залишати якомога більше варіантів для інтерпретації подій й поглядів.
Це було восени. Вона в светрі темному теплому сиділа, голі коліна під підборіддям, а ступні до купи зібрані на стільці.
Стиснувши пальці ніг, перевернула листок й на чистій стороні почала швидко писати.
То була коротка історія подорожі жовтого автобуса різними вулицями й автомагістралями. Кількома десятками рядків рівних, де слова всі ніби роками підбирались, вона зробила те, на що мені ніколи не вистачить мільйонів речень. Кожна деталь, описана нехай навіть одним словосполученням, була справжньою. Без зайвого вона створила світ й подію у ньому. Це спантеличило мене й захопило. Кожного наступного разу я сподівався, що буде ще одна історія й на якийсь час припинив писати сам. Але більше не було ні світів, ні подій.
Хотілось слухати про тисячі сценаріїв та сюжетів подумки написаних нею історій, та навіть не був впевненим, що вони існували.
Після сніданку.
'Маленьку міс щастя' за весь період ми дивись вісім разів й кожного разу вона сміялась та сумувала, ніби не пам'ятала жодної сцени. Я ж завше засинав чи то перед, чи одразу після ключового моменту в середині стрічки й так мені досі не довелось дізнатись чим завершились пригоди дивакуватої сім'ї.
Їй подобався Пол Дано, мені - драматичний Стів Карелл.
В інші рази були сторінки решти кінематографу, діалоги яких вкрадались у сни мої й я ставав персонажем тих сценаріїв в декораціях несумісних з ними.
І прокидався у вечірній кімнаті, де стіни колір змінювали, коли на маленькому екрані по іншу сторону простору режисер вів глядача до наступної сцени.
Й сонний пригадував, чи то наснилось мені все, чи кимось було знято? Чи розквітла врешті рослина у маленькому червоному горщику на підвіконні другого поверху?
4. 10. 23
Коментарі