Небо було затягнуте міцною завісою сірих хмар. Осінь, не встигла ще повністю увійти у свої права, проте вже набундючилась і овівала холодом. Зранку, перш ніж зварити кави, я розпалив невеликий камін у вітальні, і лиш згодом коли вогонь набрався сили, я пішов на кухню. За кілька хвилин заварник зашипів, і наповнив усе навколо своїм ароматом. Взявши горня, я обгорнув чашку долонями, давши тепла своїм  змерзлим пальцям. Повернувшись, приємне тепло вже йшло від каміна. Я, постояв хвилину, зачаровано дивившись у язики полум’я.     
     Вітальня була доволі просторою, тож щоб її обігріти доведеться ще закинути дров. Ліворуч від каміна була величезна стіна, з оповитим біля неї стелажам з багатьма  нішами. В основному на них були фотографії, книги, а внизу в одному з відділів примостився телевізор, який я не пам’ятав коли вмикав.
Навпроти стояла канапа. Решта кімнати була вільною від речей та мотлоху які захаращували простір і думки, та не давали дихати на повні груди. Щоправда, кілька глечиків з квітами все ж таки знайшли собі місця на підвіконні двох великих вікон, які виходили на сторону вулиці.
     Бісові вікна. Я ж їх спеціально замовляв великими, щоб вони впускали  трохи більше світла та сонця, а вони впускають сіре ззовні, неприємне та брудне. Воно плазує немов змія шукаючи більше місця для себе та своїх байстрюків. Я підійшов до вікна. Вітер нещадно дув, не даючи спокою деревам, розвертаючи їх гілки у різні боки. Я сьорбнув ще ковток кави. Вона майже вистигла, і була неприємно зимною і терпкою. Поставивши чашку на невеликий столик біля дивану я попрямував до виходу. Вибору не залишалося. Мені треба зустрітися з сірим ззовні. Вийти. Пройти кілька метрів і повернутися. Але як тільки я відкрию двері, воно одразу огорне мене, і я стану брудним і сірим як і все навколо. Чи зможу я відмитися від нього?
Я неохоче прямую до невеличкого гардероба, дістаю важкі черевики. Вони коричневі. Приємні на дотик, але брудні. Вони давно не бачили води та щітки. Тверді шматки болота  обліпили всю підошву, від чого вони були ще важчими ніж зазвичай.
Одягнувши їх я дивлюся на свої руки, на них сліди бруду. Хитрий загарбник примостився на моїх пальцях, він думає що я буду терпіти його присутність і буду носити його. Я дістав невелику хустинку з кишені  та швидко витер його. Різким рухом я встав, одягнув шапку, сіре пальто, а на шию накинув шарф. Що правда я його так замотав що пів обличчя заховалося у ньому. Все, я готовий до виходу. Я максимально захистився від сірого ззовні.
Важкі двері тихо видали низький скрип, і випустили мене далі назовні. Обличчям і руками повіяло холодним вітром.
      На великому подвір’ї кружляло жовто-сіре листя. Воно кочувало з невеликих купок які акуратно були загромадженні по цілій площі двору. Вітер підносив і кидав ним у різні боки, а воно дрібне, мокре, частково згнивши шукало прихистку у кутках двору. Навіть не стільки прихистку, як просто хотіло знайти своє місце, і спокійно завершити свій недовгий життєвий цикл.
Я оглянувся навкруги, вулиця була порожня від людей та машин. Тільки десь вдалині вчулися звуки великого міста, до якого доведеться знову їхати. Я спустився кількома східцями з невеличкої тераси, і ступив на гладку бруківку, що була акуратно вимощена по всьому дворі. Навпроти був невеликий виноградник, на ньому мертвим сном  висіло кілька грон промерзлих ягід. Під ним на ланцюгах, під невеликим накриттям висіла гойдалка, де з легкістю вміщалося двоє людей. Зараз вона сумно висіла порожня, легко колихаючись під поривами вітру. Ліворуч міцно замкнені були ворота гаража, а з боку від них стояв порожній вольєр.
Я розвернувся в протилежну сторону, і швидким кроком попрямував в бік хвіртки.
       Звідки вони взяли таку моду. Хто цим користується — не зрозуміло. Але листи мали бути паперові. Мене ж ці конверти просто вбивали. Я ніколи не прочитав і речення з того що там було написано.
Та я знав, ті листи то листи смерті. Написані живою рукою, але мертвою бюрократичною державною машиною.
Їх сьогодні особливо багато, та й приходять вони з запізненням. Настільки пізно що коли рана починає заживати, і навіть днями менше болить, приходить цей жовтуватий, тонкий конверт. І рану знову відкривають. Причому різко, і без анестезії. Зривають ту тонку пов’язку, яка злегка прикривала. Секунду, ти дивишся на ту рану і бачиш як почали заживати краї, і навіть починаєш вірити що не все так погано. Та повагавшись хвилину рана починає пускати свіжу кров. Темну і гарячу. Вона починає булькати, пінитись, та бруднити все навколо. Ти сидиш і розумієш що навряд чи ти зможеш чимось її зупинити.
Я повернувся, і пішов в бік будинку, міцно затиснувши в руці ті паперові пакунки. Швидким кроком я повторив попередній шлях, і знову опинився на порозі будинку, який швидко переступив, і поспішно закрив за собою двері. Все я у безпеці. Двічі перекрутив ключ у замку, і смикнув ручку для впевненості що двері замкнені. В невеличкому гардеробі я присідаю на невеличку лаву. Той гардероб то мій перший прихисток, після зустрічі з сірим ззовні. Він доволі тісний, і пахне одягом і взуттям. Я присів, і сперся на стіну. Закриті очі не хотілося відкривати. Після пронизливого дощу та вітру з вулиці, тут було так тихо і мирно що я боявся навіть поворухнутися, щоб не налякати цю благословенну тишу. Тишу, яку хочеться  розірвати  звірячим криком. Криком благання, моління і втоми. Криком прохання допомоги та криком бажання знищити себе і все навкруги.
Я голосно видихаю, і відкриваю очі. Тьмяне світло від лампочки в кутку. Я давно хотів змінити її на потужнішу, та все не доходили руки. А тепер впевнений що її і міняти не треба.
Тут так спокійно. І все завдяки одній малій лампочці. Хотілося обійняти її, якби вона не була така гаряча.
      Я поклав кілька конвертів на тумбу у кутку, а сам почав знімати черевики. Вони не так сильно і забруднилися після вулиці. Я дивлюсь на руки. Вони чисті.
Знявши решту одягу, я взяв листи й повернувся у вітальню до каміна. Замість яскравого багаття, там  рум’янило тільки кілька обвуглених цурпалків. Я підкинув ще кілька полін. І вогонь зрадів, весело пускаючи нові клуби диму. Кілька хвилин я стояв і дивився як стихія по трохи набирає силу, одночасно з тим опромінює мене м’яким теплом.
      Треба випите ще кави. Чи може чаю. Зеленого і гарячого. Може він зможе щось зробити зі зростаючим відчуттям тривоги. Часто безпричинної. Але вона мене гризе кожного дня. Накидається на мене де б я не був, і з задоволенням починає гризти мою свідомість. Сірим і брудним хробаком вона повзе по тілу, залишаючи брудний слід у думках. І поки способу як від того сліду очиститися я не придумав.
Чайник повільно зашипів. Наливши кип’яток у чашку, кімната наповнилась запахом м’яти та меліси. Сьогодні решту дня точно буду без кави. Поки запарювався чай, я дістав з холодильника шматок сиру. Порізав його акуратними шматками і поклав зверху на злегка зачерствіли хліб. Так і стоячи біля столу, я повільно прожував їжу, і запив чаєм.
Я все більше намагався затягнути свої думки рутиною, захищаючись від майбутніх подій дня. Очі шукали чим би зайняти руки. Я піднявся на другий поверх, позбирав і закинув речі у прання. Помив чашку та тарілку з-під бутерброда. Ще раз відкрив холодильник, прикинувши що треба купити з продуктів. Далі тягнути вже не було сенсу. Рано чи пізно, потрібно зробити свою роботу.
       Знову листи, знову чужі будинки, сльози, фотографії щасливих і усміхнених людей, і знову сльози. Погляди в яких можна прочитати й злість і ненависть, зневіру, і просто біль і втому. Погляди після яких не хочеться нічого говорити, а інколи не хочеться жити.
Дістав з акуратно прилаштованої коробки для ключів свою в’язку, і попрямував далі до гардероба через вітальню. Знову одяг. Важкий. Такий що пахне сірим ззовні. Тяжке пальто і шарф лягли на мої худі плечі. Знову черевики. Коричневі.
Я підійшов до дверей і поглянув у вічко. Я був упевнений що там нікого немає, але поглянути я мусив.
Повільно перекрутив ключі та відкрив двері. Сіре ззовні вже чекало на мене. Я ще дужче втягнув голову у шарф, від чого повітря яке виходило у мене з рота, мокрою парою чіплялося за ворсинки, від чого було неприємно. Зверху на шапку я накинув капюшон.
Бруківка вже доволі добре намокла, від чого, мабуть була дуже рада. Вона стала чистою. Ступаючи по ній, чулися легкі звуки підошви черевика, що лягали легким ехо  між будинком та гаражем.
      В гаражі самотньо стояв автомобіль чорного кольору. На полицях лежало кілька ящиків. Деякі були порожні, у деяких в середині був інструмент.
Я відчинив двері автомобіля, і сів на холодне сидіння. Авто завелося з першого разу. Через кілька хвилин  я натиснув кнопку, і приємне тепло почало розходитися по салону. Машина уже достатньо прогрілася. Позаду заскрипів механізм, і ворота гаража, почали повільно підійматися вгору. Паралельно з ними почала відкриватися брама. Я ввімкнув задню передачу, і виїхав на вулицю. Навколо не було ні душі, хто ж захоче гуляти при такій собачій погоді. Дощ посилювався, приємно стукаючи об дах машини. Склоочисники старанно працювали, і я попрямував в напрямку міста, по найближчій адресі що була написана на конверті…

       Місто буквально потопало у воді яка не переставала литися з неба. Міська каналізація була переповнена, тому вулиці перетворилися на канали, по яких з легкістю можна було проплисти не легкому човні. Проїхавши кілька кварталів, я звернув вверх, і звільнився від водного потоку. 
      Бідний, неохайний район, став прихистком для тисяч сімей, хто не витягнув в житті щасливий білет. Сірі багатоповерхівки, обшарпані дитячі майданчики. Тут атмосфера була сприятлива хіба для зйомок фільмів жахів. Єдиними яскравими точками були вивіски магазинів, які яскравою рекламою запрошували купити напоїв, тютюну, а також дешевої їжі. Припаркувавши обабіч дороги авто, я ще хвилину сидів в машині., налаштовуючись на вихід. Потім різко висмикнув ключ з запалювання, відкрив двері та вийшов назовні. Дощ що не переставав лити, замість того щоб очистити й змити бруд, робив усе довкола ще більш сумним та сірим, не даючи навіть малої надії на радість. Провівши поглядом невеликий двір, я попрямував до під’їзду. Не встигнувши перетнути поріг, як на сходовій клітці мене зустріли вірні супутники таких приміщень, обдерті стіни та запах людських випорожнень.
Квартира номер одинадцять, третій поверх. Я повільно підіймався сходами. На другому поверсі, з дверей чулася гучна музика, і якісь приглушені крики. Нарешті я стою навпроти дверей номер одинадцять. Вона за класичною схемою обтягнуті дешевим   дерматином, який де-не-де порвався, і повицвітав. Я натиснув на дзвінок. Десь за дверима почулася щебетання пташки. Дзвінок працював. Я натиснув ще двічі. Відповіді не було. Жодного руху та жодної реакції за дверима і не передбачалося. Невже доведеться повертатися сюди ще раз. Цього я не любив найбільше. Повагавшись хвилину, я повернув конверт у внутрішню кишеню, розвернувся та уже почав спускатися сходами, як раптом за спиною почув як спрацював замок. І двері повільно відкрилися.

2.
      Моє улюблене місце то навпроти каміна. Світло вимкнене, тільки вогонь вигадливими візерунками танцює на стіні, та кидає теплі тіні мені на обличчя. В той момент мені тепло і самотньо. Самотність уже давно стала моїм другим я. Вона давно виросла, зміцніла, і захопила мене. Спочатку я боровся, принаймні мені так здалося що то була боротьба. А потім я лишився сам. А може мене лишили самого. І я звикся з цим, не помітивши як вона мене захопила. І навряд чи я зможу втекти з її цупких обіймів.
Я часто думаю про смерть. Чомусь вона мені здається такою солодкою. Такою що подарує спокій. Принаймні, я це так собі уявляю. Коли я вже дочекаюсь того дня, і наберуся сміливості. Відваги мало у мені. Напевне витратив. І витратив усю.
Хвилина страху.
Секунда для рішення.
Момент для кроку.
       Знову думки. Брудніші ніж сіре  ззовні. Дурні та брудні. Роз’їдають і душать мене. Каменем лежать на грудях, і не дають вдихнути на повні легені. Я просто втомився. Втомився від ранків. Втомився від немитих чашок з-під кави. Втомився від сірого і безбарвного ззовні. Я не можу зібрати сили та волю в кулак. Кілька тижнів тому, я ходив до лікаря. Огляд, аналізи, обстеження. Здоровий. Далі психолог. Синдром хронічної втоми. Зараз дуже зручно хворіти. На кожне відхилення свій синдром. А ще краще  комусь розказати це з серйозним обличчям, і все, ти вже  не  виглядаєш  таким  нікчемним. Ти просто хворий. Чи неповноцінний. Обирай. Це ж тобі подобається. І ти починаєш думати що в чомусь ти особливий. Ти в чомусь перевершуєш інших. Головне щоб синдром звучав впевнено. Або ім’ям якогось вченого, або просто жорстка і груба назва. Типу маніакально-депресивний чи біполярний синдром, ось це серйозно і солідно. А ось синдром   маминого синочка, чи синдром шмаркача-переростка, це  щось не те. Тут потрібно або змінити лікаря, або  добряче напитися і забути що тобі таке казали.
     Та все ж моя втома справжня. Не треба їй привілеїв. Що вона хронічна. Або ж вона синдром. Вона тут. І нікуди не збирається. Я намагався і більше відпочивати та більше часу проводити між людьми, у якихось розвагах. Я сходив у аквапарк, потім у кіно. Все там шумно і метушливо. Я навіть зустрівся з жінкою з сайту знайомств, та далі однієї вечері справа не пішла. Ми обмінялися телефонами. Та впевнено не передзвонювали один одному.
     Нарешті я вирішив випробувати інший варіант. Я пішов у невеликий паб. Доволі пристойний. Присів біля барної стійки. Далі вся надія була на алкоголь. Кілька коктейлів, та горілка. У голові затуманилось та стало веселіше. Та закінчилося все одно провалом. Спочатку я хвилин двадцять блював, потім ще хвилин десять я вмивався під краном холодною водою. Зрештою стурбований бармен викликав мені таксі, і посадивши мене позеленілого відправив додому. Якомога далі від місця моєї поразки.
     Зрештою, я втомився від спроб щось змінити та змирився. Я поплив від дня у день. Я перестав дивитись на себе у дзеркало. Дивитись так, як дивляться люди які шукають нову зморшку, чи так ніби оцінюють мішки під очима. Я не звертав уваги на пішоходів, як зрештою і вони на мене. Я жив наче привид серед людей. Тихий, простий, сумирний. Роботу почав виконувати на автоматизмі. Сухо та без емоцій. Втратив цікавість та сміливість навіть заглянути людині в очі.


3.
- Чого вам треба – голос з напіввідкритих дверей був тихим і таким який недавно заспокоївся після плачу..
Я зупинився  і  озирнувся через плече.
У дверях визирала половина обличчя. То була жінка. Дивилася на мене вона з під лоба та вороже.
- Чого вам треба-  спитала  вона ще раз.
     На цей раз голос звучав ще більше роздратовано. Я поквапливо повернувся і став навпроти її обличчя. З тим же поспіхом я представився.  Хвилину ми стояли мовчки. Я чекав коли вона мене запросить всередину, а вона…
    Про що думала вона, я навіть не міг здогадатися. Очі її були порожні, хоча інколи мерехтіли хворобливим блиском. Повагавшись зрештою вона кивком запросила мене всередину. Двері тихо видали протяжний скрип. Я роззувся. Хоча ні пропозиції чи заперечення цього я від неї не дочекався. В домі було тихо та стояла напівтемрява. Штори були затягнуті. Хоча прикриватись не було від чого. На вулиці картина була не краща. Я пройшов  за  нею у невелику кімнату. В повній тиші ми сіли один навпроти одного. Вона на стареньку канапу, я ж на крісло що стояло навпроти. Між нами стояв лише невеликий столик, на якому лежало кілька старих журналів про красу та моду.
Я озирнувся. Кімната була маленькою, навіть тісною. На стінах висіли старі шпалери. Меблі теж чекали нової заміни.
Та найгіршим була сама жінка. Її виснаження, втома, та безсоння зробили свою справу. На стіні навпроти висіло миле фото в рамці. Пара що обіймається. Чоловік. Молодий, усміхнений. Ніжно тримає за руку жінку.
Жінка. Щаслива, радісна. Видно, що вона любить, і її люблять.
Їм  обом  добре вдвох. Користуючись хвилиною тиші, я граю у гру. Я намагаюся у рисах жінки з фото знайти схожість із жінкою що сидить навпроти. Ранні зморшки проорані слізьми. Волосся незграбно складене у хвіст. Кутики губ опущені донизу. Мабуть, вони уже і ніколи не захочуть припіднятися, щоб подарувати комусь посмішку.
Зрештою тишу розрізає її голос.
- Чи не хочете померти разом зі мною? – тихо спитала вона.
Це було запитання, але сказане ніби не до мене, а кудись у порожнечу що висіла у кімнаті.
Я поспіхом своїми очима шукав її погляду. Зрештою, вона підняла очі, і повторила.
- Чи не хочете померти разом зі мною?
Я облизав засохлі губи, і ніяково сказав
— Я не знаю. Я прийшов до вас по важливій справі…
Та її байдужий погляд свідчив що подальша розмова її мало цікавить. Я дістав з кишені злегка прим’ятий конверт, і акуратно поклав на стіл.
- Від імені держави, щиро співчуваємо вашій втраті, ми знаємо яку жертву …
Раптом вона підняла очі.
- Ідіть геть.
Вона сказала це з таким виразом, що ще раз це почути не хотілося б. Я поклав конверт на стіл, а сам різко розвернувся і попрямував до виходу. Я практично вибіг з будинку, не озираючись і не шукаючи її вікна. Сів у машину, завів двигун, та обперся руками на кермо. Я хотів кричати щосили. Всередині палало. Мені було соромно за себе, і страшно за неї. Як я розвозив решту конвертів не пам’ятаю. Були ті ж самі пусті слова, і ті самі щирі сльози. О четвертій я повернувся додому. Поставив авто в гараж. Дістав з багажника невелику полотняну сумку з продуктами. На дворі все далі моросило дощем. Я похапцем перейшов через подвір’я, і зайшов у будинок. Кинув пальто на лавку що стояла у гардеробі, і неоковирно зняв черевики, розкинувши їх по підлозі.
В будинку було доволі прохолодно. Розпалювати камін у мене не було бажання. А їдучи додому я забув ввімкнути опалення через телефон. Та мені було і не холодно.
      Я взяв сумку, і попрямував в сторону кухні. Перш ніж розкласти продукти,  дістав пляшку рому. Вона стояла доволі давно і просто чекала свого часу. Рідко я вдавався до таких методів, та нічого кращого не було. Швидко розкоркував її, і плюхнув добрячу порцію у стакан. Хвилину повагавшись я похапцем перехилив стакан, і відчув як пекуча суміш обпекла мені нутро. Я стояв і просто дивився у нікуди, та чекав коли кров рознесе алкоголь  і мене хоч трохи попустить. Налив наступну порцію, меншу чим попередню. Головне не перебрати, бо моє тіло не любило великих доз і завжди з бунтом реагувало на них.
      Осушивши другу порцію, я присів на високий стілець та крутив у руці порожню склянку. Руки по трохи переставали труситися. Шум у голові та тисячі думок що там роїлися потроху розкладалися по своїм поличкам.
Та одна думка не давала спокою. Вона найбільше вигризала свідомість. Я вбив людину. Забрав у неї життя. Навіть не спробував їй його зберегти. Можливо її слова це були слова що просили допомоги, а я перелякавшись не зрозумів її. Вона сказала просто, як могла, не показуючи слабкості. Дурень, просто дурень. Невже у моїй голові не знайшлося слів підтримки. Нездара. Можеш тільки з кислим обличчям розвозити конверти й белькотати щось про жертву, та вдячність.
     Випив третю порцію рому, та бажаного ефекту  так і не відчував. Увімкнув опалення, та почав діставати продукти з сумки. Неоковирними рухами  закинув їх у холодильник. Через хвилину повернувся, дістав бекон і сир. Взяв ніж та відрізав кілька скибок. Поклав на тарілку. Одна рука була зайнята тарілкою, інша тримала пляшку та склянку. Попрямувавши у вітальню, на столику акуратно розклав і ввімкнув за довгий час телевізор. Просто для того, щоб щось працювало у фоні. Після третього стакана у мене прокинулося бажання напитися. Напитися для того, щоб прогнати думки. Це, мабуть буде найдовша ніч.
     Завтра зранку, я поїду до неї. Хоч би вона ще була. Завтра  буду сміливіший. Завтра все буде добре і я спробую врятувати її. Алкоголь робить думки і розум сміливішими. Шкода що без нього ніяк.
    У пляшці залишилося менше половини. Телевізор жваво показував якусь картинку, де у всіх все добре, та як правильно жити. Я ж голові прокручував тисячі варіантів, того як я завтра прийду до неї, та ми поговоримо. А можемо просто помовчати. Або просто обійняти. Як давно я не відчував теплих і щирих обіймів. Як давно я не грівся у чиїхось долонях свої руки. Як давно…
      Ніч все не закінчувалася. Пляшка давно спорожніла. Телевізор активно намагався продати щось дуже-дуже неважливе. Я чекав світанку.  Уявляв як вона спить, і хоч уві сні у неї все добре. Сподівався що моя безсонна ніч, для неї обернеться міцним сном. Я боявся поїхати зараз, щоб не потривожити її. Ще кілька годин протримайся без мене. Ще поспи. Відпочинь. Візьму всю втому на себе. Мені не важко. Я зможу. А ти спи.
     Не зімкнувши очей, я дочекався ранку. На дворі так само було сіро і похмуро.
Попри випите, на ранок я був тверезий. Легкий сніданок. Час їхати. Три конверти що лежали на столику, були близькими за адресами, тому багато часу не доведеться витрачати в поїздках по місту.
     Завдання  доволі просте. Адреса на конверті. Приїжджаєш туди. Віддаєш конверт, в якому два аркуші паперу. Одна сім’я одного разу відкрила його при мені. Всередині просто листівка, зі співчуттями від держави, а інший аркуш чек на яку суму оцінюються державні співчуття. Машина пише сухі скорботні листівки. Гроші що мають замінити людину, є просто копійками з мільярдів що крутяться  навколо простого слова війна. Завжди мав чіткі асоціації з цим словом. Кров, смерть, хаос…
Та тепер стало трохи по іншому. Війна це просто робота. Тільки часто без нормованого  дня. І з купою ризиків. Таких як я в нашому місті було кілька. Людей що були там, а тепер займаємося доставкою як я їх назвав « мертвих грошей». » .
     Машина тихо рушила моєю тихою вулицею і попрямувала у місто. Я увімкнув радіо, де у звичному і щоденному ритмі оголошували суху статистику обстрілів, втрат та поранених. Ще було включення якогось експерта, який нібито все знав, та белькотів з такою впевненістю, що ніби тільки повернувся з поля бою.       
     Повагавшись хвилину я вимкнув радіо. Стало тихо. Тільки ледве чутний звук двигуна і сусідніх авто долинав до моїх вух.
Зупинившись на світлофорі, я озирнувся. Поодинокі пішоходи сновигали тротуарами. Кілька з них регулярно підходили до сміттєвих урн, в надії чимось поживитися. На в’їзді у місто тут їх було особливо багато, дальше у центр їх не впускали патрулі. Багато з цих людей і самі пройшли багато чого, і можливо багато з них отримували такі ж чеки що я зараз везу. Та проста необізнаність як розпорядитися грошима, і шалена інфляція з часом перетворювала їх на мешканців вулиці. А вулиця рідко кого відпускала від своїх цупких обіймів.
      Я швидко віддав три конверти що були заплановані на цей день. У тих людей вже давно пройшла і скорбота і сум і сльози. Вони прийняли це як даність, і особливих почуттів чи жалю у мене не викликали.
     Я поспішав до вчорашнього листа. До квартири зверху. До тої, що ненавидить мене, конверт і все на чому світ стоїть.
- Це знов ви?
Я стояв біля її прочинених дверей, і дивився їй прямо в очі. Сьогодні вона була втомлена ще більше ніж вчора. Але вона була жива. Вона дочекалася мене., чи просто ранку який я так чекав та просив. Я хотів посміхнутися, але зловив себе на думці що це буде не зовсім вдало.
- Мені здавалося що ми вчора закінчили., і я вам все сказала.
- Мені стало страшно…через Вас. Вам треба жити
Вона дивилася на мене як на прибульця, що спустився з гори та говорив невідомою мовою.
- Що вам потрібно від мене?
-  Давайте поп’ємо чаю – усе що я зміг витиснути із себе.
Знову гробову тишу що панувала у неї у квартирі було порушено. На кухні зашипів чайник, я вовтузився на вузькій канапі намагаючись сісти якомога не вимушено і спокійно. Вона принесла дві чашки чаю, і корзинку з печивом.    
     Поставивши все на столик, вона різким рухом повернулася, і сіла на канапі поруч мене. Хвилину повагавшись вона схопила мене за руку, а голова її впала мені на плече. Я навіть не встиг зреагувати на ситуацію, як вона почала важко схлипувати та плакати. Сльози що стікали мені на сорочку, передавали мені весь свій жар, і я здивувався як вони не печуть її щоки.
Ми сиділи ось так.
Щиро та тихо.
Я слухав її плач. Я не знав, та й не шукав слів, щоб її заспокоїти. Напевне їй треба було плече яке дасть їй виплакати неоплакане.
      Моя рука незграбно обійняла її плече та погладила кілька разів по голові. Вона ніяк не зреагувала. Ще кілька хвилин ми сиділи ось так непорушно. Раптом вона здригнулася, ніби прокинулась та поглянула на мене.
- Давайте пити чай — благально сказала, і вхопила чашку.
Сльози зникли з її обличчя. Так само раптово, як і з’явилися. Я щиро здивувався її раптовій зміні настрою. Вона сьорбала гарячий чай. Я теж взяв чашку, та зробив кілька ковтків.
-  Він хотів багато дітей. І будинок, з великим подвір’ям де вони усі бігатимуть та  галасуватимуть. Стандарті мрії та бажання. Але повні тепла і надій. Він і пішов туди для того, щоб мрії збулися. Щоб ніхто не перешкоджав їх здійсненню. Він не мав вищої освіти, та міг розмовляти на різні теми з будь-ким. Він говорив що система освіта просто штампує кадри, а справжні знання приходять тоді, коли людина сама їх шукає. Він завжди любив читати. Він читав завжди й всюди. Його щастю не було меж, коли купив телефон. Він ходив і говорив, тепер я зможу прочитати все. Скільки він хотів і міг зробити. Останній раз коли ми з ним говорили, точніше він говорив , а я плакала.
Остання розмова його була, не така як решта. Він завжди багато жартував та сміявся. Та останній раз, він говорив тихим та спокійним тоном. Я кілька разів перепитувала як справи. Він відмовчувався. Він або знав або відчував. Через сім годин, мені подзвонили, і сказали…
      Вона знову відпила чаю, і вперше на її обличчі я побачив подобу посмішки.
Далі продовжувати розказувати вона не захотіла, або просто не було що казати. Все і так стало зрозуміло. Уже пройшло майже шість місяців, та вона ніяк не могла повноцінно вибратися. Вибратися зі стану, у який її загнала ситуація, суспільство і вона сама. Я сподівався стати її рятівним жилетом. Або ж хоча б плечем, на якому можна поплакати.
      Ми сиділи та мовчали. Я думав. Чому я прийшов саме до неї. У мене було безліч конвертів, і безліч людей до яких я їздив кожного дня. Чому я повернувся до неї, я і сам не розумів.
     Проводжаючи мене до дверей, у неї прояснився погляд. І коли двері уже були відкриті навстіж, вона запитала.
- Коли ви знову прийдете?
В душі я зрадів, та навіть очікував на це запитання. Хвилину повагавшись, я випалив
— Завтра.
Ми попрощалися поглядами, і у мене за спиною зачинилися двері. Я вийшов з її будинку. На дворі без змін. Холод, та  вода з неба. Я одягнув шапку та попрямував до машини. Завтрашнього дня я чекав, як закінчення дощу та холодів.
Наступний день нагадував вчорашній. Та відчуття якогось страху не покидало мне. Я хвилювався. А чи не був вчорашній день просто витвором моєї уяви, на фоні цілої купи самотніх днів.
      Перелік ранкових ритуалів не змінився.
Камін, кава, гардероб.
     Я за звичкою розвіз кілька конвертів, а їх сьогодні було тільки два. Та одразу попрямував за звичним маршрутом. Крізь сіре небо пробивалося сонце, але не надовго. Впевнені сірі хмари ніби за командою, швидко прикрили його, не давши шансу промінню досягти землі.
     Давно я не дарував нікому квіти. Тай взагалі давно тримав квіти в руках.
Я зупинився біля квіткового. Життєрадісна дівчина, що їх продавала намагалася усіляко догодити та підказати що обрати. У мене не було якоїсь особливої причини купувати квіти. Тай взагалі не любив ці мертві букети у вазах . Я вирішив купити невеликий букет хризантем.
       Сьогодні справді була посмішка. Щира і жива.
Може квіти, може вчорашня розмова. Та сьогодні я побачив її справжню. Вона потягнулася до мене і ми обійнялися. Я одразу відчув тепло яке йшло від неї. Набагато гарячіше ніж її вчорашні сльози.
- Ти знаєш, я не хотіла тобі, ані відкривати, ані говорити з тобою.
Мені подобалось як різко вона починала розмови. Так само різко вона перейшла на ти.
- Та все ж…? – запитав я.
-   Щось змусило мене поговорити з тобою. Я п’ятий місяць практично не виходжу з дому. Останніми днями я думала…
Вона хвилину повагалася, і промовчала.
- Я вам не була дуже рада.
Я намагався не подати знаку. Але вона повинна була комусь виговоритися.
- Я ненавиджу Вас.
Вас в образі системи. Системи, що створила цей світ. Світ який живе за вашими тваринними правилами, світ який хоче тільки більше крові, сліз, та видовищ. Ви не відчули що це таке війна коли її показували десь далеко. Але ви відчули її коли вона прийшла гробами у ваші будинки, порушила ту оманливу тишу, і пелену яка стояла у вас перед очима десятки років. З часом ви знову перестаєте її відчувати. Біль притихає. Ви виходите у місто, і бачити людей. Вони щасливі та радісні. Так і має бути. Війна там, заради миру тут. Але коли ви з ними розмовляєте, то навіть вони не можуть сказати за чию землю там війна, і на чиїй землі живуть вони ж самі.
Нам не страшно. Нас захистять.
Смішні.
Смішні та дурні.
Вони ще ніколи не чекали світанку і ніколи не раділи першим промінням сонця.
     Хто сказав що ваші правила правильні. Звісно, люди такі прекрасні. Вони придумали наркотики, бомби, банківську систему та педофілію.
За образом та  подобою.
За образом  та подобою, приймаймо ці дари небес.
Ми звірі. Хижаки. Загарбники.
Недалекі мавпи, які наробили іграшок, і змагаються у грі хто більше знищить собі подібних. Нездари без розуму і розуміння.
Примати, що в основному змагаються за шлункові інтереси та можливість спарюватись.
Непотріб, бруд та гори кісток це все що ви залишите після себе.
        Я мовчав. У горлі пересохло. Було страшно від розуміння, що робилося у неї в середині. Мільйони чорних думок та переживань роїлися у неї в голові. Вони не мали виходу. Вони були замкнені у неї в голові, та у чотирьох стінах . . .

      Часто шукаючи та прямуючи до наших бажань та мрій ми не помічаємо того щастя яке знаходиться біля нас. Обійми, посмішки, погляди. Гонитва за чимось далеким і нездійсненним заганяє нас у пастку власних розчарувань, образ та нових поразок. Псевдо ідеали даровані нам екранами, будують фальшиві надії, несправжні мрії.
      Я боявся втратити її, або ж себе біля неї. П’ятий місяць я щодня відвідував її. Вона оживала на очах. Все частіше я бачив на її обличчі посмішку все частіше вона розповідала мені щось цікаве та смішне. Все частіше вона відкривала вікно що впустити свіжого повітря у свою похмуру квартиру. Вона оживала, і не давала померти мені.
     Кілька разів ми їздили на кладовище. Вона ходила до могили, я чекав в машині. Кожного разу як вона поверталася звідти, вона ставала живішою. Її відпускала ситуація , вона поверталася знову у цей світ.
     Одного разу вона попросила залишитись на ніч.
На ранок вона спала на моїй руці притулившись до мене. Я ж щасливий лежав і вдихав запах її волосся. Дні йшли. Все частіше ми почали будувати плани , все частіше стали наші прогулянки в невеличкому парку, біля її будинку.
     Я не хотів більш нічого, я був тут щасливий, я тут знайшов себе.
Закінчувалося тепле літо. Дні ставали коротшими. Сірість за вікнами знову стала супутником наших днів. Вона все вагалася переїхати до мене. Я не хотів її примушувати, я хотів, щоб це був її крок, її рішення.
    Того щасливого ранку, вона із найсерйознішим виразом обличчя ввійшла в кімнату, сіла навпроти мене і поглянула мені у вічі. Наступна фраза була найкращою яку я чув у своєму житті. Ще кілька місяців і нас буде троє .
Кожен день ставав щасливішим за інші. Радість за спільне диво неймовірно радувала нас. Дні набували додаткового сенсу.
Знову почали повертатися дощі. Сірі, брудні. Та вони не могли зіпсувати внутрішнього свята. Вони були безсилі проти очікування.


4.
Прокинувшись у себе вдома, я  зробив те що й завжди. Кава, камін. Сьогодні вона повинна переїхати до мене. Вчора ми прийняли остаточне рішення.
      Роботи на сьогодні було небагато. Три конверти. Війна давно перестала бути війною., а стала бізнесом. Лише поодинокі випадки, які забирали життя та які не можна було приховувати, нагадували про неправдивість інформації, чи її викривлення.
    Я їхав як завжди, тією ж дорогою. Не швидко, обережно. Навіть намагався підспівувати мелодію що весело грала із приймача. Я й не зрозумів що сталося.
    Потім у протоколі сухо напишуть, що зустрічна машина з водієм в стані алкогольного сп’яніння на великій швидкості виїхала на зустрічну смугу. Водії обох машин загинули на місці. …
    У квартирі задзвонив дзвінок. Допаковуюючи речі, вона погладжувала живіт . З самого ранку її не покидало відчуття тривоги. Все списувалось на зміни, що були попереду. Через те й мабуть, така  радісна тривога.
    На другому дзвінку, вона відчинила двері, і заціпеніла. Останнє що вона чула від поліцейського, що її номер був єдиний з набраних.
    Вона і не поворухнулась. А може і не дихала за ті кілька хвилин, що їй говорили. В кінці вона кивнула, і закрила двері. Кілька хвилин вона стояла ніби у ступорі. Сліз не було. Тільки пустий погляд. Тільки відчуття серцебиття   іншого серця.
Пробач…
Вона двічі перекрутила замок, і пішла на кухню.
Відкрила газ і не запалюючи сірник, лягла в кімнаті на ліжко і заплющила очі…