В передчутті біди
В передчутті біди

1

Розплющились очі. Він лежав у м’якій трав’яній перині посеред квітучого лану. На безмежно блакитному небі без поспіху пролітали білі хмари, час від часу прикриваючи його смугляву шкіру від спекотних променів серпневого сонця. Було тихо, за винятком коників чиє цвіркотіння нагадувало цикад в період спарювання. Приємний літній вітерець тихенько торкнувся обличчя і подався геть, видаючи себе шелестом степової трави. Пряний аромат польових квітів щедро наповнив його ніздрі, даруючи відчуття спокою та свободи.

Він не пам’ятав нічого, так, ніби щойно народився в цьому світі нізвідки. Він не знав, хто він, де і що має робити. Лише відчуття безмежної свободи наповнювало його груди. Підвівшись, він озирнувся навколо. Скрізь, куди сягало око, буяла зелень і майоріли різнокольорові квіти. Вдалині на заході гострі, немов списи, гори впиралися своїми білосніжними, мов ікла дракона, вершинами в небесну блакить, немовби намагаючись встромити свої зуби в самісіньке серце небес.

Гори простягалися від західної сторони через південь до самого сходу. Там гори поступово зникали даючи місце рівнинному ландшафту, переходячи у широкий степ, який простягався на весь північний схід до самого горизонту і тікав за обрій. Степ здавався нескінченним.

Раптом десь здалеку пролунав глибокий дзвін, від якого, здавалося, завібрував увесь простір. Повернувши голову на схід, вдалині, на схилі пагорба, помітив відблиски чогось, схожого на церковний купол. Недовго поміркувавши, він ще раз озирнувся навколо і, не побачивши жодних пожитків, рушив на звук дзвону. Можливо, там йому вдасться щось дізнатися: де він, а, можливо, і хто він.

По дорозі він мав вдосталь часу подумати про те, що ж сталося, чому він залишився  сам, без речей посеред долини. 

— Можливо, я вівчар, який задрімав, і поки спав, моя отара розбіглася?- задав собі питання, — Малоймовірно. Я не бачу жодного сліду свійських тварин та й одяг на мені не вівчарський. Несвідомо, але він зауважив найдрібніші деталі свого одягу.

 Тонка сорочка з білого шовку делікатно облягала його торс і гарно контрастувала з його смуглявою шкірою. Вся вкрита витонченою та хитромудрою вишивкою, вона виглядала надто дорогою для пастуха. Штани були пошиті з дорогого та якісного чорного атласу з ременем і срібною пряжкою, прикрашеною майстерним різьбленням. Довершували образ акуратні чоботи з буйволячої шкіри.

 — Не надто аристократичне взуття, — чоловік посміхнувся в роздумах про своє походження. 

На них було гравіювання — крихітні срібні зірки, що утворювали загадкові сузір’я, які ніяк не узгоджувалися з матеріалом взуття. Адже буйволяча шкіра хоч і міцна, проте не настільки цінна, щоб прикрашати її таким дорогим оздобленням. Чоботи були занадто чистими для дороги, якою він ішов, але на одній із підошв було ледве помітно чорний відбиток, схожий на слід чиїхось пальців.

— Якщо я прийшов з того місця, куди зараз йду, чоботи мали б бути в пилу, але вони чисті, немов не торкалися землі досі. Дивина… --  Можливо, я торговець, що мандрував з караваном? — доторкнувшись до підборіддя, подумав він. — Точно, мабуть, на мене напали грабіжники, вирубили, відібрали товар і втекли, кинувши мене тут. Правда, на місці, немає жодних слідів боротьби, інших людей чи ознак, що мене сюди принесли… 

 --  А може, я людина з розладами пам’яті? — ця думка викликала холодок по шкірі, але він вирішив зосередитись на пошуку відповідей, а не на страхах. Хто ж хотів би бути слабким на розум? 

 -- Ааааай… Грець з ним, мабуть, мене так оглушили, що я все забув.

Відмахнувшись від цих думок, він додав темпу й покрокував до найближчого осередку людської цивілізації.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Тривожно та голосно в грандіозній вежі, що височіла в центрі містечка поряд із величним собором, дзвонив дзвін. Величезний дзвін  мав діаметр у 15 метрів. Здавалося він був вилитий зі сплаву, схожого на бронзу, але була одна цікава деталь: на відміну від звичайного бронзового сплаву, цей не тьмянів із часом і завжди блищав на сонці, немов якась таємнича сила випромінювалась зачарованим металом. 

Жителі вважали, що це через божественне благословення, накладене на дзвін самими богами, щоб він завжди нагадував людям про їхню присутність. Сьогодні дзвін сповіщав про біду. На країну напав ворог, і кожного жителя в усіх куточках королівства скликали, аби сповістити про це та призвати  боєздатних чоловіків на війну.

Зібравшись на центральній площі, люди слухали наказ правителя, який оголошував місцевий староста. Наказ проголошував, що всі боєздатні чоловіки в триденний термін мають завершити свої поточні справи та з’явитися до таборів збору на реєстрацію до  війська для захисту Батьківщини від ворожої навали. Старші люди, слухаючи наказ, похмуро кивали головами й зітхали, жінки тихенько плакали. Хтось обіймав своїх чоловіків, хтось шепотів слова втіхи.

Дочитавши наказ, староста похмурим тоном сказав:

— Ми маємо підкорятися наказу і йти боронити нашу Батьківщину. Всі боєздатні чоловіки, йдіть збиратися в дорогу. Ввечері, всі прийдіть до намету, що буде розгорнутий на центральній площі, я проведу реєстрацію. Через день ви мусите вирушити в похід.

– Натомість жінки, сьогодні вночі ви маєте всі приготуватися до свята в честь Богів. Ми проведемо ритуал молитви та будемо молитись богам і просити про захист і заступництво для наших чоловіків, щоб кожен з них повернувся додому переможцем.

Оголосивши свій наказ, староста розвернувся до величезної башти з дзвоном на верхівці, поклонився і дав знак дзвонити в дзвін спеціальним набатом. Почав лунати остинатний гул, площа заметушилася, немов мурашник перед грозою. Містечко почало готуватися до нічного обряду.

Більшість чоловіків розійшлися по домівках, аби зібратися в дорогу, старші люди та жінки, хто залишився, почали зносити дрова та облаштовувати в центрі площі ритуальне багаття. По периметру розставили столи з вівтарями божеств, жінки готували їжу та різноманітні страви для нічного свята та обряду. 



© Данііл Грушин,
книга «Дотик долі».
Коментарі