Той, хто сказав, наче надія помирає останньою, навіть не здогадується з якою огидою я дивлюся на його помилкове припущення, навіть не може уявити наскільки мені неприємно згадувати ці слова, коли сам термін "сподіватися" здається вигадкою нерозумних фантастів. Якби вона помирала останньою, хіба сидів би я зараз тут замість того, щоб бігти? Хіба витрачав би такий дорогоцінний час на увіковічення власних спостережень?

Не думаю що мені дозволено сподіватися. Особливо після того, що сталося декілька хвилин тому.

Спостерігати за плином лячних, не через зміст, а через швидкість виникнення, думок було незвично. Здавалося, сам Час дозволив мені перепочити і відправився в одвічну дорогу без мене. Отож, я насолоджувався відпусткою. Чого не скажеш про моє тіло. Йому було нелегко.

Першим очунявши від всеосяжного мороку, мій мозок взявся за його діагностику. Стан у якому воно тоді перебувало, він визнав смертельно небезпечним. За його словами, мої думки втратили контроль і розмножуються із такою швидкістю, що до вибуху черепної скриньки залишилося декілька секунд. Я запитав, чи може він знайти рішення цієї проблеми, й неабияк зрадів, коли той, заглибившись у свою інструкцію по використанню людського організму, ствердно угукнув і зник. Через мить надлишок небезпечних та потенційно геніальних ідей вилився холодним струмком прямісінько із мого лівого вуха. Відтоді ми більше не спілкувалися.

Все дивуючись чому мої думки настільки холодні, я відчув як приходжу до тями. Повертатися в цей світ було нелегко – із мороку, де знана нами темінь надто світла, щось безперервно манило мене повернутися назад. Але дарма. Надто вже зручно я влаштувався тут, посеред…

Посеред чого?

Я спробував звести голову, щоб розглянути місцевість, але приліплені до очей повіки протестували. Вони вперто обійняли зіниці і не піддавалися жодній спробі побачити світ. Будучи в душі́ джентльменом, наполягати на своєму я не став – прийде час і вони самі зведуться, а до того потрібно відновити запас сил.

Надлюдська втома лягла на мене непосильним тягарем, і тільки тепло́, що час від часу дразнило своїми ніжними кишками, ледь-ледь втішало мій дух. Не язиками, ні. Язики, якщо я не помиляюся, повинні лоскотати і пестити, проте ці пориви га́рячі були більше схожими на раптове, але систематичне накладання на шкіру крупинок вогню. Скидалося на відчуття, коли під час польоту на драконі в обличчя вдаряються відірвані вітром лусочки його шкіри.

Тоді, вперше з часу пробудження, мені стало справді лячно.

Як не намагався, а згадати хоча б один виліт на небесній зміюці не виходило. Замість спогадів у мене були лише згадки про них. Як же тоді я вловив схожість двох незвіданих, але водночас таких знайомих відчуттів? Напевно, із мого вуха витекло надто багато думок.

Жах і примарно-рідний, через відсутність інформації, острах посилювалися, але ні метеликів в животі, ні сухості в роті, ні чого-небудь із звичних симптомів я не відчував. Незважаючи на прискорене дихання, мої груди залишалися абсолютно нерухомими і цього спостереження виявилося достатньо, щоб наказати тілу негайно звестися. Та знемога, яку я попередньо так наївно сприйняв за втому, виявилася онімінням. Спроба поворухнути пальцями рук обернулася нестерпним болем в усій правиці. Про інші частини тіла годі й говорити. Я закричав, але звук, що так невтомно намагався звільнитися з мого горла, застряг у трахеї й болісно вдарився об піднебіння.

Не бажаючи помирати у темряві власних очей, я борсався, крутився, звивався зміюкою й вигинався усіма можливими петлями. Насправді, муки мої тривали значно довше, ніж нотує цей папір, та, не зважаючи на лихі подробиці, невдовзі мої старання призвели до значного прогресу – обидві пари кінцівок знову підкорилися велінням розуму. Здорове сприйняття реальності поверталося, і взяте нею, наче сувенір із далекої подорожі, осмислення дарувало нові знання.

Отож, я прислухався до пітьми. Звуки, які супроводжували мене ще з миті приходу до свідомості, нагадували вітер – низький гул, що чухаючись об давні крони дерев, обпікав моє тіло вогнем. Чому об крони дерев? Здається, крізь закладені чимось схожим на сиру землю ніздрі до мене доносився запах свіжої хвої. Вірити цьому органу чуття мені не хотілося (адже це означало б що я – сліпий і паралізований блукач – розвалився просто посеред лісу, повного істот, які радо роздеруть мою тушу), але в парі з чітким запахом горілого дерева він утворив підступний консонанс. Останнім мазком побаченої моїм внутрішнім зором картини стало відчуття площини, на якій я лежав: вона була настільки повітряна, що провалювалася в себе від кожного поруху лопаток. Настільки м’яка…

Наче попіл.

Тілом пронеслася нова хвиля тремору, та повіки не піднімалися. Весь світ залишив мене тет-а-тет із панікою-красунею, і протистояти цій спокусниці було неможливо. В одну мить я відчув себе в епіцентрі лісової пожежі. "Тільки б не виявилося, що мої очі розплавлені. Що, коли я нічого не відчуваю через те, що нічого й немає? Що, коли мої кінцівки догорають дрібним полум’ям, а фантомна присутність свідомості у не до кінця зітлілій голові – лише передсмертна агонія, такий собі останній шанс попрощатися із життям?". Мені до смерті (цікавий каламбур) хотілося глянути на світ. "Тільки б не виявилося, що я відбуваю покарання у пеклі".

Здалеку донеслося рипіння – наче безліч уламків реальності потерпали від тиску значущої сили і, зі скрипом тручись одна об одну, розліталися на ще менші мертві частинки. Тоді, будучи скованим найсильнішим із страхів, я міг запідозрити тільки наближення мученицької смерті - це тріск випаленого наскрізь стовбура дерева, яке готується впасти просто на мене.

З часом все затихло: пориви вітру вщухли; рипіння і тріск, що всього секунду тому наближалися до мене, зникли; запахи віддалилися. Навіть жар, який до того ставав все сильнішим, оповився невідь звідки взятим, ще болючішим холодом. Тільки інтуїція не покинула мене на самоті зі страхом. Вона била на сполох – небезпека близько. Непристойно близько.

"Смакота" – пробив мої барабанні перетинки чийсь зірваний голос. Не впевнений, що це можливо, але я буквально відчув, як стиснуті доти надниркові залози збагатили кров адреналіном. Всім тілом прокотилася хвиля, подібна до електричного струму. Після такого повіки не встояли – із липким клацанням вони оголили мої бляклі очі й явили їм дивовижний світ білого вогню.

Водячи по обрію засліпленими зіницями, я шукав того, хто спромігся мене "розбудити" – незнайомця, який повернув мені можливість бачити одним-єдиним словом ніде не було. Власне, на всьому видимому мною просторі не було жодної живої душі, тож пошуки непримітного "горланя" було вирішено відкласти на потім. Заспокоїтися і вийти із шокового стану – ось завдання вищого пріоритету.

Остерігаючись жахливої картини, я спробував глянути вниз, на своє тіло. На щастя, не зважаючи на вкриту пурпуром шкіру, виглядало воно досить живим – зіщулене, з усіма кінцівками, вкладене рівною лінією та майже нерухоме. Нічого незвичного. Лякало, чи радше дивувало те, що його оточувало: вогонь, що так завзято кусав плоть всього мить тому, виявився не надто сильним морозом; пориви вітру, що метали, здавалося, головешки тліючого світу, були крупинками твердого снігу, падаючого на обмерзле обличчя; оніміння ж виявилося звичайним переохолодженням, а тепло, що я вважав за приближення лісової пожежі, вироблялося моїм шокованим від різкого пробудження організмом. І лише із поясненням запаху горілого дерева, який насторожував найсильніше, гадати довелося довше – переплетений із густими клубами диму, він доносився із комину хатинки, розташованої попереду.

Всі мої відчуття виявилися звичайнісінькою фікцією. Неправдою, яка, утім, наводила на правильне запитання: а що ще являється лише видумкою хворобливого мозку?

Не до кінця вірячи у своє щастя, – можливість бачити – я знову опустив повіки і спробував переосмислити ситуацію.

"Хтось, безперечно, гарчав прямісінько у моє вухо, але поруч нікого не було. Отже, мені почулося? Ні тварина, ні дух, ні людина не могли б заховатися від мого чуття магічної енергії. Навіть якби незнайомець стояв позад мене, куди через нерухому голову глянути не вдавалося; навіть якби це був один із недалеких духів, який не побоявся підходити до чаклуна; навіть якби це були дріади, чи будь-яка тварина із здатністю до телепатії і можливістю ставати невидимою – я б все одно відчув чужу присутність. Я б все одно відчув їхню прану*". Та із всього, що мене оточувало, випромінювалися лише старість, немічність і незрозуміла близькість по духу. Єдність.

Я знову розплющив очі й вдивився у пейзаж. Якби не проблеми із температурою тіла, милуватися краєвидом було б значно легше. Потрібно було терміново зігрітися, але для проведення будь-якого ритуалу мої руки виявилися надто закляклими. Ні зцілитися від переохолодження, ні ви́кликати вогонь без мудр* я не міг, тож довелося вирішувати проблеми методом праотців - без магічного втручання.

Вибору в мене справді не було. Очевидно ж, єдиний спосіб зігрітися – заповзти у, судячи із клубів диму, що виринали з димаря, теплу хатинку попереду. Найдовший в моєму житті шлях почався із перевертання на живіт. Тільки-но перший "крок" було зроблено, як одразу проступила нова проблема: весь видимий мною доти світ зник, залишивши після себе лише монотонну сірість та холодний подих землі. І тільки біль в чолі підказав у чому проблема. Після пробудження, від навантажень прокинулися майже всі необхідні для пересування м’язи, однак, шия до тієї миті була розслаблена. Що ж, наступного разу, коли замерзатиму серед клятої кучугури снігу, обов’язково першою розімну саме її, але тоді у мене було обмаль часу. Я розвернувся на сто вісімдесят градусів і, розгрібаючи чуприною замети, поповз до будинку наосліп. Мені не хотілося думати про те, чи є хто в середині тієї халупи, чи немає. У обох випадках від мене нічого не залежало. Повзучи до спасіння, я спробував сфокусуватися на своїх спогадах. Як не дивно, на це в мене була ціла епоха. Та скільки б запитань не сипалося на затуманений останніми подіями розум, нових відповідей, які б могли пояснити, що призвело до цієї ситуації, не з’являлося. У мене не було жодних спогадів. Не було нічого, що могло б підтвердити моє існування до сьогоднішнього дня.

Втім, відсутність спогадів мене не лякала, а навпаки, утішала. Якщо я нічого не пам’ятаю – мені нічого втрачати. Якими б фальшивими не виглядали мої думки, але такий розклад навіть заспокоював. Сумнівне існування, що почалося декілька "кроків" тому і тривало не цілих тридцять хвилин, не варте тих хвилювань, які можна було відчути перед смертю, маючи під боком людей, яких любиш, чи хоча б пам'ять про них.

Через деякий час, без жодного орієнтира, я зупинився практично перед входом до хатинки. Один з останніх поривів саме впер мою бідну маківку прямісінько в її двері з такою силою, що ті прочинилися, а відголос удару, зупинившись у хребцях шиї, змусив застогнати від болю.

Варто було мені перелізти через поріг, як тут же, не забарившись, щось гепнуло мене по носі – запах очищеного у вогні дерева зводив мої ніздрі з розуму, а танцюючий у каміні на протилежній стіні вогонь манив до себе, наче якусь нічну комаху. Шпортаючись і хитаючись, я все ж звівся на ноги і кинувся у його обійми, та сили мої були переоцінені. Піднята вище рівня пояса голова одразу ж пройнялася болем, який, як я думав, означав, що її проштрикнули наскрізь, і не далека та мить, коли давлячись власним язиком, я помру від крововиливу в розпростертий на дерев’яній підлозі мозок.

Останні сили я витратив на те, щоб впасти поближче до вогню. Перед тим як втратити свідомість, я все ж відчув омріяне тепло, і якби це стало моїм кінцем – він був би непоганим. Я досягнув своєї мети. І, судячи зі сміху, що линув практично з усіх сторін, упиватися перемогою мені судилося не наодинці.