було в селі! Несподівано звідкілясь прийшов страшний велетень Корморан і поселився неподалік, у печері над самою дорогою. Був він голодний і, злий. Щоранку виходив на дорогу і хапав кожного, хто йому трапиться: і людину, і барана, і гусака, і порося, і пса.

Один чоловік віз на підводі гриби на базар. Велетень схопив і зжер його разом з конем – навіть батога не залишив. Такий уже був ненажера!

А жителі села були боягузи. Вони самі приносили йому курей і свиней:

– З’їжте, пане Корморан!

– На здоров’я, пане Корморан!

– Чи не бажаєте ще, пане Корморан?

І кланялись йому до землі.

Корморан розтовстів, як копиця сіна. Він уже перестав виходити на дорогу; валявся увесь день у печері й підкликав до себе кожного, кого хотів проковтнути:

– Ей ти, старий, іди-но сюди, та скоріше, я тебе зараз же з’їм!

– Іду, ваша милість, іду! – покірно відгукувався нещасний. – Ось він я! Їжте на здоров’я!

І жив би велетень Корморан тисячу років і донині, і з’їв би і мене, і тебе, і всіх нас, якби не маленький хлопчик, котрого звали Джек.

Джек був хоробрий, нікого не боявся; він вирішив покарати велетня, відрубати йому голову.

Одного разу він встав рано-вранці, коли всі ще спали, взяв у батька лопату, пробрався тихенько до печери, де жив велетень, і почав копати яму біля самого входу.

Велетень почув стукіт і прокинувся.

– Хто тут? – крикнув він.

Джек нічого не відповів. Він сховався за кущ і став чекати, Щоб велетень знову заснув. Людожер довго крутився на соломі та, нарешті, захропів. Джек знову взявся за роботу. Працював він увесь день. Лише пізно ввечері вдалося йому викопати глибоку яму. Він прикрив її сосновими гілками, а гілки засипав сніжком. Здалеку було непомітно, що тут вирита глибока яма, – здавалося, ніби рівненька земля.

Наступного дня рано-вранці Джек підійшов до самої печери і крикнув:

– Гей ти, Корморашко, вставай!

І кинув камінець прямо у лоб велетневі.

Велетень розсердився і вискочив з печери. Він хотів зловити Джека і з’їсти, але провалився в яму.

Яма була дуже глибока. Велетень пробував вистрибнути з неї, але не міг: щоразу падав на дно. Спершу він лаявся і погрожував кулаками, а потім заплакав і почав просити, щоб Джек відпустив його на волю.

– Я буду добрий! – кричав він. – Я полюблю всіх людей! Я не буду нікого ображати!

– Я тобі не вірю! – відповідав йому Джек. – Ти жадібний і злий людожер. Ось тобі нагорода за твої злочини!

І Джек відрубав йому голову.

Коли в селі дізналися про це, всі почали веселитись і радіти.

– Спасибі тобі, що ти звільнив нас від злого чудовиська! – казали Джеку молоді й старі і обнімали та цілували його. А дівчата подарували йому шовковий пояс з вишитими словами:

“Найсміливіший хлопчина, на ім’я звичайне – Джек. Переміг він вранці-рано – Корморана".

Джек підперезався ним, наточив свою шаблю і пішов мандрувати.

Дуже йому хотілося перемогти й інших велетнів, котрі ображають і знущаються з людей.

Найлютішим із таких людожерів був велетень Блендербор.

Джек тільки про те й мріяв, як би перемогти Блендербора, бо він ще минулого року викрав у сусіда-коваля єдину доньку – рудоволосу красуню Дженні і заховав п у підвалі свого неприступного замку.

Треба було вбити Блендербора і звільнити нещасну дівчину.

Але настала весна, потім літо, а Блендербор не траплявся Джекові. Джек шукав його всюди – і в лісах, і в полях, але ніде не міг знайти. Ось одного спекотного дня, втомившись від нелегкої дороги, Джек ліг у холодку і заснув. А саме в цей час повз нього проходив Блендербор. Побачив він сплячого Джека, схилився над ним і прочитав у нього на поясі такі слова:

“Найхоробріший хлопчина, на ім’я звичайне – Джек. Переміг він вранці-рано – Корморана".

– Цей хлопчисько, – сказав Блендербор, – убив мого рідного племінника. Треба йому помститися!

Блендербор був незвичайний велетень. У нього було дві голови – одна маленька, друга – велика, одна стара, друга – молода. Вони вічно лаялись і сперечалися. Побачивши сплячого Джека, одна голова закричала, що його треба зварити, а друга – що його треба засмажити. Від злості вони почали стукатися лобами.

– Зварити! – кричала одна голова.

– Засмажити! – кричала друга.

Угледівши, що Джек проснувся, вони одразу прикусили язики, вдали з себе добрих і заспівали:

– Ми тебе, маленький, любим! Приласкаєм, приголубим! Віднесем тебе у ліжко! Якщо хочеш – у колиску! Пригостимо ескімо!

Тут вони засміялись і пошепки сказали одна одній: Ну, а потім і з’їмо!

Вони думали, що Джек спав, але він прекрасно все чув. Хлопець зрозумів, що двоголовий людожер хоче забрати його до себе в палац і з’їсти.

Він спробував утекти, але Блендербор схопив його за ногу, засунув у кишеню, приніс до себе в палац і, ніжно погладивши по голові, поклав у ліжко.

– Добраніч; – сказала одна голова.

– Приємних снів, – додала друга.

Вони обидві вклонились йому, але Джек чув, як одна голова сказала за дверима іншій:

– Коли цей хлопчисько засне, його треба буде ляснути дрючком, покласти в каструлю і зварити.

– Ні, засмажити! – закричала друга.

– Ні, зварити!

– Ні, засмажити!

Джек схопився з ліжка і забігав по кімнаті.

“Треба рятуватись, треба втікати! Але двері замкнені, а на вікні залізні грати”.

І ось він схитрував: узяв велике поліно, що валялося біля печі, поклав його замість себе на ліжко і накрив ковдрою.

А сам сховався за піччю і став чекати. Чекати довелося недовго. Раптом увесь дім затремтів од важких кроків, то велетень спускався сходами.

Розчинились двері, й Блендербор увійшов до кімнати, де заховався Джек. У руках у нього був дрючок. Він підкрався до ліжка і вдарив щосили по ковдрі, під якою мав лежати Джек.

А хлопець тим часом сидів за піччю живий і здоровий.

– Нарешті я покінчив з хлопчиськом! – вдоволено сказав велетень і вийшов, не зачинивши за собою двері.

Джек на радощах засміявся й тихенько вибіг за ним. Велетень повернувся до своєї спальні, упав на ліжко й заснув. Джек став нишпорити у нього під подушкою і витягнув великого ключа, на якому було написано: “Ключ від підвалу”. Це був ключ від того самого підвалу, де мучилась у неволі донька коваля – красуня Дженні. Джек побіг у підвал, відчинив двері, випустив нещасну дівчину, а сам повернувся до кімнати й одразу ж міцно заснув.

Зранку він прокинувся і пішов до велетня. Побачивши його, велетень затремтів.

– Ти живий? – запитала одна голова.

– Хіба ти не помер? – запитала друга.

– А чого мені помирати? – сказав Джек.

– Але ж уночі тебе-так огріли дрючком! – дивувалася одна голова.

– І вбили на смерть! – додала друга.

– Пусте! – засміявся Джек. – Такі удари для мене не страшні, то наче мишка зачепила мене хвостом.

“Ну й силач! – подумав велетень. – Недарма він переміг Корморана. Для нього мій дрючок – мишачий хвіст. Треба тікати, щоб він не вбив ще й мене. Але куди тікати? Де ховатись?”

– На дах! – сказала одна голова.

– В підвал! – сказала друга.

– Ні, на дах!

– Ні, в підвал!

Доки вони сперечалися, велетень стояв на місці. Він не знав, яку з голів йому слухати.

Джек швидко скочив на стілець і одним ударом відрубав йому обидві голови. Вони покотились сходами, і кожна й далі сперечалась:

– Ні, на дах!

– Ні, в підвал!

Упоравшись із велетнем, Джек поспішив додому.

Усе село вже знало про його нову перемогу. Його зустріли веселими вигуками:

– Хай живе хоробрий Джек!

Особливо щасливим був батько красуні Цженні, могутній сільський коваль. Він подарував Джекові коня, і той одразу ж рушив у далекі краї боротися з велетнями і злими чудовиськами, які знущаються над людьми.