Шлях до тиші (оповідання)
Сьогодні мій останній бій... Після нього я планую усамітнитись і більше не брати участь в боях і війнах. Мене багато хто відмовляв не покидати цю справу але я вже не в змозі з цим справлятись. Зараз я готуюсь до цього бою, після якого зберу peчі і піду подалі від поселення. Буду жити один. Так буде краще мене. Просто хочу спокою. Для початку потрібно пережити бій. Мені подобаються мої обладунки завдяки ним я досі живий, як і сокирі... Aле після цього бою я їх залишу. Залишу і буду без збройним та й без захисним. Хоча для чого мені захист якщо я буду там де мене не знайдуть.
Не знаю навіть піти в скелясті гори чи у ліс... Хоча я можу кочувати... Але напевно все-таки оберу скелі, вони завжди мені подобались. Через декілька годин ми будемо в бою... Він останній для мене, досі не можу повірити в те що прийняв це рішення. Мене багато моїх побратимів не розуміють, це й не дивно їм це «подобається». Не можу припинити думати про кількість життів які я забрав. Після другого бою я збився з ліку. Очі... Очі в яких читається багато чого... Найчастіше страх смерті, страх того що все це може закінчитись... Але і рішучість можна побачити в таких моментах, цим мужам точно було заради чого жити... От зараз посеред битви багато рішучих очей, але і очей повних страху теж не мало, от як цей молодик, це напевно його перша битва... Такий молодий, шкода що він не доживе до свого первістка. Хоч він і боявся так що піджилки тряслись я маю віддати йому належне, він був сильним. Але не він перший такий, і не він останній... Наступні двоє були рішучі хоч це їм і не допомогло... Потім діти, які ледве тримали зброю... Як же добре, що після цієї битви я буду мати спокій... Те, що я не буду більш брати участь в битвах і війнах, одна тільки думка про це приносить мені радість... Ще один рішучий... Наступний був сильним ще й зброєю добре володів, сподіваюсь він передав ці знання комусь... Ох, цей запах... Найненависніший для мене, навіть компост краще тхне ніж це... Запах мокрої від крові землі... Сьогодні останній день коли я чую цей запах, але пам’ять точне не зітре його як би цього не хотілось...
Останній... Не до кінця розумію що в його очах, суміш рішучості і страху, і ще чогось. Навіть не знаю, але його точно хтось жде, я впевнений в цьому. Шкода що все-таки не дочекаються...
Ось і все... Я весь в крові, буквально. В останнє я в людській крові. В останнє... На полі бою залишилось багато гарної амуніції і зброї. Добре що мені нічого з цього не потрібно більш забирати.
Ми полишаємо поле битви... Нарешті, що ж це кінець. Кінець. Це таке полегшення розуміти що це кінець. Через декілька днів буду йти в скелясті гори, які мені так подобаються. Стільки потрібно зібрати з собою, хоч я і вже готовий йти... але треба підготуватись. Буду йти в ті гори які близькі до поселення, щоб в разі чого міг щось обміняти...
Вже тиждень як я живу в цих горах, не дуже високо. Тут відлуння таке наче до поселення дійде звук... Найкраще що я помітив в цих місцинах - це те, що тут ти не думаєш про те, що було колись, коли перед тобою такий пейзаж. Величних, сильних скелястих гір, єдине про що ти можеш думати так це про те, що ти хочеш стати з ними одним цілим. В цих горах холодно, треба піти і обміняти щось на теплий одяг. Вполюю щось. Одна стріла, друга, третя... Кріль, залишу його для себе. Кабан, витратив на тебе дві стріли. Що ж, тебе й обміняю. Обережно спускаюсь з гори з кабаном, ніколи б не подумав, що це колись станеться насправді.
В поселені мені дали теплого одягу за цього кабана й рибу з сіллю. Треба зав’ялити її. Розвішуючи рибу я розумію, що не відчуваю минулого тиску через який в мене кошмари й не тільки. Кошмари досі є але не такі як колись, довше сплю що для мене дивно... Але мені подобається. Сподіваюсь що з кожним днем мені буде краще. І так дні проходили, деколи я йшов до поселення для обміну необхідних для мене речей. Стільки часу пройшло і це поселення вступило в бій з іншим і тепер вони змушені підпорядковуватись першому поселенню.
Через що я бачив багато нових облич. Одне з них було мені знайоме, хоч я і невпевнений в цьому... Та й цей молодик на мене дивно дивився... Непевно були чутки про те, що я тепер живу в горах, і про причину напевне теж говорили...
Хух... Я вже рік живу в цих горах і ні дня про це не шкодував. Кошмарів майже немає, а напади паніки тільки один раз на тиждень. Не думаю що після мого життя в мене це все припиниться хоч колись, але те що є зараз це вже перемога.
Відлуння? Хтось пішов в гори? Це той молодик який мені здався знайомим. Чому він тут... В нього риба з собою і він йде до мене. На його боці щось поблискує, цікаво що це?
Ох зрозуміло... Після того як ця блискуча річ пронизала моє горло я зрозумів, що це кинжал. Захлинаючись у власній крові, я зрозумів кого він мені нагадує... Це копія того чоловіка з мого останнього бою, тепер зрозуміло, що читалось в його очах тоді... Це була любов... Любов до сина який напевне дуже хороший для свого батька...
Не розумію... Мені не страшно помирати й таке враження ніби камінь з плечей впав... Який я носив стільки років.
Чому? Чому я не зробив цього раніш? Чому я цей спокій маю відчувати саме зараз? В той момент коли все закінчиться через мить. Якби я це зробив скоріш можливо в мене зараз не було фізичних мук. Хто ж знав, що для цього душевного спокою потрібно просто зробити один рух кинжалом... Якби я знав це раніш можливо людина яка тримає цей кинжал зараз би була з людиною якої вже нема... Тоді б я спостерігав за ними. Тоді б усі були щасливі. І він живий і цей не горював та й я б не відчував... Але вже сталось як сталось, минулого не зміниш, і це факт. Роздумувати про те як треба було зробити, марно, бо через мить і роздумувати я вже не зможу. Скажу лиш одне. Нарешті, нарешті це скінчилось...
І після цієї миті здавалось би ехо яке було голосним весь час в вухах моїх, счезло як і все інше з під моїх ніг.
Коментарі