— Ох, пані Діа, ви світло очей моїх. Якби я мав змогу то любувався б вами вічно, споглядаючи за такою красою, - цілує руку Діані й затримується на її погляді на секунду довше ніж потрібно.
— Люцій, що ви таке кажете, а якщо нас побачать? Це ж увесь двір буде на вухах стояти... , - озирається перевіряючи чи немає когось в коридорі.
— Дія, любове моя, ви як завжди переймаєтесь про це.
— Звісно переймаюсь, через твою дурість король Вільгельм може покарати тебе.
— Віля? Він точно не вб’є свого найкращого у дворі блазня і радника за сумісництвом.
— Може і не вб’є, але хто сказав що він не скористається іншими способами?
Це історія, яку я бачив своїми очима. Це історія, яку мені довелося прожити, хоча я лише стояв у тіні.
Поки вони сперечались на звук цієї розмови прийшла одна з покоївок яка визирала з-за кута й бачила як Люцій тримає Діану за руку й те як він ніжно запрвляє пасмо волосся за її вухо. Після побаченого покоївка пішла до головної й розказала про цю картину яку споглядала. Головна покоївка сказала нікому не розказувати, а сама пішла до короля й натякнула, що Люцій і Діана можуть бути в романтичних взаєминах.
— Що? Моя дорога Діана з Люцієм? Зоря моя, що осяює цю темряву світу земного. З ним?
— Так, ваша величносте одна із покоївок бачила це на власні очі в час своєї роботи в коридорі західного крила замку.
— Західне крило? Він як завжди знає де найкраще місце для зустрічей...
Король пригадав наскільки красивий краєвид можна споглядати в західному крилі. Окрім того що сам коридор створений найкращими архітекторами так ще й відкривається вид на сад за яким щоденно доглядають.
— Вирішено! Якщо це повториться ще раз я покараю його, а до того часу слідкуйте за цим коридором по-можливості.
— Так, ваше величносте.
Вільгельм зневажливо махнув рукою, головна покоївка вклонилась і пішла геть. Поки вона йшла король дивився їй вслід й сидячи на троні тупотів ногою ніби заєць. Цього тижня має бути бенкет на якому виступатиме Люцій. Сподіваюсь, що він не настільки дурний щоб до цього бенкету попастись вдруге з моєю коханою Діаною...
Поки його величність вів монолог в власній голові до нього прийшов посланець. Він вклонився в знак поваги перед королем.
— Ваше величносте, я з вістями.
— Слухаю, - трохи відсторонено відповідає бо досі думає про минулу звістку.
— Сусідня країна планує напасти на нас і вже збирають військо.
— Що? Кляті імперці постійно хочуть розширитись аби не розпастись. Скільки в нас орієнтовно є часу до їхнього нападу?
— Приблизно два тижні. Влада цієї країни пообіцяла половину віддати війську.
— І вони в це повірили?
— Все вказує на це.
Король зітхає.
— Добре збираємо військо. І ближчим часом всі мають бути готові. Потрібно бути готовим в будь-яку хвилину.
— А як же бенкет?
— Бенкет відбудеться. Мусить відбутись... Ви вже сповістили мого брата що на нас нападуть?
— Ще ні, ми вирішили спочатку розповісти вам.
— Правильно, Вільяму я скажу сам.
Я пам’ятаю цей день все було так наче п’ятниця тринадцяте і перед кожним в замку пробігла чорна кішка. Король Вільгельм розповів брату Вільяму, про те, що на них мають намір напасти, й про новину пов’язану з Люцієм і Діаною.
— Знаєш брате... я не здивований, - сказав Вільям.
— Тобто?
— Імперія це імперія тут нічого нового. Люцій от вже давно оком кинув на Діану.
— То що це? Я сліпий? Мене засліпила любов до неї?
— Виходить що так брате. Що ти плануєш робити з Люцієм?
— В мене є одна ідея, але я це зроблю якщо це повториться
— Зрозуміло. Ти завжди спочатку спостерігаєш, а потім дієш, головне щоб не стало занадто пізно.
— Ти завжди так кажеш, але це ще ніколи не виходило боком.
— Поки що.
В ті часті моменти коли Діана не зустрічається з королем Вільгельмом або Люцієм, вона проводить час за межами двору. Вона зустрічається з різними людьми. Найчастіше з наближеними до правителя. Правителя імперії. На цих зустрічах вони обговорюють короля Вільгельма і настрої народу яким він керує. Всі ці вельможі з імперії завжди зацікавлені в інформації яку вона надає і в найменших деталях які випливають. Вона розповідала все що знала про те що відбувалось в стінах замку бо мала багато добре знайомих їй покоївок з якими вона розмовляла про все. Через таку довіру в їхніх очах вона здобувала інформацію про те які плітки є в замку.
—Король знає що я зустрічалась із блазнем.
— І що? Він планує вас покарати?
— Мене він точно не покарає я ж його «кохана Діана», а от блазня покарає. Не знаю може каструє його.
—Так, це в його стилі. Не вбивати ворогів, а просто трохи поранити і відпустити. Це точно колись для нього погано скінчиться, або для його близьких.
Наступного дня підготовка до бенкету йде в повну силу. Кожен чимось зайнятий. Я як завжди виконував свої обов’язки. Тільки не Люцій. Той сидить на підвіконні в західному крилі. Тільки но він побачив на горизонті Діану то одразу окрелився й спригнув з підвіконня в коридор коли вона підійшла ближче.
— Діа, невже доля дозволила мені сьогодні зустріти таку красу?
— Люцій, я вважаю що тобі краще припинити залицятись до мене. По замку ширяться чутки що нас бачили разом.
— І що?
— Про це говорять усі покоївки. Вони ж очі й вуха короля якщо знають вони, тоді знає і він. Це небезпечно в першу чергу для тебе.
— Сумніваюсь що він зробить щось серйозне зі мною.
— Звідки така впевненість, Люцій?
— Я один з наближених до Вілі. Після його брата звісно, а після мене голова війська.
— Сподіваюсь, що ти правий...
Оглядаючись в коридорі вона помічає невеликий шурхіт який стихає коли вона повертає голову праворуч.
— Здалось.
Насправді не здалось. На цей раз їх побачила разом головна покоївка. Вона одразу пішла до короля Вільгельма й розповіла що Люцій і Діана знову були разом.
— Знову? Що ж сьогодні я його покараю, після бенкету звісно. До речі як приготування?
— Через дві години все буде готово і ми зможемо приймати гостей.
— Це добре. Сповістіть всіх артистів щоб були готові, особливо Люцій.
— Так ваше величносте, - кланяється та йде.
Головна покоївка - Жоржина знаходить Люція й сповіщає що скоро все буде готове для бенкету.
— Не заздрю я тобі, Люцій...
— Що? Чому?
— Король знає про те що ти залицяєшся до Діани. І здається після бенкету він тебе покарає.
— Серйозно? Якщо покарання не смерть тоді мені не страшно.
— Я не здивована твоїй відповіді, ти завжди такий, природжений блазень.
— Ой, дякую за комплімент, - трохи махнув рукою в її сторону з посмішкою на устах.
Жоржина вирішила промовчати, бо знає що він розуміє, що це був не комплімент.
— В мене ще справи побачимось на бенкеті.
— Обов’язково, я ж там головна зірка.
Вона знову промовчала й пішла.
Настав час бенкету. Поки всі вельможі сиділи й насолоджувались їжею і виступами артистів. Люцій сидів й очікував на свою чергу як завжди він був останнім.
— Наш король найкращий, він навіть має очі й вуха не тільки на голові, а й по всьому замку.
Зала сміється розуміючи на що Люцій натякає.
— Наш король найбагатший з усіх. Тепер зрозуміло звідки податки ростуть немов гриби після дощу, ви хочете підтримувати цей статус і надалі.
Зал знов сміється
— Всі кажуть що влада завжди бреше народу, але це неправда. Коли влада спить то вона не може брехати.
Зала знову розсміялась.
Тільки один Вільгельм не сміявся. На його обличчі було видно роздратування і гнів страшно уявити які думки були в його голові. Після завершення банкету Люція варта взяла під руки й повела в підвал замку в той час король зустрівся з Діаною.
— Діано, ваша краса перевищує навіть весняний ранок. Ви кохання всього мого життя.
— Вільгельме...
— Я хотів з вами зустрітись особисто, щоб повідомити про те, що я мушу піти на війну на наступному житті.
— Що? Це жахливо.
— Ви праві Діано це жахливо, я буду змушений покинути вас на невизначений термін.
Поки вони сиділи разом і розмовляли можна було почути пронизливий до кісток крик повний болю. Навіть я трохи здригнувся від цього звуку.
— Що це за крик? - здригаючись запитує Діана.
— Ти не впізнаєш голос? Це ж Люцій.
— Що? - її обличчя побіліло немов піна в ванні.
— Це крик Люція. Не переймайся, його не вбивають. Просто трохи виправлять його неприпустиму поведінку.
— В сенсі?
— Зараз не ньому проводять кастрацію, - говорить з такою інтонацією наче це щось звичне й щоденне.
— Але чому? Для чого так жорстоко?
— Я дізнався про вас з ним. Він правду казав про те що в мене очі і вуха повсюди. Тепер він буде блазнем-євнухом.
Я стояв біля дверей і чув його крик. І хоч я знав, що відбувається, я не мав права втрутитися. Такою була воля короля. В підвалі замку була страшна картина в той час. Погано освітлене вологе приміщення посеред якого на столі зв’язаний лежав Люцій, а перед ним стояв лікар з розкладеними інструментами неподалік від нього.
— Чш-ш, не потрібно так кричати ніби тебе ріжуть... Точно тебе й ріжуть, - сказав лікар розміреним спокійним тоном з легкою посмішкою.
— Та пішов ти!, - плює в обличчя лікарю. - Який я тепер чоловік після цього?!, - майже ричить як звір.
— Не переймайся, ще рік чи два ти зможеш стати батьком, але пізніше вже ні.
— Я вб’ю тебе, обіцяю це тобі.
— Знаєш скільки разів я це чув? Занадто багато щоб полічити, і ось він я живий здоровий перед тобою, каструю тебе бо ти дурень який вирішив залицятись до жінки яка подобається королю.
— Це була помилка короля Вільгельма залишати мене живим...
— Це вже не мої проблеми... Готово.
Через деякий час король пішов на війну з сусідньою імперією разом з братом й головою війська. Бої тривали декілька місяців в імперців було більше людей, але в Вільгельма краща тактика та озброєння. В той же час Люцій встиг відновитись. Від нього очікували, що він й далі буде блазнювати. Цим він і займався. Блазнював і думав про помсту.
— Якби я був королем то б не залишив себе вживих..., - думає він.
Четвертий місяць війни, людей меншає... Імперців таке враження що ще більше ніж було. Озброєння останній вихід, бо воно краще ніж в них. Хоча без хорошої тактики ніяке озброєння не допоможе перемогти в війні. В цьому можна пересвідчитись бачачи які втрати на боці ворога.
— Вільям, брате. Виглядає так що скоро й ми підемо в бій.
— Це найменше що ми можемо зробити для свого народу.
— Ти правий...
Після цієї розмови через два дні вони пішли в бій. Хоч вони і знали, що в них великі втрати, але ж не такі, що буквально по кістках потрібно йти. Через декілька годин бою вони втомились й ослабили пильність за що заплатили велику ціну. За свою дурість вони розрахувались життям голови війська. Його пронизав меч, наче ніж масло. Після чого він почав захлинатись в власній крові й впав замертво. Під його бездиханним тілом можна було побачити калюжу крові яка тільки збільшувалась.
Двох братів, Вільгельма й Вільяма оточили, взяли в кільце. Вони відбивались доки всі вороги не попадали, але один з них був ще живий. Скориставшись можливістю він порізав Ахілесове сухожилля Вільяму через що той впав, а Вільгельм вбив того хто це зробив з його братом.
—Вільгельм! – вскрикнув Вільям на осатанок.
Король впав на коліна й пригорнув до себе братове мертве тіло. Після хвилини мовчання й прощання з братом він забрав його рукавицю собі, а свою залишає йому.
—Ти бився за своїх людей, брате. І пав в бою як герой. – Вільгельм пустив сльозу туги за своїм братом Вільямом.
Опісля, він відступає. Це був останній бій в який він пішов, не маючи бажання знову бачити як його люди помирають. Постійно обдумував стратегії і це принесло плід перемоги. В імперців поступово закінчувалась провізія та й воїни також. Ціною великих втрат, голови війська й брата вони здобули перемогу з якою можуть повертатись додому. Ця війна була виснажлива що не лишилось безслідним для Вільгельма. Я знав що наш король переможе в цій війні але те які наслідки це принесло...
— Не думав що така велика імперія зможе налічувати таку кількість дурнів..., - про себе промовив Вільгельм.
— Ваше величносте, нам шкода що ваш брат помер.
— Чому шкодувати? Він помер за вас і за королівство.
— Так, ви праві.
— Зробимо бенкет в честь перемоги.
— Вже готується.
— З блазнями?
— Так, Люцій вже відновився.
— Це добре.
— Коли буде готовий бенкет ми вас повідомимо.
— Дякую, Жоржино.
Бенкет готовий. Король повідомлений. Люцій готується.
— Ви готові вельможі? Вітаю з перемогою в війні, Віля. Це було важко повернутись і не показати які ви травмовані втратами... У вашому королівстві так добре що навіть щури не хочуть його покидати...
Ще кілька жартів і бенкет закінчився. Король усамітнився. Люцій бачив що війна і втрати Вільгельма розхитало.
— Якщо я зроблю ще одне потрясіння тоді він це не переживе... Здається потрібно переходити до свого плану, - думає Люцій.
Наступного дня все як завжди. Вільгельм сидить на троні. Я стою на варті в тронній залі.
— Закличте Люція.
Люцій прийшов до короля.
— Ваше величносте ви щось хотіли?
— Хотів порадитись так як ти більше розумієш, що потрібно народу. Як думаєш наскільки погана ідея зараз робити ярмарок на якому оголосити цю дату як дату пам’яті загиблим в минулій війні.
— Думаю, що якщо ярмарок буде скромнішим тоді люди не будуть вас вважати бездушним. Війна забрала багато хороших людей і зараз народ має час скорботи за втраченим людом.
— Зрозуміло. Тоді скромний ярмарок. Організуйте його, - каже він Жоржині яка стояла там весь час.
— Буде зроблено, ваше величносте.
— Все Люцій ти вільний.
Люцій вклонився і пішов.
— Ярмарок? Це мій шанс виконати один з пунктів мого плану... , - думає Люцій.
Всі готуються до ярмарку. Вільгельм вирішив зустрітись з Діаною.
— Діано, володарко мого серця, ви єдине що дає мені душевний спокій.
— Вільгельме, для того я і тут щоб подарувати вам спокій й любов.
— Я мрію про день, коли зможу торкнутися вашої руки без страху перед долею, - цілуючи її руку промовив він.
Через декілька годин новий день. Сьогодні ярмарок. Люди приходили купувати необхідне. Діти бігали від намету до намету за солодощами або чимось цікавим. Після того як зібралось більше людей оголосили.
— Сьогоднішня дата тепер присвячується загиблим в минулій війні з імперцями.
Люди шепчуться. “яке сьогодні число?”, “двадцяте квітня”.
Після цієї новини всі продовжили ходити ярмарком в кінці якого станеться невиправний вчинок. В той день птахи, як ніколи, були активними. Літали так ніби через секунду настане зима і вони шукають куди б сховатись від хуртовини. Спів їхній був немов плач в новонародженої дитини. Це був недобрий знак але після нього вже нічого не зміниш. В замку зустрілись Люцій і Діана в тому ж місці що і завжди. Люцій підготував чай і букет на підвіконні коридору.
— Люцій, ти сам це підготував?
— Дорога Діа, що страшніше - меч у бою чи ваш погляд, що вбиває на місці? Я сам це приготував, і чай і букет, хоч ніякий букет не зрівняється з вашою красою.
— Я ціную це, дякую. Що це за квіти?
— Гіппеасрум. Вам подобаються?
— Так, вони гарні.
Люцій простягає чашку чаю Діані, вона бере її обома руками відчуваючи тепло, що наповнює її руки, її шкірою пробігли сироти. Діана робить два ковтки чаю.
— Щось чай якийсь гіркий.
— Хіба? Нічого такого не відчуваю. Можливо тобі додати цукру?
— Так, будь ласка.
Додаючи цукру й розмішавши, ще раз роблячи ковток каже вона.
— Так, краще.
— Може це через те що я до твого чаю додав трохи тих квітів.
— Справді? Можливо через це смак такий...
Діана падає з нападом судом й блювоти. Її всю трясе не розуміючи що з нею. Все плаття в блювотині її досі трясе ніби риба яку щойно виловили з водойми.
— Ти знала що Гіппеаструм отруйний? Хоча якби знала то не пила б цей “чай” так захланно. Так в цьому букеті був ще й Аконіт як ти його не помітила... А якщо це було в букеті то і в чаї теж.
Сказавши ці слова Люцій поклав на Діану букет як на померлого, бо через годину-другу вона вже буде мертва.
В обов’язки Жоржини входило багато організаційних моментів. Вона мусила керувати покоївками і займатись приготуваннями до бенкетів і різних свят в замку. На ній був розподіл бюджету і ресурсів. Найголовніша жінка в замку. Їй найбільше довіряли з усієї прислуги. Жоржина знала все що відбувається в замку навіть більше ніж сам король. Вона серйозна й відповідальна по-іншому вона б і не була на цій посаді. Я дуже поважав її.
Після того як вона знайшла Діану мертвою, то одразу почала вивчати середовище. Кидався в очі яскравий букет квітів який лежав на трупі.
— Гіппеаструм і Аконіт...
Біля бездиханного тіла була розбити чашка і калюжа яка схожа на чай хоч вона і змішалась з блювотою.
— Єдиний хто б міг додуматись до такого театрального вбивства це він. Ще й в західному крилі... Взагалі не намагається приховати скоєне... Дурень, що ж ти задумав?
Ярмарок скінчився. Король знову в тронній залі. Жоржина приходить до Вільгельма з новиною яка йому не сподобається.
— Ваша величність. Діана мертва.
— Що?! Ти це не серйозно...
— Вибачте але ми знайшли її в коридорі західного крила з чашкою чаю і букетом квітів на ній. В якому були Гіппеаструм і Аконіт. Після того як вона випила чай напевне почали проявлятись всі симптоми отруєння. Ми знайшли її в блювотині і...
— Досить! Не хочу чути. Вона єдина хто в мене залишалась... Що мені тепер робити?! Для чого мені жити?
Жоржина мовчить бо знає що говорити йому зараз щось безсенсовно.
— Чому саме сьогодні? Двадцятого квітня в день пам’яті загиблим в війні, в день пам’яті мого брата.... Закличте Люція.
Люцій прибігає до короля.
— Так, Ваше величносте?
— Люцій ти єдиний радник, що в мене залишився якому я довіряю. Тепер ти тимчасово виконуватимеш мої обов’язки.
— Так, ваше величносте.
— На сьогодні все, я пішов до себе. Не турбувати мене!
— Як скажете, - відповідають хором.
Рішення нашого короля було зрозумілим, він не міг впоратись з стількома втратами дорогих для нього людей.
В покоях Вільгельма, він неспокійно ходить збоку в бік, на комоді лежать непрочитані листи із спеціальним ножем для них. Вони лежать ще з часів коли він повернувся з війни, всі в пилу й досі неторкані.
Він вирішив лягти на ліжко й прикрити очі. З невеликим шурхітом відчиняються двері і хтось заходить до кімнати. Вже глуха ніч.
— Хто це зайшов у мої покої. Навіть розплющувати очі бажання немає... - мовчки веде в своїй голові монолог король.
Після недовгого роззирання в кімнаті помічений комод неочікуваний гість забирає блискучий предмет в руку. Король продовжує лежати на ліжку, але потім відчуває тяжкість на собі через що розплющує очі.
— Чому так важко стало? - думає король.
Через декілька секунд звикання до освітлення він бачить перед собою Люція який замахнувся ножем, схопивши його обома руками.
— То он як я помру... Ну хоч так я буду поряд з дорогими мені людьми які вже не ходять по цій грішній землі, а натомість лежать в ній... - подумав Вільгельм востаннє.
— Я ж казав у вашому королівстві так добре що шури не хочуть його покидати...
Після цих слів Люцій вструмив ніж в груди Вільгельма, після чого повернув його всередені й висмикнув. Через цей рух все на ліжку було в крові, а колишній король почав захлинатись в власній крові й схопився за груди з неописним болем через декілька хвилин його тіло було бездиханним.
— Тепер ти можеш воз’єднатись з братом і Діаною.
На останок оглядає королівські покої. В нічній темряві яку осяює тільки світло місяця він помічає рукавиці які лежать на комоді біля конвертів які припорошені пилом, але вони різні ніби з різних пар зібрали одну.
— Як я їх не помітив раніше?
Наступного ранку покоївка застала короля мертвим і розказала головній, яка одразу пішла шукати Люція. Цього дня весь замок спохмурів після втрати короля Вільгельма. Ми ще не знали хто буде наступним королем.
— Люцій!
— Жоржина!
— Що ти робив цієї ночі?
— Відколи тебе цікавитись чим я займаюсь, ще й вночі? - вигнув брову.
— Від тоді як короля вбили, тобто від цієї секунди.
— Що? В сенсі короля вбили? Ти напевно жартуєш.
— По-перше коли я останній раз жартувала? По-друге не треба при мені блазнювати, я тебе бачу наскрізь. Чому ти вбив короля Вільгельма?
— Ти як завжди, я вбив його через помсту.
— Помсту? Тому ти і Діану вбив?
— Діану через те що так було б простіше вбити Вілю ще й після втрати брати - це б його розбило як корабель об скелі.
— Люцій, ти думаєш що люди приймуть тебе як нового короля?
— Я і так був сірим кардиналом, а Віля ще й сказав щоб я керував. Так як в нього немає дітей і рідних то ніхто не може зайняти його місце.
— Окрім тебе?
— А ти розумна.
— Думаєш я просто так стала головною покоївкою?
— Ти замолода, тоді ти не дуже довго працюєш можливо кілька років... Ти або з збіднілої знаті або з сім’ї заможних ремісників або купців.
— Відколи ти цікавишся моїм минулим?
— Віл тоді, коли ти почала цікавитись моїми справами.
— Так як я стану наступним королем, може ти хочеш стати моєю королевою?
— Не маю бажання.
— Чому ні?
— Ще подумають що ми були в змові. Та й мені подобається моя робота.
— Покоївки, чи головної?
— Головної.
— Ти ж розумієш що я можу тебе понизити коли стану королем?
— Ти мені погрожуєш?
— Ні, просто попереджаю.
— Спочатку стань королем, бо зараз я чую браваду від тебе, Люцій.
— Жоржина, якби я мав королівство, віддав би його за одне бажане слово.
— Отримаєш королівство, тоді поговорим.
Розвернулась і пішла від нього.
— Жоржина..., - тихо промовив Люцій.
Від сьогодні Люцій завойовує довіру знаті і церкви, щоб вони його обрали. Він пробачить всім податки на час коронації й зменшить їх на 30% бо минулий король думав що він дракон і буде лежачи на золоті й охороняти його від всіх. Пообіцяв зберегти привілеї знаті й роздаватиме титули і землі заможним купцям та ремісникам. Через це на його сторону пристало багато інтелегенції. З церквою трохи складніше, просто побудувати нові храми не спрацює. Потрібно щось потужніше. Зняти повністю оподаткування з церкви й заохотити більше людей відвідувати храми. Пожертвувати на монастирі та духовенство. Це спрацювало. Тепер Люція підтримує знать і церква яка взагалі оголосила його “божим обранцем”. Шляхом завойовування сердець виборців всі зрозуміли рівень його харизматичності і вправній риториці. Інших кандидатів навіть і не розглядали для ролі короля.
Тепер весь двір готується до коронації Люція. На коронації архієпископ вручав регалії новому королю. Меч, скіпетр, кільце й корону. Після чого всі присутні кричали “хай живе король”. Далі був розкішний бенкет. Люцій по-закінченню якого зустрівся з Жоржиною.
— Ну, що Жоржина. Я тепер король
— Так, я бачу Ваше величносте.
— То ти скажеш мені ті слова які я так мрію почути?
— Не розумію про що ви.
— Я про те чи будеш ти моєю дамою серця?
— Якщо це ваш володарський наказ - я не смію сперечатись.
— Жоржина просто скажи чи ти згідна стати моєю королевою, - перебив її Люцій.
— Згідна, та й мені буде вигідно бути поряд із тобою і для королівства теж, тоді ти не накоїш дурниць. Не чекай від мене що я буду як всі ці дами при дворі.
— Якби я хотів таку як вони то б пішов до них. Тож яке хочеш весілля?
— Не пишне - це точно. Всі і так будуть обговорювати наше весілля.
— Добре, тоді буде як ти скажеш.
Приготування йшли повним ходом. Весільна сукня була настільки розкішна, що будь-яка жінка могла позаздрити. Майстерно вишиті деталі на найкращих тканинах. Це була квінтесенція розкоші.
День весілля. Обітниці. Бенкет.
Шлюбна ніч... Я стояв на варті в спальню і краєм вуха почув.
— Жоржино я...
— Я знаю, в той день я була біля підвалу.
— Ти знаєш і всеодно вийшла за мене? Пройшов рік і я не знаю чи в на можуть бути діти...
— Нічого страшного, ми це переживем. Щось придумаємо.
Після шлюбної ночі через місяць вони дізнались що королева вагітна. Це було дивом, особливо для Люція. Жоржина виносила і народила здорового сина. Ось сину вже п’ять років і він навчаєься в найкращих вчителів. Йшли роки і персонал в замку змінювався, так от прийшов новий блазень.
— Наша королева Жоржи як завжди прекрасна диво що вона вийшла за колишнього блазня, можливо і в мене є шанс? - підморгує їй.
Після цього виступу його ніхто більше не бачив, але в ніч після бенкету в підвалі замку можна було почути крики. Тоді Люцій почав усвідомлювати що він стає жорстоким і радикальним королем яким не був Вільгельм. Ця думка проносила новому королю душевний не спокій, але він свято вірив що все робить правильно.
— Люцій, я хочу запитати тебе.
— Так, Жоржино, питай.
— Куди дівся блазень який виступав на минулому бенкеті?
— Він хіба кудись зник?
— Люцій, що ти з ним зробив?
— Жоржино, зрозумій мене правильно. Він спробував натякнути що він хоче бути з тобою. Я не міг дозволити щоб це сталось.
— І через це ти його вбив?
— Так, я не такий дурень як Вільгельм. Якби його покарали і він був живий, потім він би...
— Думаєш він був би такий як ти? Теж би вбив заради помсти?
— Так, я так думаю. Я не повторю помилку Вільгельма... Якщо я зміг зайняти його місце тоді чому хтось інший не займе моє.
—Головне щоб через твої рішення ти потім не пошкодував про те що народ буде тебе боятись, або ще гірше захоче скинути тебе з трону.
Я бачив, як Люцій прийшов у цей двір як блазень, і я ж бачив, як він став королем. Я стояв у тіні, коли він жартував перед натовпом, і я стояв у темряві, коли він встромив ніж у Вільгельма. Це – не просто історія короля. Це – моя сповідь.
Я був безсилий перед волею своїх правителів. Я вірним був їм до скону. І тепер я пожинаю плоди. Зараз я на шибениці за свою дурість. Як і багато хто до мене був в петлі. Тепер моя черга. Спостерігати за життям в дворі було цікаво, але тепер я розумію що краще б я нічого не бачив. Прощай світе, через мить я буду у пітьмі, під землею забутий. А наш король буде керував так ніби мене й інших ніколи не було. Шкода мені тих хто посміє перейти йому дорогу...
Кат спустив останнього гвардійця на шибениці вниз після чого той ще довго страждав бо шия не зламалась. Він помер від недостачі кисню.